Якби я могла поставити перед ним голодну дитину, нагодувала її, давала йому подивитися, що вона добре підростає, то він, напевне, гроші на це дав би. Але все, крім того, за що він сам платить і сам бачить, для нього підозріле. Він не вірить у жоден світ, крім того, в якому живе і який бачить. Це він — в’язень у тюрмі власного осоружного вузького теперішнього світу.

Передостання ніч. Я навіть не наважувалася подумати про неї, про те, що не втечу. Я останнім часом частенько йому нагадувала. Але тепер у мене таке відчуття, що було б краще, щоб це нагадування захопило його більш-менш зненацька. Сьогодні я вирішила організувати завтра ввечері невелику прощальну вечірку. Скажу, що тепер ставлюся до нього по-новому, хочу з ним дружити й опікати його в Лондоні.

Це не буде аж такою повною брехнею, я відчуваю якусь не до кінця зрозумілу відповідальність за нього. Мені так часто він огидний, думається, що він і має мені весь час бути огидним. Але це не так. Жаль переважує, і я по-справжньому хочу йому допомогти. Думаю, з якими людьми я його познайомлю. Він міг би піти до знайомого психіатра Кароліни. Я б, як Емма, його оженила, і то з кращим результатом. З якою-небудь маленькою Гарріет Сміт,[32] з якою він би спокійно був сіреньким, але притомним і щасливим.

Розумію, що маю не зламатися, якщо він мене не звільнить. Я сказала собі: один шанс із тисячі, що він дотримає слова.

Але він мусить дотримати слова.

Дж. П.

Я не бачила його два місяці, навіть більше. Подорожувала Францією, Іспанією, а потім побула вдома. (Я й намагалася з ним зустрітися двічі, але у вересні його не було.) Надіслав листівку у відповідь на мої листи. І все.

Я телефонувала йому, питала, чи можна зайти в гості першого ж вечора, коли знову приїхала до Кароліни. Він сказав, що краще завтра, там у нього хтось був.

Здається, він був радий мене бачити. Я намагалася вдати, ніби зовсім не доклала зусиль, щоб виглядати гарно.

Я розповіла йому все про Францію та Іспанію, про Ґойю, Альбі і все інше. Про Пірса. А він слухав, не розповідав, що саме він робив, а потім показав мені дещо з того, що зробив на Гебридах. І мені стало соромно. Бо ми нічого особливого не зробили, ми надто були зайняті загорянням (лінощі обсіли) і розгляданням великих картин, а самі майже не малювали.

Я сказала (проговоривши без перерви з добру годину):

— Я забагато говорю.

Він відповів:

— Нічого страшного.

Він відчищав кислотою іржу з давньої залізяки. Вона йому трапилася в Единбурзі у крамничці старожитностей, і він аж звідти її привіз. Ця річ являла собою щось на кшталт великого коліщати з химерними затупленими зубцями; він думав, що це може бути деталь старого церковного дзиґаря. Усередині колеса були ніби спиці, тонко, елегантно прорізані. Воно було дуже красиве.

Якийсь час ми мовчали, я сперлася на його стіл, дивлячись, як він чистить колесо. Тоді він сказав:

— Я за тобою скучав.

Я озвалась:

— Не може бути.

Він додав:

— Ти мене схвилювала.

Я промовила (хід конем на його пішака):

— Ти бачив Антуанетту?

Він відповів:

— Ні. Я думав, що говорив, що вигнав її втришия, — він глянув убік. Щось у ньому є від ящірки. — Ти досі шокована? — я похитала головою.

— Мене пробачено?

Я одказала, що тут нема чого пробачати.

Він продовжив:

— Я на Гебридах весь час про тебе згадував. Хотів тобі всяке показати.

А я зізналася, що хотіла, щоб він був з нами в Іспанії.

Він тим часом тер шкуркою між зубцями колеса.

— Яке воно старе, — зауважив він, — поглянь, яка корозія.

Тоді тим самим тоном:

— Власне, я вирішив, що хочу з тобою одружитися.

Я нічого не відповіла і не подивилася на нього.

