— А на фронті ваші погляди змінилися?

— Я б так не сказав. Більшість з нас, добровольців, думали переважно про Норвегію, ніж про політику. Для мене поворотний момент настав, коли я зрозумів, що воюю не за свою країну. Ось так, дуже просто. Тому битися за росіян мені теж було не набагато приємніше. У червні сорок четвертого, коли я служив лоцманом у талліннському порту, мені вдалося пробратися на корабель шведського «Червоного хреста». Я сховався в трюмі і пролежав там три доби. Я отруївся чадним газом, але прийшов до тями в Стокгольмі. Звідти я рушив далі, до норвезького кордону, самостійно, на свій страх і ризик. Це було в серпні.

— А чому на свій страх і ризик?

— Люди, з якими я спілкувався в Стокгольмі (їх було небагато), не довіряли мені, моя історія здавалася їм надто неправдоподібною. Та це було нормально. Адже я теж нікому не довіряв. Навіть я нікому не вірив! — Він знову голосно засміявся. — Я тоді ліг на дно і діяв своїми силами. Кордон перетнути — то було завиграшки. Запевняю вас, дістати пайок у Ленінграді було значно важче, ніж потрапити зі Швеції до Норвегії під час війни. Ще кави?

— Дякую. А чому ви не побажали залишитися у Швеції?

— Хороше запитання. Я й сам себе про це питав багато разів. — Він пригладив сиве волосся. — Але, розумієте, я був охоплений жагою помсти. Я був молодий, а коли ти молодий, ти живеш усіма цими нісенітницями про справедливість, про те, що в кожного має бути якесь покликання. На Східному фронті я був юнаком, буквально розшматованим суперечностями в собі. Я відчував, що повівся як скотина по відношенню до своїх бойових товаришів. Однак, а вірніше, саме тому я заприсягнувся помститися за всіх, хто загинув заради тієї брехні, якою наші голови напихали вдома. Помститися за своє розбите вщент життя, яке, як тоді мені здавалося, вже ніколи не відновити. Я хотів одного: звести рахунки з тими, хто насправді зрадив нашу країну. Зараз психологи назвали б це маніакально-депресивним психозом і миттю запроторили б мене до лікарні. А замість цього я поїхав до Осло, де мені ніде було жити, де ніхто не міг мене прийняти, де варто було мені пред’явити документи — і мене розстріляли б на місці як дезертира. Того ж дня, коли я на вантажівці приїхав до Осло, я вирушив у Нурмарку. Три дні я спав під деревами і харчувався ягодами, доки мене знайшли.

— Ті, з Опору?

— Як я зрозумів, Евен Юль розповів вам, що було далі.

— Так. — Харрі вертів кухоль пальцями. Ліквідація. Загадка, яка від розмови з цим чоловіком не стала більш зрозумілою. Вона не давала Харрі спокою відтоді, як він побачив Фьоуке в дверях і той потис йому руку. «Ця людина стратила своїх двох братів і батьків».

— Я знаю, про що ви думаєте, — сказав Фьоуке. — Я був вояком, якому дали наказ: ліквідувати. Не було б у мене цього наказу, я б цього не робив. Але я знав: вони були серед тих, хто зрадив нас. — Фьоуке поглянув на Харрі. Кухоль у його руках більше не тремтів. — Ви думаєте: навіщо я вбив їх усіх, якщо наказано було вбити одного, — він вів далі. — Біда в тому, що не уточнювалося, кого саме. Вони надали мені право судити, хто заслужив життя, а хто — смерть. А для мене це було дуже важко. Тому я вбив усіх. У нас на фронті був хлопець, якого ми прозвали Червоногрудкою. Як пташку Так от, цей хлопець говорив мені, що багнетом убивати найгуманніше. Сонна артерія йде від серця прямо до мозку, і якщо перерізати її, до мозку перестає надходити кисень і жертва загине миттєво. Серце ударить ще три — може, чотири рази, і зупиниться. Біда в тому, що це складно. Гюдбранн, на прізвисько Червоногрудка, був мастак різати горлянки, а я провозився з матір’ю двадцять хвилин, а зміг тільки кілька разів штрикнути її. Зрештою я її застрелив.

У Харрі зашерхло горло.

— Ясно, — сказав він.

Це безглузде слово повисло в повітрі. Харрі відсунув кухоль на центр столу і дістав з куртки блокнот.

— Може, ми поговоримо про ваших знайомих із Зеннхайма?

Сіндре Фьоуке різко підвівся.

