Я прочитала йому цілу лекцію. Розповіла про нього, про те, що йому робити в житті. Але він не слухає. Він любить, коли я розмовляю про нього. Але йому байдуже, що я кажу.

Більше не писатиму. Зараз читаю «Почуття і чутливість»[31] і хочу дізнатися, що ж буде з Маріанною. Маріанна — це я, Елеонора — це та людина, якою мені треба бути.

Що, коли він потрапить в аварію? Якщо з ним станеться удар? Та що завгодно?

Я помираю.

Я не можу звідси вибратися. Усім, що я зробила позавчора, я це собі довела.

День. Не обідала.

Іще спроба до втечі. Усе було настільки близько, що практично безпрограшно. Але — ні. Він просто диявол.

Спробувала симулювати апендицит. Мені це спало на думку кілька тижнів тому. Завжди думала, що це вже крайній варіант. Який не можна змарнувати, погано підготувавшись. Про це не писала на той випадок, якщо він знайде щоденник.

Я втерла тальк в обличчя. Тоді, коли він вранці постукав у двері, я разом ковтнула всю сіль і воду, яку спеціально для цього заготувала, натисла на корінь язика — і все вийшло вчасно, він зайшов і побачив, що мене нудить. Я грала як могла. Лежала на ліжку, волосся злиплося, трималася за живіт. У піжамі й халаті. Стогнала помалу, ніби я страшенно мужня й терпляча. А він стояв і все питав: «Що з тобою, що з тобою?» І в нас була якась така відчайдушна уривчаста розмова, Калібан намагався відмовитися від того, щоб везти мене в лікарню, а я казала, що він повинен це зробити. І раптом він здався. Він пробурмотів щось на зразок «Це кінець» і вибіг з кімнати.

Я почула звук залізних дверей (я просто лежала і дивилася в стіну), але засуви не замикалися. Тоді зовнішні двері. І стало тихо. Було так дивно. Так раптово, так повністю. Спрацювало. Я натягла шкарпетки й черевики і підбігла до залізних дверей. Вони були прочинені на дюйм чи два — незамкнені. Я подумала, що, мабуть, це пастка. Тож я продовжувала грати, прочинила двері, тихо його покликала і нетвердо побрела підвалом і сходами. Я бачила світло, він не зачинив і ті двері теж. У мене в голові проскочило, що більше він нічого й не зробить, ні до якого лікаря мене не повезе. Він, певне, втік. Цілком зламаний. Але тоді б він сів у машину. І я почула б двигун. Але його чути не було. Треба зачекати кілька хвилин, я мала це знати, але не могла стерпіти чекання. Я відчинила двері і побігла нагору. І він був там. Одразу. У денному світлі.

Чекав.

Зображувати хворобу я не могла. Я ж узулася. У нього було щось у руці (молоток?), оці широко розплющені очі: я була певна, що він на мене кинеться. На якусь мить ми отак завмерли, ніхто з нас не знав, що робити. Тоді я розвернулася й побігла назад. Не знаю чому, я не встигла замислитися. Він побіг за мною, але зупинився, коли побачив, що я заскочила назад (я інстинктивно відчувала, що так і буде — там для мене було єдине безпечне місце). Я почула, як він підійшов і засуви замкнулися.

Я розуміла, що вчинила правильно. Це врятувало мені життя. Якби я закричала і спробувала побігти, він би міг мене вбити. Бувають такі моменти, коли він, як одержимий, не володіє собою.

Його хитрість.

(Північ.) Він приніс мені вечеряти. Нічого не казав. Від обідньої пори я малювала комікси про нього: «Жахлива історія про безкривдного хлопчика». Абсурдні. Але мені треба було якось опанувати власну реальність і свій жах. На першій картинці — милий маленький клерк, а на останній — слиняве страховисько з фільму жахів.

Коли він збирався йти, я йому їх показала. Він не сміявся, але все уважно подивився.

— Ну так, це природно, — сказав він. Маючи на увазі природність того, що я з нього так збиткуюся.

Я — один з екземплярів його колекції. Він ненавидить мене саме тоді, коли я намагаюся вилетіти з ряду, в якому він мене розташував. Від мене вимагається, щоб я була мертва, наколота на шпильку, завжди однакова, завжди красива. Він розуміє, що частина моєї краси — в тому, що я жива, але я йому потрібна мертва. Жива, але мертва. Сьогодні я особливо сильно це відчула. Те, що я жива, змінююся, маю свою власну душу, свої настрої, для нього — велика прикрість.

