Изменить стиль страницы

ЕПІЗОД 45

Согн, 6 березня 2000 року

Після роботи Харрі поїхав до психіатричного інтернату в Согні. Сеструнчик стояла на порозі свого будинку й чекала на нього. Вона трохи погладшала за останній рік, але говорила, що Хенріку, її хлопцеві, що жив неподалік, вона подобається саме такою.

— Але ж Хенрік зовсім того.

Так вона зазвичай пояснювала всі чудасії Хенріка. Сама вона — не «того». Для неї існувала якась ледь відчутна, але цілком визначена різниця. І Сеструнчик охоче розповідала Харрі, хто з її сусідів був зовсім того, а хто — ще не зовсім.

Вона повідомила Харрі про те, що Хенрік сказав за останній тиждень (інколи він говорив вельми цікаві речі), що вони дивилися по телевізору, що їли, куди збираються на канікули. Вони люблять загадувати на канікули. Цього року були Гавайські острови. Харрі уявив собі Сеструнчика і Хенріка в строкатих сорочках-гавайках в аеропорту Гонолулу і не зміг стримати посмішку.

Він запитав її, чи говорила вона з батьком. Вона відповіла, що той заходив до неї два дні тому.

— Це добре, — сказав Харрі.

— Гадаю, що він уже забув маму, — кивнула сестра. — Це добре.

Харрі задумався. Тут постукав Хенрік і сказав, що за три хвилини на другому каналі починається «Готель „Цезар“». Харрі накинув пальто і попрощався, пообіцявши невдовзі зателефонувати.

На перехресті перед стадіоном Улльовол транспорт, як завжди, ледве повз. Харрі надто пізно зрозумів, що йому доведеться звертати праворуч — попереду велися дорожні роботи. Він був поглинутий роздумами про те, що йому сказала Констанція Хохнер. Урія мав посередника, очевидно, норвежця. Отже, був ще хтось, хто знав, хто такий Урія. Харрі вже попросив Лінду пошукати в секретному відділі архіву людину, що має кличку Принц, хоча не мав жодного сумніву, що вона нічого не знайде. Харрі відчував, що ця людина значно хитріша за звичайних злочинців. Якщо, як сказав Андреас Хохнер, Принц був його постійним покупцем, це означає, він зумів знайти собі клієнтуру непомітно для СБП і всіх інших. А для цього треба мати терпіння, бути обережним, хитрим і дисциплінованим. Харрі не знав жодного бандита з такими прикметами. Може, звичайно, цей тип просто удачливий, якщо його досі не зловили. Або його захищає високе становище. Констанція Хохнер сказала, він добре говорить англійською. Він може бути, наприклад, дипломатом — їх пропускають через кордон в обидві сторони, не обшукуючи на митниці.

Харрі звернув із Слемдалсвеєна і поїхав у напрямку Холменколлена.

Може, попросити Мейрика на якийсь час перевести Елен у СБП? Ні, це дурниця. Здається, Мейрик більше зайнятий вишукуванням неонацистів і світським життям, ніж полюванням на привидів часів війни.

Харрі вже під’їжджав до її будинку, коли збагнув нарешті, куди, власне, їде. Він зупинив машину за деревами. До її будинку залишалося ще метрів п’ятдесят — шістдесят. На першому поверсі горіло світло.

— Ідіот, — сказав він уголос і здригнувся від звуку власного голосу. Харрі хотів утекти звідси якнайшвидше, але тут вхідні двері відчинилися, і смужка світла впала на сходи. На якусь мить він вжахнувся, подумавши, що вона зараз побачить і впізнає його машину. Він вирішив потихеньку з’їхати вниз по схилу і вже увімкнув задню передачу, але надто слабо натиснув на газ і двигун заглух. Почулися голоси. На сходах з’явився високий чоловік у довгому чорному пальті. Він з кимсь розмовляв, але за дверима співрозмовника не було видно. Потім він нахилився всередину, і Харрі стало не видно його.

«Цілуються, — подумав він. — Я приїхав на Холменколлен підглядати, як жінка, з якою я розмовляв усього п’ятнадцять хвилин, цілується зі своїм коханцем».

Потім двері зачинилися, чоловік сів в «Ауді», виїхав на дорогу і проїхав повз Харрі.

На зворотному шляху Харрі думав, як би себе покарати. Слід придумати що-небудь суворе, щоб надалі не кортіло. Таке, як сеанс аеробіки в «САТС».

