Я занадто швидко здалася з Калібаном. Мені треба ставитися до нього по-новому. Ідея щодо в’язня і сторожа — дурна. Я більше на нього не плюватиму. Мовчатиму, коли він буде мене дратувати. Буду ставитися до нього як до людини, якій потрібне моє розуміння і співчуття. Продовжу йому пояснювати всяке про мистецтво. Інші речі.

Усе можна зробити лише в один спосіб. Правильний. Не такий, який вважався правильним у «Ледімонті». А такий, правильність якого особисто відчуваєш. Мій власний правильний спосіб.

Я — моральна людина. Мені не соромно бути моральною. Я не дозволю Калібанові зробити мене аморальною; хоч він і заслужив на мою ненависть, злість і навіть на сокиру в моїх руках.

(Пізніше.) Я поводилася з ним по-доброму. Тобто не так люто, як раніше. Щойно він увійшов, я попросила подивитися на його голову, продезінфікувала рану детолом. Він нервувався. Я змусила його смикатися. Він мені не довіряє. Саме в цей стан я й не мала його заганяти.

Але ж важко. Коли я з ним поводжуся жахливо, він робить такий вигляд, йому так себе шкода, що я сама собі стаю огидна. Але щойно я поводжуся з ним добре, у його голосі з’являється якась така самовдоволеність, у всіх його манерах (дуже обережно, він увесь день був втіленням скромності, звичайно ж, не дорікаючи вчорашніми подіями), і мені хочеться крикнути на нього чи дати йому ляпаса.

Натягнутий канат.

Але стало легше дихати.

(Уночі.) Намагалася після вечері навчити його дивитися на абстрактні полотна. Безнадійна справа. От йому, темному, втовкмачили, що мистецтво — це возитися й возитися (він не розуміє, чому я не «витираю»), доки досягнеться фотографічна подібність, а от творити гарні, класні образи (як Бен Ніколсон) — у цьому для нього наче є щось аморальне. «Так, бачу, він може зробити гарний візерунок», — каже він. Але ж не визнає, що «зробити гарний візерунок» — це теж мистецтво. У нього певні слова мають страшенно сильний підтекст. Усе, що пов’язане з мистецтвом, викликає в нього замішання (і, мабуть, вражає). І все йому якесь аморальне. Він знає, що велике мистецтво — велике, але «велике» означає замкнене в музеях і таке, про яке говориш, коли вихваляєшся своїми знаннями. Живе, сучасне, мистецтво його шокує. Про це з ним розмовляти не можна, бо слово «мистецтво» викликає в нього цілу купу переляканих і винуватих думок.

Знати б мені, чи багато таких людей. Звичайно, я розумію, що переважна більшість — особливо «нові люди» — на мистецтво не зважають. Але чи тому це, що вони такі самі, як він? Чи просто їм байдуже? Тобто чи воно їм справді нудне (тож і не потрібне в житті), чи в глибині душі воно їх шокує і викликає замішання, так що вони змушені вдавати, ніби їм нудно?

Щойно дочитала «Вечір суботи і ранок неділі». Була шокована. І самим текстом, і тим, як це все співвідноситься з тим, де я.

Мене ця книжка вразила так само, як минулого року — «Кімната нагорі».[34] Розумію, що автор дуже розумний, певне, гарно вміти писати так, як Алан Силлітоу. По-справжньому, без фальшу. Називати речі своїми іменами. Коли б він був художником, то це був би чудовий художник (як Джон Бретбі, навіть значно кращий), зміг би зобразити свій Ноттингем, і намальованим це виглядало б чудово. Бо вправна рука, намальовано, як бачив митець, люди були б у захваті. Але для того, щоб бути гарним письменником, замало гарно писати (тобто добирати доречні слова і таке інше). Бо, на мою думку, «Вечір суботи і ранок неділі» — річ огидна. І Артур Ситон огидний. І найбільш неприємне: Алан Силлітоу не показує, що цей молодий чоловік огидний і йому. Мабуть, можна подумати, що отакі молоді люди — насправді досить добрі.

Мені дуже не сподобалося те, що Артурові Ситону байдуже все, що лежить за межами його власного дрібного життя. Він недобрий, обмежений, егоїстичний, брутальний. З огляду на його нахабство і успіх у жінок, він, напевно, вважається дуже живим.

