Така дрібниця. А здається величезною перемогою.

Я почала втілювати план. День у день розповідала Калібанові, що не розумію, чому Т і М і всі-всі мають тільки гадати, чи я ще жива. Він би міг бодай повідомити їх, що я жива і здорова. Сьогодні після вечері я йому порадила купити паперу у «Вулворті», вдягти рукавички і таке інше. Він, як завжди, намагався відкрутитись. Але я не відставала. Відкидала всі «проти». Урешті я відчула: він починає думати, що може це для мене зробити.

Я порадила йому вкинути лист у Лондоні, щоб збити поліцію зі сліду. А ще я попросила всякої всячини з Лондона. Мені було треба його зайняти не менш як на три-чотири години. З огляду на сигналізацію. А тоді спробую підкопатися. Я міркувала так, що стіни в підвалі обкладені камінням, але не кам’яні, і за камінням має бути земля. Тобто мені треба пролізти крізь цю кам’яну шкуру, а тоді піде м’яка земля (я так собі уявляю).

Може, це шаленство. Але тепер мені кортить спробувати.

Отже, Нільсен.

Я зустрічала її двічі чи більше в Дж. П., коли там були інші люди, серед яких її чоловік, данець, якийсь імпортер. Він говорить чудовою англійською, настільки ідеальною, що вона аж здається неправильною. Манірною.

Я зустріла її одного разу, коли вона виходила з перукарні, а я призначила зустріч Кароліні. Вона зробила таке противно-веселе обличчя, яке подібні жінки роблять у спілкуванні з дівчатами мого віку. Мінні про це каже: «Ласкаво просимо до жіночого племені». Це виглядає десь так: вони наче й збираються ставитися до тебе як до дорослої, але не сприймають тебе так і загалом заздрять тобі.

Вона покликала мене на каву. Я утнула дурницю, треба було відбрехатися. То все були порожні балачки про її дочку, про мистецтво. Вона знає людей і намагається справити на мене враження, розкидаючись іменами. Я поважаю людей за те, що вони думають про мистецтво, а не за їхні зв’язки.

Я розумію, що вона не може бути лесбійкою, але в неї така сама манера чіплятися за слова. У неї в погляді щось таке, яке вона б тобі не розповіла. Але хоче, щоб її про це спитали.

Вона немовби казала: «А ти не знаєш, що було — чи й досі є — між мною і Дж. П. А ти спитай мене, спитай!»

Вона говорила й говорила щось про Шарлотту Стрит наприкінці тридцятих і під час війни. Про Дилана Томаса. Про Дж. П.

— Ти йому подобаєшся, — сказала вона.

— Знаю, — відповіла я.

Але мене це вразило. І те, що вона це знає (це він їй сказав?), і те, що вона хотіла про це поговорити. Я розуміла, що хоче.

— Йому завжди подобалися справжні красуні, — зауважила вона.

Їй страшенно хотілося це обговорити.

Потім пішло про її дочку.

Вона розповідала:

— Їй зараз шістнадцять. Просто не знаю, як до неї підійти. Іноді, розмовляючи з нею, почуваюся твариною в зоопарку. Вона просто стоїть десь зовні і спостерігає за мною.

Я зрозуміла, що вона це каже не вперше. Чи десь вичитала. Це завжди помітно.

Такі жінки — вони завжди однакові. Річ не в тому, що підлітки чи, власне, їхні дочки якісь не такі. Ми не інакші, ми просто молоді. Річ у самих цих дурнуватих нових людях середнього віку, яким зараз страшенно хочеться бути молодими. Оце безглузде відчайдушне намагання залишитися з нами. А вони не можуть бути з нами. І ми цього не хочемо. Не хочемо, щоб вони вдягалися, як ми, говорили, як ми, захоплювалися тим, чим ми. Вони так бездарно нас наслідують, що ми не можемо їх поважати.

Але після цієї зустрічі з нею в мене з’явилося відчуття, що Дж. П. справді кохає (хоче) мене. Що між нами — глибокий зв’язок: він мене на свій лад кохає, я відчуваю до нього своєрідну глибоку симпатію (навіть люблю, але не кохаю). Таке враження, що ми в певних урівноважених стосунках. Між нами такий собі туман нерозв’язного бажання й печалі. Щось таке, чого інші люди (та сама Н.) ніколи не зрозуміють.

Двоє в пустелі, у пошуках себе й оазису, в якому вони обоє можуть жити.