ЕПІЗОД 46

Драммен, 7 березня 2000 року

Харрі ніколи не розумів, чому саме Драммен завжди стає об’єктом уваги для дотепників. Звичайно, це не найкрасивіше місто, але чим він гірший за інші норвезькі селища, що розрослися і стали містами? Харрі хотів був зупинитися коло «Біржі» випити чашку кави, але, глянувши на годинник, подумав, що не встигне.

Едвард Мускен мешкав у червоному дерев’яному будинку з видом на іподром. Перед гаражем стояв старенький мінівен «Мерседес». Сам Мускен чекав біля входу. Він довго вивчав посвідчення Харрі і нарешті мовив:

— Ви шістдесят п’ятого року? А на вигляд старший, Холе.

— Погана спадковість.

— Співчуваю.

— Авжеж, зате я ходив на дорослі фільми, коли мені було чотирнадцять.

З обличчя Едварда Мускена не можна було визначити, зрозумів він жарт чи ні. Він запросив Харрі до будинку.

— Ви живете сам? — запитав Харрі, проходячи у вітальню. Квартира виявилася чистенькою і охайною, але акуратно-безликою, яким може бути тільки житло чоловіка, схибленого на порядку. Схоже на його власну квартиру.

— Так. Дружина залишила мене після війни.

— Залишила?

— Кинула. Пішла. Поїхала.

— Зрозуміло. А діти?

— У мене був син.

— Був?

Едвард Мускен зупинився, глянувши на Харрі:

— Я висловився незрозуміло, Холе?

Одна його сива брова підвелася, на високому чистому чолі з’явилася глибока зморшка.

— А я такий, — сказав Харрі. — Мені все доводиться пояснювати по десять разів.

— Гаразд. У мене є син.

— Дякую. А чим ви займалися до того, як вийшли на пенсію?

— У мене було кілька вантажівок. «Мускен Транспорт». Я продав фірму сім років тому.

— А справи йшли добре?

— Цілком. Покупці навіть назву не змінили.

У вітальні вони сіли за стіл, один навпроти одного. Харрі зрозумів, що на каву йому сподіватися годі, бо її тут не запропонують. Едвард сидів на дивані, схрестивши руки на грудях, ніби бажаючи сказати: «Нічого, переживемо».

— Де ви були в ніч на двадцять друге грудня?

Ще дорогою сюди Харрі вирішив почати розмову з цього питання. Розіграти єдиний козир, перш ніж Мускен розвідає ґрунт і зрозуміє, що інших у Харрі немає. Принаймні, подивитися на його реакцію — може, вона щось таки підкаже. Наприклад, чи є в Мускена що приховувати.

— Мене в чомусь підозрюють? — запитав Мускен. На його обличчі не з явилося нічого, крім легкого здивування.

— Було б краще, якби ви просто відповідали на питання, Мускене.

— Як хочете. Я був тут.

— Як швидко.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви відповіли, ні трохи не замислюючись.

Мускен в усмішці розтягнув губи, а очі залишилися сумними.

— Коли вам стукне стільки, скільки мені, ви чудово пам’ятатимете ті вечори, коли ви не сиділи вдома самотою.

— Сіндре Фьоуке дав мені список норвежців, які проходили з ним навчання в таборі в Зеннхаймі. Гюдбранн Юхансен, Халлґрім Дале, ви й сам Фьоуке.

— Ви забули Даніеля Гюдесона.

— Еге? А хіба він не помер ще до кінця війни?

— Помер.

— Тоді чому ж ви його назвали?

— Тому що він був з нами в Зеннхаймі.

— Як я зрозумів зі слів Фьоуке, в Зеннхаймі норвежців було більше, але тільки ви четверо пережили війну.

— Правильно.

— А чому тоді ви згадали саме Гюдесона?

Едвард Мускен пильно подивився на Харрі. Потім на стелю.

— Тому що ми були разом дуже довго. Ми думали, він виживе. Авжеж, ми майже вірили, що Даніель Гюдесон безсмертний. Він не був звичайною людиною.

— Ви чули, що Халлґрім Дале помер?

Мускен похитав головою.

— Здається, вас це не дуже здивувало?

— Чому це має мене дивувати? Мене б зараз більше здивувало, якби я почув, що хтось іще живий.

— А якщо я скажу вам, що його вбили?

— Тоді й справді, це інша річ. А навіщо ви мені це розповідаєте?

— Що ви знаєте про Халлґріма Дале?

— Нічого. Востаннє я бачив його під Ленінградом. Він дістав контузію.