Ненавиджу їх.

Ненавиджу неосвічених, невігласів. Ненавиджу помпезних і фальшивих. Ненавиджу заздрісних і сповнених образи на весь світ. Ненавиджу тих, хто бурчить і нарікає, злих, дріб’язкових. Ненавиджу простих нудних маленьких людей, яким не соромно бути дрібними і нудними. Ненавиджу тих, кого Дж. П. називає новими людьми, оцей новий клас із машинами, грошима, телевізорами, вульгарними дурничками і дурним рабським наслідуванням буржуазії.

Я люблю чесність, свободу, здатність дарувати. Люблю творити, люблю робити. Люблю бути вповні собою, люблю все не таке, як оте, що сидить у кутку, дивиться, наслідує, але залишається мертвим у своїй суті.

Дж. П. колись сміявся, що я за лейбористів (раніше). Пам’ятаю, він сказав:

— Це ти що, підтримуєш ту партію, яка викликала до життя нових людей, — ти це розумієш?

Я сказала (була шокована, адже з усього, що він говорив, для мене випливало, що він саме за лейбористів, я знала, що він колись був і комуністом):

— Краще вже ті нові люди, ніж бідні.

Він одказав:

— А нові люди все одно бідні. Це просто нова форма бідності. В одних немає грошей, а в тих — душі.

І раптом спитав:

— Ти читала «Майора Барбару»?

Там доводилося, що людей треба спочатку врятувати фінансово, а тільки потім — душевно.

— Вони забули один момент, — сказав він. — Улаштували загальне процвітання, а про саму Барбару забули. Достаток, достаток, а душі жодної.

Я розуміла, що він десь перебільшує. Лівим бути необхідно. Кожна пристойна людина, яку я знаю, проти торі. Але я відчуваю, тепер дедалі більше відчуваю на всьому жахливий мертвий тягар оцих маленьких товстеньких нових людей. Вони все псують. Усе роблять вульгарним. Ґвалтують природу, як каже Т, коли в нього шляхетський настрій. Масове виробництво. Масове все на світі.

Розумію, що нам — мати справу зі стадом, контролювати його, кудись вести, як ковбої в кіно про Дикий Захід. Працювати для них, терпіти їх. Ніколи не замкнусь у вежі зі слонової кістки, це найбільш нікчемна річ — обрати таке життя, бо інше не влаштовує. Але інколи страшно подумати, як боротися в житті, якщо сприймати його серйозно.

Усе це слова. Може, я когось зустріну, закохаюся, вийду заміж, усе для мене зміниться і мені буде байдуже. Стану маленькою жінкою. Однією з ворогів.

Але цими днями я відчуваю саме це. Належність до групи людей, які мають протиставити себе решті. Не знаю, хто це — чи то відомі люди, живі й мертві, які боролися за правду, творили, малювали правдиво, чи нікому не відомі, які не брехали, намагалися не лінуватися, бути людяними й розумними. Так, отакі, як Дж. П. Попри всі його вади. Його Ваду.

Вони навіть не суцільно пристойні люди. У них можуть бути якісь слабкості. Сексуальні, алкогольні. Моменти боягузтва й грошолюбства. Канікули у вежі зі слонової кістки. Але частина з них — теж одне ціле із цією групою.

З Меншістю.

Я порожня і нікуди не годжуся. Я — не одна з них. Я хочу бути серед них, але це не те саме.

Звичайно, Калібан — типова нова людина. Жахливо застарілий (каже на програвач «грамофон»). І оця невпевненість. Вони себе не соромляться. Пам’ятаю, Т колись сказав, що вони вважають себе рівними найкращим людям, щойно заведуть телевізор і машину. Але в глибині душі Калібан — один із них, він ненавидить незвичайне, хоче, щоб усі були однакові. І жахливо розкидається грошима. Навіщо гроші людині, яка не знає, що з ними робити?

Мені щоразу стає зле, коли я уявляю, скільки грошей виграв Калібан і скільки таких людей, як він, виграли гроші.

Такий егоїстичний, лихий.

Дж. П. того ж таки дня сказав, що чесні бідняки — це вульгарні багачі, тільки без грошей. Від бідності вони змушені виявляти добрі риси характеру і гордість за щось інше, не багатство. І коли в них з’являються гроші, вони не знають, що з ними робити. Забувають про давні чесноти, які були не такими вже й чеснотами. Вони вважають єдиною чеснотою більше заробляти і витрачати зароблене. Вони не уявляють, що на світі є люди, для яких гроші — ніщо. Що найбільша краса у світі не залежить від грошей.

