Оці останні кілька днів я почувалася безбожною. Я відчула себе чистішою, менш плутаною, більш видющою. Я й зараз вірю в те, що якийсь Бог є. Але він такий далекий, холодний, математичний. Я бачу, що ми маємо жити так, ніби Бога не існує. Молитва, поклоніння, спів псалмів — це все нікому не потрібні дурниці.

Намагаюся пояснити, чому я порушую свій принцип не чинити насильства. Це залишається моїм принципом, але інколи принципи треба порушувати, щоб вижити. Непевна віра у свою зірку, в милість Провидіння чи Бога не допоможе. Треба діяти і воювати за себе.

Небеса абсолютно порожні. Прекрасні, чисті й порожні.

Не може ж архітектор і будівничий жити в усіх будинках, які він побудував! Це ж очевидна річ, вона дивиться просто тобі в лице. Бог, напевне, є, але він не може нічого про нас знати.

(Той самий вечір.) Я весь день кепсько з ним поводилася. Він кілька разів починав говорити, а я затикала йому рот. Чи принести мені що-небудь? Я сказала: «Я нічого не хочу, я твоя полонена. Якщо ти мене годуватимеш, я їстиму і буду жива. Тепер наші стосунки — суто стосунки в’язня і сторожа. Тепер прошу дати мені спокій».

Добре, що в мене є що читати. Він і далі носить мені цигарки (а припинить — то не проситиму) і їжу. Більше я нічого від нього не хочу.

Він — не людина, він порожнє місце в масці людини.

Намагаюся зробити так, щоб він прокляв той день, коли вперше задивився на мене. Він приніс мені на обід смажені боби. Я читала в ліжку. Він трохи постояв, а тоді зібрався йти. Я стрибнула до столу, схопила тарілку і кинула все в нього. Я не люблю смажених бобів, він це знає, мабуть, йому ліньки було зробити щось інше. Я не гнівалася, просто вдала гнів. Він там стояв у маленьких жирних оранжевих цяточках соусу — на його бездоганно чистій одежі, — і вигляд у нього був наполоханий. «Я не буду обідати!» — гаркнула я на нього. І він утік.

Удень я поїла шоколаду. До вечора він не з’явився. Приніс ікру, копчену лососину і холодну курку (він десь купує готове) — усе, що, як він знає, я люблю, — і ще з десяток страв, які він теж знає, що я люблю, хитра тварина. Хитрість не в тому, що він їх купує, а в тому, що змушує мене бути вдячною (я йому й не сказала, що вдячна, але не хамила), що дає оце все з таким скромним виглядом, мовляв, будь ласка, не дякуй, я на це заслужив. Коли він накривав стіл до вечері, я ледь стримувалася, щоб не хіхікати. Жах. Мені хотілося впасти на ліжко й закричати. А він такий вірний собі. А я в настільки замкненому просторі.

Тут, унизу, в мене так стрімко змінюється настрій. Одну годину я рішуче налаштована робити одне, а другу годину — вже інше.

І нічого не вдієш. Я не створена для ненависті. Таке враження, що в мені щодня виробляється певна кількість доброї волі і доброти і вони шукають вихід. Якщо їх стримувати, то вибухнуть.

Я не поводилася з ним по-доброму, не хочу з ним по-доброму, не буду з ним по-доброму. Але в мені точиться боротьба за те, щоб не бути з ним нейтральною (приміром, такі дрібниці, як «було смачно»). І я старалася, нічого не казала. Коли він питав: «Чи це все?» (ну просто як дворецький), я відповідала: «Так, можеш іти», — і відверталася від нього. Мабуть, він би був вражений, коли б побачив моє обличчя. Я посміхалася, а щойно він замикав двері, то вибухала реготом. Істерично.

Одну річ я багато разів робила цими днями. Роздивлялася себе у дзеркало. Іноді я сама собі здавалася нереальною, мені раптово починало здаватися, що отут, переді мною — не моє відображення. Я маю глянути вбік. Роздивляюся своє обличчя, очі, намагаюся зрозуміти, що вони кажуть. Хто я. Чому я тут.

Річ у самоті. Мені потрібно бачити якесь розумне обличчя. Будь-хто, хто був змушений сидіти в ізоляції, мене зрозуміє. Дуже химерним чином стаєш для себе реальним. Не так, як раніше. Так багато себе віддаєш звичайним людям, гамуєш у собі в звичайному житті. Я дивлюся собі в обличчя, стежу за його рухами, ніби це хтось інший. Витріщаюся на себе.