Він міцний, нерухомий, зі сталевою волею. Одного дня він мені показав пляшку, яку назвав морилкою. Ось у такій і я. Б’юся в стінки. Адже скло прозоре, і тому мені здається, що можу втекти. Сподіваюся. Але це все омана.

Товста скляна стіна зусібіч.

Як тягнуться дні! Сьогодні. Нестерпно довгий день.

Єдина моя втіха — малюнок Дж. П. Він подобається мені дедалі більше. Тільки мені. То єдина жива, унікальна, творча річ тут. Саме на цей малюнок я дивлюся, щойно прокидаюся, саме його бачу перед тим, як лягати спати. Стою перед ним, дивлюся на нього. Бачу кожну лінію. Одна її ступня йому не вдалася. У всій композиції дещо бракує рівноваги, наче десь нема якоїсь дрібнички. Але малюнок живий.

Після вечері (ми повернулися до нормального життя) Калібан вручив мені «Ловця у житі» і сказав: «Я це прочитав». За його тоном я зрозуміла, що він мав на увазі: «…і я про це невисокої думки».

Я не хочу спати, то запишу діалогом.

М. Ну і?

К. Не бачу в цій книжці особливого сенсу.

М. А ти розумієш, що це одне з найкращих досліджень підліткового віку, будь-коли написане?

К. Для мене воно якесь плутане.

М. Звичайно. Але й він розуміє, що воно так, намагається описати свої почуття, він людина з усіма її вадами. Тобі його не шкода?

К. Мені не подобається, як він розмовляє.

М. А мені не подобається, як ти розмовляєш. Але я не вважаю, що через це ти не гідний поваги і співчуття.

К. Мабуть, це щось дуже розумне. Отак писати і таке інше.

М. Я тобі дала цю книжку почитати, бо подумала, що ти відчуєш себе на місці головного героя. Ти — теж Ґолден Колфілд. Він нікуди не вписується, так само як ти.

К. Та й не дивно, коли так поводитися. Він і не намагається кудись вписатися.

М. Він намагається створити для себе якусь реальність, якусь пристойність.

К. Це нереально. Ходить до дорогої школи, батьки грошовиті. Він би не став так поводитися. На мою думку.

М. Я знаю, хто ти такий. Ти — Морський Старець.

К. Це хто?

М. Страшний дідуган, який виліз Синдбаду на плечі і не відпускав. Оце й ти такий. Залазиш на спину будь-чому чесному, будь-чому, що намагається бути живим і справжнім, і заїжджаєш до смерті.

Не продовжуватиму. Ми сперечалися — ні, не сперечалися, просто я щось говорила, а він намагався викрутитися.

А так воно і є. Морський Старець. Ненавиджу таких людей, як Калібан, з їхнім тягарем дріб’язковості, егоїзму, всілякої підлості. І меншість змушена приймати на себе їхню вагу. Лікарі, вчителі, митці — і серед них не без зрадників, але є якась надія на них.

Адже і я — одна з цієї меншості.

Я — одна з них. Я це відчуваю, я намагалася це довести. Щось таке я відчувала в останній рік навчання в «Ледімонті». Серед нас була небайдужа меншість і були дурепи, снобки, майбутні дебютантки, татові донечки, любительки коней, сексуальні штучки. Я ніколи не повернуся в «Ледімонт». Бо мене душила ця атмосфера, оце «виконане» завдання, «правильні» люди, «пристойна» поведінка. (Боадисія написала на моїй доповіді «незважаючи на її химерні політичні погляди» — та як вона посміла?) Я не бажаю вважати себе однією із випускниць такого місця.

Чого ми маємо терпіти їхнє огидне калібанство? Чого кожну живу, творчу і хорошу людину з усіх боків обсідає оця світова багнюка?

Я — характерний приклад такої ситуації.

Я мучениця. Ув’язнена, позбавлена можливості зростати. Я — в руках його образи, цієї важкої, як млинове жорно, заздрості всіх калібанчиків світу. Адже вони всі ненавидять нас, ненавидять за те, що ми не такі, як вони, що вони не такі, як ми. Вони нас переслідують, вони заглушують нас, бойкотують, насміхаються з нас, позіхають, бачачи нас, затикають собі вуха і зав’язують очі. Вони здатні на все, щоб не помічати нас і не поважати. Вони повзають навколішках перед великими серед нас, коли ті помирають. Вони платять величезні тисячі за Ван Ґоґа і Модильяні, а за життя плювали на їхні картини. Реготали з них. Грубо з них жартували.