Він вів далі:

— Я попросив тебе прийти, коли буду сам, бо я дуже серйозно над цим думав. Я вдвічі старший за тебе, маю сприймати подібні речі спокійно — тільки Богу одному відомо, що це не вперше. Ні, я маю все закінчити зараз. Я вирішив, що маю припинити бачитися з тобою. Я хотів тобі це сказати, щойно ти прийшла. Я не можу далі жити, збуджений тобою. А якщо ти далі приходитимеш, буде так. Це не кружний шлях покликати тебе заміж. Я намагаюся, щоб зробити це було неможливо. Ти знаєш, що я за людина, що я міг би бути твоїм батьком, що я геть ненадійний. Та й не кохаєш ти мене.

Я сказала:

— Я не можу цього пояснити. Такого слова немає.

— Точно! — відказав він. Він відчищав руки бензином. Дуже спокійно і буденно: — Тож я змушений тебе попросити залишити мене і дати мені спокій.

Я дивилася на його руки, наче уражена блискавкою.

Він продовжив:

— У чомусь ти навіть старша за мене. Ти ще не пережила глибокої закоханості. Може, в тебе такого й не буде. Любов — вона звалюється на нас, чоловіків, сама. Мені знову двадцять, і страждаю, як страждав у двадцять років. З усією дивацькою ірраціональністю двадцятирічного. Може, я зараз зовні здаюся дуже виваженим, але це не так. Коли ти зателефонувала, я ледь штани не намочив від радості. Я закоханий старець. Комедійний штамп. І то бородатий штамп. Навіть не смішний.

— А чому ти думаєш, що я ніколи не закохаюся по-справжньому? — спитала я.

Він довго, страшенно довго відчищав руки. Відповів:

— Я сказав: «може».

— Мені ж лише двадцять.

— Дерево на зріст по коліно — все одно вже дерево. Але ж я сказав: «може».

— І ти не старий. Це взагалі не пов’язане з твоїм віком.

Він подивився на мене дещо ображеним поглядом, усміхнувся:

— Ти повинна залишити мені якусь можливість виправдатися.

Ми пішли варити каву на його маленький обшарпаній кухні, і я подумала, що в жодному разі не змогла б жити з ним власне з побутової точки зору. Огидна, недоречна хвиля буржуазної малодушності.

Він сказав, стоячи до мене спиною:

— Доки ти не поїхала, я гадав, що це все звичайні речі. Принаймні намагався так думати. Тому я отак збочив із твоєю шведською подругою. Щоб позбутися твоїх чарів. Але ти повернулася. До моєї душі. Поверталася там, на півночі, знову й знову. Уночі я, було, виходив із хати в сад. І дивився на південь. Чи розумієш?

— Так.

— Це була саме ти, розумієш. Не щось інше.

Тоді він додав:

— Оцей твій несподіваний вигляд. Коли ти щойно перестала бути дитиною.

— Який вигляд?

— Тієї жінки, якою тобі бути.

— Гарна жінка?

— Більш ніж просто гарна жінка.

Немає такого слова, яким можна було описати, як саме він це сказав. Сумно, майже неохоче. Ніжно, але з ледь відчутною гіркотою. І — щиро. Не дражнився, не відсторонювався. А просто від усього серця. Я всю розмову не підводила очей, але це змусило мене звести погляд, наші очі зустрілись, і я відчула, як між нами щось проскочило. Майже тілесний дотик. Щось, що змінило нас. Він сказав те, що для нього було найважливіше в житті, і я це відчула.

Він і далі не зводив з мене очей, тож я ніяковіла. А він усе дивився. Я попросила:

— Не дивися на мене так, будь ласка.

Він підійшов і взяв мене за плечі, а тоді лагідно повів до дверей. Він говорив:

— Ти дуже гарна, а інколи взагалі прекрасна. Ти чутлива, діяльна, намагаєшся бути чесною, тобі вдається водночас бути природною людиною свого віку і при цьому лишатися трошечки педантичною і старомодною. Навіть у шахи граєш дуже пристойно. Я б хотів, щоб у мене була саме така дочка. Мабуть, тому я так хотів тебе бачити ці кілька останніх місяців.

Він підштовхнув мене за двері обличчям уперед, щоб я не могла його бачити:

— Я не можу до тебе говорити так, щоб ти не розвертала до мене обличчя. І не озирайся, у жодному значенні слова. А тепер — прощавай, іди.

Я відчула, як він мить потримав руки в мене на плечах. І поцілував мене в тім’я. Підштовхнув уперед. І я пройшла три чи чотири сходинки вниз, а тоді зупинилася й озирнулася. Він усміхався, але це була сумна усмішка.