Єдине, що мені в ньому подобається, це відчуття: у ньому є щось, і коли до цього «щось» докопатися, його можна було б спрямувати на добро.

Замкненість таких людей. Їхня байдужість до всього, що відбувається в решті світу. В житті.

Живуть, як у коробці.

Можливо, Алан Силлітоу хотів викрити суспільство, яке породжує таких людей. Але з книжки цього не помітно. Я розумію, що з ним сталося: він закохався в те, що зображував. Почав малювати так потворно, як воно є, а потім ця потворність перемогла його, і він почав хитрувати. Прикрашати.

Також мене книжка шокувала з огляду на Калібана. Я бачу, що в ньому є щось від Артура Ситона, тільки поставлене з ніг на голову. Тобто в нього є оця ненависть до людей і речей не його типу. Є оцей егоїзм — і це навіть не чесний егоїзм, бо він скидає всю провину на життя і з чистою совістю тішиться своїм егоїзмом. І впертий теж.

Це так шокувало мене і тому, що тепер я вважаю: усі, крім нас (але й ми цим заражені), носять у собі цей егоїзм і брутальність: вони чи то збочені, причаєні, тихо, по-мишачому, чи неприкриті й примітивні. Релігія фактично померла, ніщо не може стримати «нових людей», вони набираються сил і скоро затягнуть нас у своє болото.

Ні, не затягнуть. Бо в книжці є і Девід. Бо є такі люди, як Алан Силлітоу (на обкладинці написано, що він син робітника). Тобто розумні «нові люди» завжди будуть опиратись і переходити на наш бік. «Нові люди» самознищаться через те, що дурні. Їм ніколи не втримати між себе розумних. Особливо молодь. Нам потрібно щось більше, ніж гроші й підтримування стосунків із Джонсами.

Але це битва. Це як перебувати в обложеному місті. Ми в оточенні. І мусимо триматися.

Битва між Калібаном і мною. Між «новими людьми» і Меншістю.

Маю битися своєю зброєю. Не його. Не егоїзмом і грубістю, соромом і несприйняттям.

Він гірший за Артурів Ситонів.

Коли б Артур Ситон побачив сучасну статую і вона йому не сподобалася, він би її розбив. А Калібан загорнув би її в брезент. Не знаю, що гірше. Але мені здається, що ставлення Калібана.

Я відчайдушно хочу втекти. Жодного полегшення немає ні від малювання, ні від музики, ні від читання. Пекуче, пекуче бажання (певне, в усіх в’язнів так) бачити людей. Калібан у найкращий час — лише півлюдини. А я хочу бачити десятки й десятки інших облич. Як від великої спраги людина п’є воду склянку за склянкою. Точно так само. Колись я читала, що ніхто не може витримати понад десять років в’язниці і понад рік одиночного ув’язнення.

Іззовні просто неможливо уявити, що таке в’язниця. Можна подумати, що от, є багато часу почитати, подумати, це не так уже й тяжко. Але це дуже тяжко. Те, як повільно тягнеться час. Клянуся, всі годинники на світі сповільнились у сто разів, відколи я тут.

Мені гріх скаржитися. Це розкішна тюрма.

І оця його диявольська проникливість: він не дає мені ні газет, ні радіо, нічого подібного. Я ніколи не читала багато газет, не дуже слухала й новини. Але — бути повністю відрізаною від світу! Так дивно. Почуваюся геть дезорієнтованою.

Годинами лежу в ліжку, думаю, як утекти.

Без кінця.

(По обіді.) Сьогодні вранці говорила з ним. Умовила його попозувати. Тоді спитала, чого він насправді хоче. Чи маю я стати його коханкою? Але це його шокувало. Він почервонів і сказав, що таке може купити в Лондоні.

Я сказала йому, що він — як китайська коробочка. Такий він і є.

У найглибшій його коробочці — те, що я маю полюбити його, в усіх розуміннях. Тілом і душею. Поважати його, дбати про нього. Але ж це абсолютно неможливо — навіть коли б я змогла подолати фізичний бар’єр, як я зможу дивитися на нього інакше, крім як зверхньо?