Сиджу у власному товаристві.

Іноді це схоже на якесь чарівне закляття, і я мушу висунути язика чи зморщити ніс, щоб зруйнувати його.

Сиджу тут у повній тиші перед власним відображенням, у якомусь таємничому стані.

Як у трансі.

Глупа ніч. Не можу заснути.

Сама собі огидна.

Сьогодні ввечері я ледь не стала вбивцею.

Я вже ніколи не буду така, як раніше.

Писати важко. Мої руки зв’язані. Кляп я стягла.

Усе почалося за обідом. Я зрозуміла, що треба перебороти себе і не поводитися з ним по-доброму. Бо я відчувала, що страшенно хочу з кимось поговорити. Хоч би й з ним. Хай який він, але ж людина. Коли він пішов після обіду, я хотіла погукати його, щоб він повернувся поговорити. Відчувала зовсім не те, що собі постановила кілька днів тому. Тож я змінила рішення. Я ніколи не зможу завдати йому шкоди нічим із того, що є тут унизу. Я стільки стежила за ним із цією думкою. І він ніколи не розвертається до мене спиною. Та й зброї я не маю. Тож я подумала, що треба сходити нагору, там щось точно трапиться. У мене було кілька думок.

Я боялася, що в іншому разі потраплю до старої пастки жалощів до нього.

Отже, за вечерею я стала трохи добріша і сказала, що мені треба помитися (і це було правдою). Він пішов, повернувся, і ми піднялися нагору. А там, наче знак спеціально для мене, була маленька сокира. Вона лежала на кухонному підвіконні просто біля дверей. Мабуть, дрова надворі рубав чи що — і забув її тут. Адже я весь час сиділа внизу.

Ми пройшли всередину занадто швидко, щоб будь-що встигнути.

А я лежала у ванні й міркувала. Вирішила, що маю так зробити. Схопити сокиру й обухом його оглушити. Уявлення, в яку частину голови краще вдарити і як сильно, в мене не було.

Після купання я одразу попросилася назад. І ми пішли крізь кухонні двері, і там я впустила тальк і всяку ще всячину і стала з боку того вікна, наче дивилася, куди вони покотилися. Він зробив якраз те, що я й хотіла: нахилився і почав їх збирати. Я не нервувала, взяла сокиру дуже акуратно, не шкребла лезо, розвернула її обухом… А тоді — наче вночі прокинулася від жахіття. Я мала його вдарити і не могла, але було треба.

Тоді він почав підводитися (це все тривало лічені секунди), — і я таки вдарила його. Але він розвертався, і вийшло невлучно. Чи недостатньо сильно. Тобто я промахнулася в паніці останнього моменту. Він упав набік, але я знала, що він іще притомний, він і далі за мене тримався, я раптом відчула, що або я його вб’ю, або він мене. Ударила знову, але він затулився рукою, водночас відбився ногами і збив мене.

Це був якийсь жах. Ми із сопінням боролися, як звірі. І тут я раптом відчула, що це — ну не знаю, безглуздо, негарно. Звучить абсурдно, але так воно й було. Як коли статуя впала на бік. Як коли товста жінка, впавши на траву, безуспішно намагається встати.

Ми підвелися, він грубо штовхав мене до дверей, міцно тримаючи. Але це і все. У мене було чудне відчуття, що для нього це так само огидно, як і для мене.

Я подумала, що, може, хтось це почув, хоч я й не могла кричати. Але був вітер. І холодно. Напевно, всі сиділи по домівках.

Я довго лежала на ліжку. Невдовзі припинила плакати. Довгі години лежала в темряві й думала.

Мені соромно. Я жорстоко себе зрадила.

У мене сформувалося кілька рішень. Думок.

Насильство, силові дії — це неправильно. Вдавшись до насильства, я спускаюся на його рівень. Це означає, що я вже не вірю в силу розуму, у співчуття, людяність. Що я опікаю людей тільки тому, що вважаю: їм потрібне моє співчуття. Згадувала «Ледімонт», людей, яких я опікала там. Саллі Марджинсон. Я опікала її, просто щоб показати сестрам-весталкам, що розумніша за них. Що для мене вона робитиме те, чого б не стала робити для них. Дональда й Пірса (його я в певному розумінні теж опікала) — але ж вони обидва гарні молоді люди. Напевне, є ще тисячі людей, яким потрібні опіка, моє співчуття значно більше, ніж оцим обом. Та й узагалі більшість дівчат були б страх як раді можливості опікати їх.