— Оксано? — запитав і одночасно покликав хлопець.

Постать віддалялась од нього — хуртовина замітала так, що годі було щось уздріти бодай на відстані витягнутої руки. Але Октябрин міг би побожитися, аби вірив у Бога, що це була саме Оксана. Адже добре знав її запах. У цій зимовій круговерті той запах лоскотнув ніздрі ароматом літа, визрілих полів, макових розсипів. Октябрин хотів був бігти за Оксаною, але зашпортався в довгих полах шинелі й безпорадно впав у кучугуру. Вишкрябався зі снігу та приліпився до шерхлого від морозу дерева. Раптом заплакав, як першокласник. «Як близько в мене сльози», — думав, але йому не було від цього відкриття соромно, навпаки, якось тепло стало. На долоні, складені хрест-навхрест на стовбурі, з-під повік лились гарячі і якісь страдницькі сльози. І Октябрин нізащо не хотів рушати від дерева, не хотів спиняти плач. Його схлипування підхоплювала хурделиця й несла кудись вгору, тоді кидала їх об замети й знову здіймала, аби понести селом.

Два роки тому восени в селі святкували обжинки: весело, широко, традиційно з піснями-танцями, з вогняними позирками молоді, зі сміхом та залицяннями. Допоки керівники колгоспу говорили селянам про багатий врожай та майбутнє заможне життя, юнаки й дівчата (і не лише колгоспні) закохувались, клялися, вдихаючи в’язкий запах стиглих груш, у вічній дружбі чи навіть коханні. А дехто й про весілля вже домовлявся.

Задивився і він, неоковирний Октябрин, на цю тендітну дівчину, куркульську дочку Оксану Стецюківну й пообіцяв собі подумки, що обов’язково зашле до неї сватів. «От, лиш виб’юсь у люди», — думав тоді й усе робив, аби в ці люди таки вибитись. Вступив до комсомолу, до колгоспу подався, багато читав потрібної літератури, збирався за рік-два звитяжної праці до партії проситись. А тут саме розкуркулення почалось, записався до бригади. І дарма, що дівка, облюбована ним, — з куркульського племені. «Це навіть на краще, — думав собі, — я її перевчу, батьків її на істинний шлях наверну, і заживемо ми щасливою та дружною комуною, як у раю. Чи навіть краще, ніж у раю. Тому раю й не снилось, як можна на землі жити».

Раю не вийшло. Хлопчина почав здогадуватись ось тепер, що навряд чи коли й вийде. Немає із ким у тому раю шикувати. Багато селян, яких знав і любив, — у землі тепер. Від здогадок, що рай відтерміновується, Оксана йому подобалась ще більше, ніж раніше. Знав, що вона віднедавна мешкає в місті й працює на цегельному заводі. Про це розповів Терновий. Октябрин ще з листопада планував гайнути й собі до міста, як лишень видасться слушна нагода. Тікати не можна, бо ж він при зброї й при ділі — можуть записати в дезертири. «А от коли все закінчиться, тоді…» — знову думав і навіть не знав, що його далі думати, про оте закінчення, й чи настане воно колись.

А тепер ось перекваліфікується на труповоза і знову не зможе побачити Оксану. А вона ж про його почуття й не знає нічого. Ану, як він їй не подобається. «Та не може того бути», — підбадьорює себе хлопець. Чи ж задля цього він стільки книжок потрібних прочитав про рівність та братерство, про зло, яке несе в собі багатство, про об’єднання усіх трудящих в одну міцну силу.

Октябрин одірвався від тієї сосни, примружив очі, аби побачити бодай когось у суцільному сніговому хурделинні, приклав руки до рота руркою й закричав що є сили:

— Оксано-о-о-о-о!

Побіг як міг швидко за маленькою фігуркою, що крокувала в бік ліска. Біг, захекуючись, падаючи й піднімаючись, і весь час горлав це любе його серцю ім’я — Оксана.

Постать у накутаних на тіло одежинах спинилась, дала час хлопцеві, аби він наздогнав її. Далі пішли поруч. Довго Октябрин не наважувався вимовити ані слова, а тоді, як уже далеко вийшли за село, сказав коротко й гучно, аж з дерев посипався сніг:

— Ти не бійся! Я з ружжом тебе охороняю.

— А я й не боюсь… — суворо мовила дівчина. — Нікого… окрім таких, як ти.

— А чого ж нас боятись? — розійшовся Октябрин.

Він забігáв уперед, заглядав дівчині в очі й вимагав негайної відповіді. Відповідь не затрималась і різонула хлопця в саме серце.

— Бо ви душогуби!

Він постояв не більше миті. А Оксана вже встигла одійти далеченько. За цю хвилину Октябрину ніби щось перевернулось усередині. Він згадав ту грубу книжку в печі, той «Капітал» і прохрипів:

— І правильно, що в піч його.

Промайнули перед його очима сцени розкуркулювання, насильного заганяння до колгоспів, депортацій із села непокірних. Якось зненацька виріс позаду нього Федя. Октябрин аж здригнувся усім тілом. Федя вдягнений був у добрий кожушок, з лиця весь справний і посміхався.