Я не щира. Грошей я все одно хочу. Але розумію, що це неправильно. Щодо Дж. П. — я вірю, у мене немає необхідності вірити йому, коли він каже, я просто бачу, що це так: він майже не переймається грошима. У нього вистачає на матеріали, на прожиття, на творчу відпустку щороку, на всякі витрати. І ще з десяток можу назвати — Пітер, Білл Макдональд, Стефан. Вони живуть не у світі грошей. Коли в них є, вони їх витрачають. Коли немає, обходяться без грошей.

Такі люди, як Калібан, до грошей загалом не готові. Щойно в них з’являється трохи, як у «нових людей», — вони звіріють. Оці всі жахливі люди, які нічого мені не дали, коли я збирала кошти. Я ж із першого погляду бачила. Буржуазія дає, бо почувається незручно, коли їй надокучати. Розумні люди або дають, або принаймні чесно дивляться на тебе і кажуть «ні». Вони не соромляться того, що не дають. А «нові люди» занадто скупі, щоб дати, і занадто дрібні, щоб це визнати. Як той жахливий чоловік на Гемпстеді (один із них), який сказав: «Я тобі дам п’ятдесят центів, коли доведеш, що ці гроші не підуть до чиєїсь кишені». Він гадав, що вдало пожартував.

Я відвернулася від нього; це було негарно, бо діти важливіші, ніж мої гордощі. Тож я потім укинула півкрони за того чоловіка.

Але все одно ненавиджу його.

Калібан такий, ніби хтось його примусив випити цілу пляшку віскі. Це для нього забагато. Єдине, через що раніше він був пристойною людиною, — бідність. Прикутість до того самого місця, тієї самої роботи.

Усе одно як посадити сліпого у швидку машину і сказати йому: «Їдь, як подобається, туди, куди хочеш!»

І на приємне завершення. Сьогодні з’явилася платівка Баха, я вже двічі її слухала. Калібан сказав, що це мило, але що він «не музикальний». Проте висидів її з правильним виразом обличчя. Хочу переслухати знову те, що мені подобається. Лежати в ліжку в темряві, в музиці і думати, що он там, в іншому кутку, лежить Дж. П. із заплющеними очима, рябим обличчям і єврейським носом; немовби лежить на своїй власній могилі. Але в ньому немає нічого, що нагадувало б про смерть.

А проте. Цього вечора Калібан спустився до мене пізно.

— Де ти був? — крикнула я йому.

Він лише мовчки здивовано подивився на мене. А я сказала:

— Мені здалося, тебе так довго не було.

Нісенітниця. Я хотіла, щоб він прийшов. Я часто хочу, щоб він прийшов. Ось так мені самотньо.

Цього вечора ми посперечалися щодо грошей. Я казала, що йому б краще більшу частину комусь віддати. Намагалася зробити, щоб йому стало соромно, що він нікому нічого не дав. Але він ні в що не вірить. І це його серйозна проблема. Як той мужичок на Гемпстеді, він не довіряє, що люди збирають гроші на якусь мету і потім справді на неї використовують. Вважає всіх негідниками, що кожен хоче лише нагарбати для себе.

Від того, що я переконую, що ці гроші підуть на гідну мету, — ніякої користі. Він запитує: «А ти звідки знаєш?» І, звичайно, я не можу йому нічого довести. Кажу тільки, що переконана: гроші неодмінно підуть на те, що треба. А він лише посміхається, ніби я занадто наївна, щоб мати хоч якусь рацію.

Я дорікнула йому (не дуже сердито), що він не відіслав чек до фонду руху проти атомної бомби. Поцікавилася, де ж касовий чек. Він відповів, що переказав анонімно і не залишив своєї адреси. Я ледь не сказала йому, що обов’язково це перевірю, коли звільнюся, але стрималася. Щоб не створювати йому додаткової підстави не відпускати мене. Він почервонів, я переконана, що він збрехав, так само як збрехав щодо листа до Т і М.

Це не брак щедрості — це, власне, скнарість. При цьому (попри абсурдність самої ситуації) він до мене щедрий. Витрачає на мене сотні фунтів. Він би задушив мене добротою. Оцими шоколадками, цигарками, їжею, квітами. Одного вечора цими днями я сказала, що хотіла б якихось французьких парфумів, — це була просто примха, але ця кімната пропахла дезінфекцією й освіжувачем повітря. Я достатньо миюсь, але все одно не почуваюся чистою. І додала: «Коли б я змогла піти, понюхати різні парфуми і вибрати, що мені найбільше подобається…» Сьогодні вранці він приніс чотирнадцять (!) різних пляшечок. Облазив усі крамниці. Це шаленство якесь. Сорок фунтів усе разом. Живу, наче в казках «Тисячі й однієї ночі». Улюблена дружина султана. Але єдиний аромат, якого справді хочеться, — це свобода.