— Шерсть найвищої якості, — сказала продавчиня, протягуючи старому пальто. — Найліпша. Легка і носитиметься довго.

— Мені треба буде надягти його лише один раз, — посміхнувся старий.

— А-а, — сказала вона, трохи спантеличено. — Тоді, може, ми що-небудь принагідне…

— Мені подобається це. — Він поглянув на себе в дзеркало.

— Класичного крою, — підстрахувалася продавчиня. — Найбільш класичного з усього, що в нас є.

Вона замовкла і з жахом поглянула на старого: того геть зсудомило.

— Вам погано? Може, треба б…

— Ні-ні, просто легкий біль. Не хвилюйтеся, він швидко мине. — Старий випростався. — А чи скоро будуть готові штани?

— Наступної середи. Якщо це не надто терміново. А у вас незабаром якась особлива дата?

— Так. Але середа мене цілком влаштує.

Він дістав з гаманця кілька сотенних купюр і простягнув їй. Вона взялася їх лічити.

— Так, можу лише додати, що цей костюм ви носитимете все життя.

Його сміх ще довго відлунював у її вухах.

Потрібний будинок Харрі знайшов на Холменколлвеєн, недалеко від Бессеруда. Це був величезний коричневий зруб, що стояв у затінку великих ялин. Угору схилом до будинку вела ріниста доріжка, і Харрі в’їхав просто у двір і розвернувся там. Він хотів поставити автомобіль коло самого ґанку, але, коли вмикав першу передачу, двигун закашлявся й заглух. Вилаявшись, Харрі покрутив ключ запалювання, та стартер тільки тужливо вискнув.

Він вийшов з машини і пішов до будинку. З дверей вийшла жінка і зупинилася, питально посміхаючись: вочевидь, здивована його візитом.

— Доброго ранку, — привітався Харрі і кивнув на машину: — Зовсім погана стала старенька, треба б її… підлікувати.

— Підлікувати? — У жінки був низький доброзичливий голос.

— Так, по-моєму, вона вчора трохи застудилася.

Вона всміхнулася більш розкуто і привітливо. На вигляд жінці було років тридцять, одягнена в чорне манто, дуже просте, елегантне і — Харрі відчував це інстинктивно — вельми дороге.

— Я збиралася йти, — сказала жінка. — Вам сюди?

— Гадаю, так. Тут живе Сіндре Фьоуке?

— Жив, — відповіла вона. — Мій батько вже кілька місяців як переїхав до міста.

Харрі поглянув на неї уважніше і подумав, що вона вродлива. А те, як розкуто вона розмовляла, не відводячи погляду, свідчило про її впевненість у собі. Енергійна жінка, припустив Харрі. Мабуть, її робота потребує розважливості й холодного розуму. Маклер, заступник директора банку, співробітник держапарату або щось подібне. У всякому разі, матеріально забезпечена, в цьому можна не сумніватися. І на це вказували не тільки її манто та гігантський будинок позаду неї, а й її постава, і високі, аристократичні вилиці. Вона спустилася сходами, чітко, акуратно ставлячи ноги одну перед другою, ніби йшла по невидимій лінієчці, причому з легкістю. Займалася балетом, подумав Харрі.

— Чи можу я вам чимось допомогти?

Чітка вимова і підкреслений наголос на слові «я» додавали її вимові щось театральне.

— Я з поліції. — Харрі поліз був до кишені куртки, щоб дістати посвідчення, але вона махнула на те рукою, посміхаючись. — Так, і мені треба поговорити з вашим батьком.

Харрі з досадою подумки зауважив, що говорить з якоюсь неприродно-урочистою інтонацією.

— Навіщо?

— Ми шукаємо одну людину. І можливо, ваш батько міг би нам у цьому допомогти.

— А кого ви шукаєте?

— Цього ми ще не можемо сказати.

— Чудово. — Вона кивнула так, ніби це була перевірка і Харрі успішно витримав її.

— Але якщо ви сказали, що він тут не живе… — Харрі поглянув на неї з-під дашка долоні. У неї були тендітні руки. Займалася фортепіано, подумав Харрі. А довкола усмішкуватих очей були зморшки. Може, їй уже за тридцять?

— Не живе, — сказала вона. — Він переїхав в Майорстуа. Вібес-ґате, вісімнадцять. Ще, гадаю, ви можете зустріти його в Університетській бібліотеці.

«В Університетській бібліотеці». Вона чітко промовила кожен склад.