— Відпустили? — питає Октябрин і собі шкіриться й тут-таки хвалить владу:

— Ач, розібрались шо до чого. Не все так погано.

А Солодовників парубок усе стоїть та усе за спиною в Октябрина. Мовчить і посміхається. Комнезамівець аж злякався. «Ану, як вбити мене хоче. Ану, прийшов помститись», — та й підняв до нього руку, щоб захищатись.

— Ти біжи, біжи, хлопче, куди біг, — каже Федя весело. — Мені тут стояти треба. Стережу тут.

Октябрин і побіг за Оксаною. І знову кличе її на ім’я. Наздогнавши, випалив:

— Я приїду до тебе в місто… і вийду за тебе заміж.

Дівчина засміялась, показуючи під блідими губами свої дрібні біленькі зубки.

— Та хіба ж чоловіки виходять заміж, дурна голово, чоловіки женяться. І до того ж я за тебе не піду, бо ти червона мітла.

— Що? — насупився Октябрин.

— А не знаєш, як вас люди звуть?

— Комнезамівцями. Хто ж не знає?

— Та ні.

— Та чого ж не знаю. Буксирниками кличуть, бо ми вас нетямущих на буксир беремо. А ще ударниками.

— Ага, бо ви нас вдаряєте, та ще й як.

— Активістами, — продовжує перераховувати Октябрин, ніби не помічаючи образливих слів дівчини. — Комнезамівці — бо ж ми з комітету незаможників.

— Чорношкірі! Шайка горлохватів, конателі, червона мітла, гола кума, кональці, гибелі, червоні свати, макогонщики, — з кожним словом дівчина все більше заходиться в кашлі й на останньому на сніг з її рота ллється потоком якась незвична, ніби рожева кров.

Октябрин затуляє вуха, а Оксана намагається своїми рученятами запобігти цьому, хоче, щоб він почув усе.

— А ще — посіпаки, верховоди, чорна мітла, трясуни, здирники, залізний деркач, лапацони, космолази, торбохвати, шкуродери.

— Досить! — не витримує Октябрин, шукає за плечима гвинтівку. Але її там немає — вже здав. Октябрин показує Оксані кулака.

— Оце ви можете. І хліб забирати в малих дітей із рота можете. А нащо ви це робите, хлопче, га? — дівчина обтирає рукавом червоного рота й знову заходиться в кашлі.

Присівши та втамувавши напад, знизу вгору вдивляється в сірі кругляхи Октябринових очей, а хлопець кліпає й кривить рота, шукаючи всередині себе відповідь на таке просте питання.

— Так треба для майбутнього. Нове життя вимагає жертв.

— Не буде ніякого майбутнього і ніякого нового життя. Октябрине, ти що, не бачиш, живих людей уже немає тут. Ховати немає кому… — Оксана переходить на шепіт.

— Є кому! — радісно згадує Октябрин і навіть посміхається, бо ж дійсно відтепер є кому ховати померлих.

По цих словах — глянь, а по тому полю, яке оце перетнув, та, як ті молоденькі деревця, люди повиструнчувались. І ледь-ледь тремтять і ніби як звиваються од вітру, як полум’я свічі. І люди ж усі знайомі… Пилип’юків Павло он дивиться на нього, а там дід Опанас і Федя біля нього. Ондечки й Малиночка з усією родиною. Ох і до тьми того люду!

— Так тут декого вже і немає на цім світі, — дивується Октябрин. — Як же так?

Лишень вимовляє, як ті люди, а разом із ними й Оксана розчиняються в повітрі, залишаючи розгубленого залицяльника посеред поля.

— Мара, чи що? — тре очі Октябрин і дивиться на сліди навколо себе.

Окрім відбитків його чобіт — жодних.

На залізничному вокзалі люди, що приїздили до міста з сіл, охоплених голодом, змучені й ослаблені, не могли й кроку ступити, злізши з потяга. Вони лежали поблизу колій, на насипах, тут і там. Перепочивали. Дехто ще мав сили й просив перехожих та подорожніх кинути їм шматочок хліба, інші вже нічого не просили, а безпомічно дивились спустошеними очима у якусь невідому далечінь. Зрозуміти, що вони ще живі, можна було лиш по тому, як легенько здіймалось їхнє тіло при диханні. Були й такі, що вже віддихали своє на цій землі. Увагу Наталі привернула жінка, яка тримала на руках немовля, й, притулившись до стіни будівлі вокзалу, сиділа прямо на втоптаному й де-не-де відталому снігу. Здавалось, що жінка дивиться на потяг, що стоїть на дальній колії. Завдяки тому, що дитина ворушилась, складалось враження: ворушиться й жінка. Але яким було здивування дівчини, коли до цієї пари підійшли чоловіки з ношами. Один відчепив перелякане дитя від цупких обіймів матері та поставив його на перон. Тоді чоловіки взяти задубілу жінку й, поклавши її на ноші, понесли в лише їм відомому напрямку. Дитина, плачучи, озиралась на людей і тупцяла по кілька кроків ліворуч-праворуч. На неї ніхто не зважав, усі мчали у власних справах.