Я дедалі більше думала про це так: яка жорстока доля, що звела між нами ці двадцять років. Чому він не мого віку чи я не його віку? Зрештою, вікове питання вже не є однозначним чинником, який унеможливлює кохання, але існує якась жорстока стіна, що її доля поставила між нами. Я вже думаю не «між нами стіна», а «стіна нам заважає».

Він приніс папір після вечері, надиктував мені абсурдного листа.

Тоді почалися проблеми: я заготувала маленьку записку найдрібнішим почерком і тихцем сунула і її в конверт. Вона дуже мала, і її навіть у найкращих шпигунських романах ніхто б не помітив.

А він помітив.

Це його засмутило. Змусило його подивитися на все холодним реальним поглядом. Але він був щиро вражений, що мені страшно. Він навіть не уявляв, що може мене вбити, чи зґвалтувати, чи щось таке.

Я дозволила йому посердитись, але врешті постаралася повестися з ним лагідно (адже розуміла, що мушу зробити так, аби він відіслав того листа). То було непросто. Ніколи не бачила його в такому гніві.

Може, він вирішить, що вже все, та й відпустить мене?

Ні.

Чого ж він від мене хоче? Щоб я з ним переспала?

Він подивився на мене так, ніби я сказала щось страшенно огидне.

Тоді на мене найшло натхнення. Трохи акторства. Зіграла роль східної рабині. Він любить, коли я дуркую. Найбільші дурниці, які я роблю, він називає дотепністю. У нього навіть з’явилася звичка й собі до того долучатися: ходячи за мною, перечіпатися, як жирафа (річ не в тому, що я якась надзвичайна і блискуча).

Тож я попросила в нього дозволу написати іншого листа. Він знову перевірив конверт.

Тоді я вмовила його поїхати до Лондона — за своїм планом. Дала йому сміхотворний список покупок (більшості з тих речей я й не хотіла, просто мала його затримати). Сказала, що відстежити лист, вкинутий у скриньку в Лондоні, неможливо. І він урешті погодився. Любить, коли я підлещуюсь, тварина.

І одне прохання — ні, не прохання, а замовлення. Я попросила спробувати добути картину Джорджа Пестона. Дала список галерей, де можуть бути роботи Дж. П. Навіть пробувала направити його до його майстерні.

Але щойно він почув про Гемпстед, відчув підступ. Став допитуватися, чи знаю я того Джорджа Пестона. Я сказала: та ні, тільки на ім’я. Але це не прозвучало надто переконливо; я боялася, що він ніде не купить його картин. Тож сказала, що це мій знайомець, уже немолодий, але гарний художник, і йому дуже потрібні гроші, а ще мені б дуже хотілося побачити щось із його картин. Можна повісити на стінах. Якщо купити просто в нього, ми не матимемо платити відсотку галереї, але коли ти боїшся, то нехай. Звичайно, він на це не купився.

Він спитав, чи той Дж. П. — не один із тих попсуй-майстрів, які виливають на стіну кілька банок фарби — і готово. Я просто на нього подивилася.

К. Жартую.

М. Тоді не жартуй.

Через якийсь час він сказав, що хотів би знати, що йому говорити, і таке інше.

Я дала йому легенду, і він пообіцяв, що подумає. По-калібанівськи це означає «ні». То чекати на щось не випадало: певне, в галереях може нічого не бути.

Та я й не переймалася, бо завтра мене тут уже не буде. Я тікатиму.

Поїде після сніданку. Залишить мені обідати. Тож я матиму чотири-п’ять годин (хіба що він схитрує і не піде по те, що я просила, але раніше такого не бувало).

Цього вечора мені було шкода Калібана. Йому справді буде погано, коли я піду. У нього не буде нічого. Він залишиться сам на сам зі своїм сексуальним неврозом, класовим неврозом, відчуттям непотрібності, порожнечею. Але сам винний. Я не зовсім його жалію. Але й не зовсім байдужа.

Учора писати не могла. З мене всього було годі.

Яка я була дурна. Відпровадила його вчора на весь день. Мала до лиха часу. Але ще нічого не продумала. Я уявляла собі, що вигрібатиму жменями м’яку глинисту землю. Цвях не придався, ним неможливо колупати цемент. Я гадала, він кришитиметься. А було страшенно важко. Один камінь я витягла за кілька годин. За ним була не земля, а ще один камінь, великий, вапняний, я навіть країв не могла знайти. Витягла ще камінь, але це не допомогло. Там був той самий величезний камінь. Я була у відчаї, розуміла, що підкоп не вдасться. З усієї сили била в двері, намагалася виламати їх цвяхом, але тільки поранила руку. Закінчилося все тільки раною на руці й поламаними нігтями.