— Даруйте, Холе. Я зовсім не хотів здатися вам бездушним і жорстоким. Дозвольте мені пояснити вам, перш ніж ми підемо далі: я не недолюдок, просто в мене таке ставлення до цих речей. Не треба було вам цього розповідати, а я це зробив. Бо не міг не розповісти. І саме тому я почав писати цю книгу. Мені постійно доводиться згадувати про це, коли річ прямо чи побічно заходить про війну. Щоб бути упевненим, що я не боюся цієї пам’яті. Тільки-но я злякаюся, і страх більше не відпустить мене. Не знаю чому, але це так. Психолог пояснить вам краще. — Він зітхнув. — Та зараз, як я й сказав, поговорімо про справу. У вас, напевно, буде багато питань. Ще кави?

— Ні, дякую, — відповів Харрі.

Фьоуке знову сів. Підпер підборіддя кулаком.

— Отже, Зеннхайм. Міцне норвезьке ядро. Усього п’ять чоловік разом зі мною. І один, Даніель Гюдесон, загинув тієї ж ночі, коли я втік. Залишаються четверо. Едвард Мускен, Халлґрім Дале, Гюдбранн Юхансен і я. Після війни я бачив тільки Едварда Мускена, нашого командира. Це було влітку сорок п’ятого. Йому дали три роки за зраду батьківщині. Що стало з іншими, вижили вони чи ні, я не знаю. Але можу розповісти вам, що мені про них відомо.

Харрі розгорнув блокнот на чистій сторінці.

ЕПІЗОД 42

Г-ю-д-б-р-а-н-н Ю-х-а-н-с-е-н, відстукав Харрі на клавіатурі. Звичайний хлопчина. За словами Фьоуке, добрий, трохи сентиментальний, дивився на Даніеля Гюдесона — того самого, якого вбили під час чергування, — як на приклад для наслідування, щось подібне до старшого брата. Харрі натиснув клавішу «ENTER», і програма почала пошук.

Він втупився в стіну. На стіну. На маленьку фотографію Сеструнчика. Вона кривлялася, вона завжди так робила, коли її фотографували. Старим-стара картка, з літніх канікул. На білій футболці — тінь фотографа. Мама.

Комп’ютер пискнув, сповіщаючи, що пошук закінчено, Харрі знову втупився в екран.

За даними перепису є двоє людей на ім’я Гюдбранн Юхансен, але, судячи з дат народження, їм обом немає й шістдесяти. Сіндре Фьоуке диктував імена по літерах, тож навряд чи помилка була в написанні імені. Це означало, що він змінив прізвище. Або живе за кордоном. Або помер.

Харрі набрав інше ім’я. Командир з Мйондаля. Батько маленького синочка, Е-д-в-а-р-д М-у-с-к-е-н. Від нього відреклися рідні, бо він пішов воювати за Гітлера. Подвійне клацання на слові «Пошук».

Раптово в кімнаті спалахнуло верхнє світло. Харрі обернувся.

— Треба вмикати світло, коли працюєш так пізно. — У дверях, тримаючи руку на вимикачі, стояв Курт Мейрик. Він пройшов до кімнати і сів на край столу. — Що ти там розвідав?

— Чоловіку, якого ми шукаємо, далеко за сімдесят. І він скоріш за все воював у Другу світову.

— Я про тих неонацистів і сімнадцяте травня.

— А-а. (Комп’ютер знову пискнув.) У мене поки що не було часу серйозно зайнятися цим, Мейрику.

У базі даних виявилося двоє Едвардів Мускенів: один народився 1942-го, другий —1921-го.

— На суботу в нас тут заплановано вечірку, — сказав Мейрик.

— Я вже бачив запрошення. — Харрі двічі клацнув по цифрі 1921, з’явилася адреса старшого Мускена. Той мешкав у Драммені.

— Начальник відділу кадрів сказав, що ти досі ніяк не відреагував. Я тільки хочу переконатися, що ти прийдеш.

— Навіщо ж так?

Харрі скопіював номер свідоцтва про народження Едварда Мускена і відкрив список кримінальних справ.

— Треба, щоб співробітники знали один одного, в якому б відділі не працювали. А я ще жодного разу не бачив тебе в їдальні.

— Мені добре і в кабінеті.

Пошук не дав результатів. Харрі перемкнувся на базу даних усіх, хто так чи інакше мав справу з поліцією. Не обов’язково покараних, але також, наприклад, і тих, на кого заводилася кримінальна справа, надходили скарги, у кого були приводи до дільниці.

Добре, що ти так завзято працюєш, Харрі, але немає чого себе тут замуровувати. То ти прийдеш у суботу?