— Вібес-ґате, вісімнадцять. Ясно.

— Добре.

— Так.

Харрі кивнув. Потім ще раз. Ніби іграшковий песик, що їх так полюбляють водії. Вона стримано посміхнулася йому і підвела брови, ніби даючи до зрозуміння: якщо питань більше немає, то розмову закінчено.

— Ясно, — повторив Харрі.

У неї були чорні й рівні, як шнурочок, брові. Зрозуміло, вона їх підрівнює пінцетом, подумав Харрі. Трішки.

— А зараз мені час іти, — сказала вона. — Мій трамвай…

— Ясно, — повторив Харрі втретє, не рухаючись з місця.

— Сподіваюся, вам удасться знайти мого батька.

— Ми постараємося.

— На все добре. — Вона пішла геть, підошви її зашурхотіли по ріні.

— Розумієте, у мене маленька проблема… — почав Харрі.

— Дякую за допомогу, — сказав Харрі.

— Ну що ви, — відповіла вона. — Вам справді не доведеться робити великий гак?

— Зовсім ні, нам, так би мовити, по дорозі. — Харрі з хвилюванням поглянув на її тонкі дорогі шкіряні рукавички, на яких тепер був сірий бруд з кузова його «Форда». — Питання в тому, скільки ця розвалина ще протримається.

— У вас тут, я бачу, скромно. — Вона вказала на дірку в щитку приладів, де мала бути магнітола, але зараз звідти стирчав жмут червоних і жовтих дротів.

— Вкрали, — пояснив Харрі. — Тому й двері не замикаються — замок теж зламали.

— І тепер у неї може залізти хто хоче?

— Так, отаке роки роблять.

Вона розсміялася:

— Справді?

Харрі знову кинув на неї швидкий погляд. Можливо, вона належить до того типу жінок, які не зміняються помітно з роками, які виглядають на тридцять і в двадцять років, і в п’ятдесят. Йому подобався її профіль, ці витончені риси. На щоках у неї був природний рум’янець, а не та суха, нежива засмага, якої в лютому набувають жінки її віку в соляріях. Вона розстебнула манто, і він побачив її довгу, тонку шию. Харрі поглянув на руки, які вона незворушно схрестила на грудях.

— Червоне світло, — мовила вона спокійно.

Харрі натиснув на гальмо.

— Перепрошую, — виголосив він.

Як він поводиться з нею? Навіщо він подивився, чи немає в неї обручки? О Боже!

Харрі визирнув у вікно і відразу пригадав те місце, де вони зупинилися.

— Якісь проблеми? — запитала вона.

— Ні-ні. — На світлофорі спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. — Просто в мене погані спогади про це місце.

— У мене теж, — сказала вона. — Зо два роки тому я проїздила тут на потязі, саме після того, як одна поліцейська машина проїхала переїзд і врізалася в ту стіну. — Вона показала рукою. — Це було жахливо. Один поліцейський повис на загорожі, наче його розіпнули. Я потім кілька ночей поспіль не могла заснути. Мені розповідали, що поліцейський, який вів машину, був п’яний.

— А хто вам це розповідав?

— Так, один, я з ним разом навчалася. З Поліцейської академії.

Вони проїхали Фрьоєн. Віндерн залишився позаду. Далеко позаду, подумав Харрі, ніби вирішивши це для себе — остаточно і безповоротно.

— Так ви навчалися в Поліцейській академії? — запитав він.

— Ви з глузду з’їхали? — Вона знову розсміялася. Харрі подобався її сміх. — Ні, я вивчала право в університеті.

— Я теж, — сказав він. — У якому році ви туди вступили?

Ну й хитрун ти, Холе!

— Я закінчила його в дев’яносто дев’ятому.

Харрі почав подумки віднімати й додавати. Так, їй як мінімум тридцять.

— А ви?

— У дев’яностому, — відповів Харрі.

— Тоді ви маєте пам’ятати концерт гурту «Рага Рокерз» під час «Юстивалю» у вісімдесят восьмому!

— Авжеж пам’ятаю. Я був на ньому. В саду.

— Я теж! Було здорово, правда? — Вона поглянула на нього. Її очі блищали.

«Де? — думав Харрі. — Де ти була?»

— Так, було класно. — Харрі вже погано пам’ятав сам концерт. Але він раптом виразно згадав те дівчисько, яке виплигувало з натовпу, коли грали «Рага Рокерз».