Он, не зле одягнена жіночка, товстенька брюнетка в капелюшку і з хутряним коміром веде за руку сина, якому на вигляд років під шістнадцять. За ними слідом з валізами йде серйозний чоловік у чорному довгому пальті та бобриковій шапці. Він гукає дружині, аби та не гналась, як від чуми, а вона тихо відповідає чоловікові, не повертаючи голови:

— Я хочу швидше пройти цей сморід. Швидше, швидше додому.

— Оце наш потяг, — серйозний чоловік показав пальцем і мало не зашпортався за дівчинку, у якої щойно забрали мертву маму. — Що за народ? Порозкидають дітей, а самі десь вештаються. Це ж станція, тут можна й під потяг втрапити.

Люди, які не відали, що таке голод в Україні, безтурботно впхались до вагона, не звертаючи уваги на тих, хто сидів, а подекуди й лежав на пероні. Вони ще довго, аж до самого відправлення потяга, дивились у брудну шибку свого купейного вагона й махали незадоволено головами, ймовірно, обговорюючи поміж собою напівциганський устрій життя селян цієї Богом забутої совіцької окраїни.

Наталя довго дивилась на малу, за якою так ніхто й не приходив. А коли наважилась взяти дівчинку за руку, почула жіночий голос.

— Стояти!

Стецюківна здригнулась. Незнайому сироту перехопила Мойра Крум, яка саме проходжала по перону. У Мойри на правому передпліччі майоріла червона пов’язка. За нею слідували два охоронці — бійці червоної армії з такими ж відмітками на руках.

— Документи! — озвалась Мойра.

— А я вас бачила у нас у Веселівці, — перебила її на півслові Наталя.

Мойра вдивилась пильніше в дівчину. Вона не впізнавала Наталю, бо та змарніла й ніби постарішала років на двадцять. Але почувши назву населеного пункту, запитала:

— Як там Терновий?

У Мойри на обличчі з’явились глибокі зморшки, які видавали стурбованість.

— Живий зранку був, — відповіла сумно Наталя.

До розмови цих двох уважно прислухались конвоїри та дівчинка. Мойра відчула це й змінила тему. Вона взяла на руки сироту й пішла до спеціальної кімнати, куди міліція зводила безпритульних дітей. Наталя йшла за нею.

— Ох, яких лиш випадків тепер не буває… — казала Мойра Наталі, оформлюючи дівчинку за всіма правилами. Вони знаходились у заповненому обшарпаними дітьми тісному приміщенні.

— А що буває? — поцікавилась Наталя.

— Минулого тижня біля вокзалу на смітнику знайшли лише голову дитини… інше — певно, мародери продали на м’ясо.

Наталю нудило весь день і, працюючи, вона не могла відігнати від себе думки про такі страшні подробиці теперішнього життя. Навідавшись після зміни до сестри в лікарню, розповіла їй про дитину. Оксана подивилась на Наталю якимсь потойбічним поглядом і сказала приречено:

— Дав би Бог не побачити такого. Ти знаєш, я іноді хочу померти.

— Що ти таке кажеш, дурненька, — насварила сестру Наталя. — Твоя хвороба лікується. Лікар же казав. Ось скоро поїдемо в Одесу, на морі погріємось, і все буде добре.

— Що за світ, коли дітей на м’ясо пускають? Хіба в такому світі можна жити?

— А Юстинчик тобі передав оце, — Наталя чмокнула Оксану в щоку, а тоді додала поцілунок в іншу щоку. — А це тобі передав Андрій, а ось це, — залоскотала дівчину, і та почала сміятись, — це від тата й мами…

— Чи вже скоро цій зимі кінець? — запитав жіночий хриплий голос з-за перегородки — інша пацієнтка лікарні.

— Останній місяць, а там — весна-красна! — замість дівчат відповіла медична сестричка, яка саме зайшла до палати, аби робити пацієнткам укол. — А по дорозі така каша з талого снігу — не пропхаєшся по тротуару. Доводиться в чунях на роботу лазити. От, кому добре, то це вам — допоки розпогодиться, ви в теплі, на державному обслуговуванні. Колись так лише пани могли.

— Колись я б до вас і не потрапила, — тихо, так щоб її почула лише сестра, мовила Оксана й закачала рукав, приготувавши руку для зустрічі з голкою.

— Колись я б за Федю заміж вийшла. А тепер… — Наталя заплакала.

— Навесні не так страшно помирати, — з-за перегородки знову озвалась жінка з хрипким голосом.

Виснажена Стецюкова старша дочка виймала із торби пайок, який зібрала для рідні, — півбуханки чорного, як свята земля, хліба, нарізаного скибочками. Хліб той був загорнутий у білу хустку, окрім хліба, на хустці тепер лежали шматки відвареної картоплі, яка забарвилась у якийсь блідо-рожевий колір.

— Це з юшки витягла.

Дивилась скоса на худого, як жердина, батька, на його зламаний ніс та розсічену й абияк загоєну вилицю. Зиркала поспіхом, аби не дати собі часу на плач, на Ярину. У матері на обличчі так натягнуло шкіру, аж випирало кожну кісточку, і вона у свої тридцять походила на старчиху. Років додавали сиві нечесані пасма волосся, що стирчало з-під хустки. Ярина тримала руку на хустці, перев’язаній через шию. Нелюди зламали її під час своєї сатанинської екзекуції.

— Нам по багато насипають, і все ж густе таке, що й ложкою не повернеш, то ми виймаємо… — скоромовила Наталя. — А тоді, щоб не викидати… я в торбинку… і ось.

Дівчина брехала. По ній — висушеній та згорбленій — було видно, що на тім заводі годують робітників абияк, а праці дають незліченно.

— Так-так. Густого, кажеш, сиплють, — промовив спроквола батько і, повільно піднявши руку до грудей, закрив очі. — Оксана, значить, од густого захворіла? Знаємо, як вони можуть густо насипати.

Оксана цього тижня не прийшла додому, бо вже кілька днів як хворою лежала в заводському лазареті. Лікар довго й прискіпливо оглядав її: зазирав у очі, відтягуючи нижні повіки, обдивлявся язика, слухав, як вона дихає, прикладаючи до впалої грудини свою дерев’яну трубочку. Сидів на стільчику, підперши долонею щоку, дивився крізь залапану шибку надвір, стукав пальцями по підвіконню. Встаючи та простуючи до виходу із палати — темного, вологого п’ятиметрового склепу, сказав:

— Дівчині доведеться довго лікуватись у стаціонарі, — сховав очі. — А влітку треба буде з’їздити на відпочинок до моря. — А тоді якось ніби поміж іншим бовкнув: — Саркома, — й поспіхом вибіг з палати. Йшов довгим зачовганим коридором та інтенсивно потирав рукою скивицю[9].

Те саме слово сказала ото тепер Наталя батькові й матері. Але що воно для них? Аж нічо. Знали лиш — дочка хвора. Ото й усе. Чекали, допоки одужає.

Сновиддя

Біла пустка простяглась від обрію до обрію. Безбарвне небо переходило у твердь, яку й твердю назвати не можна було, бо, ступаючи по землі, ноги не відчували підтримки, а провалювались у щось холодно-пекуче й хрустке. Повітря дзвеніло мовчанням. Ніде навкруги ані живої душі. Той, хто спить, навіть не чує власного дихання і дивується цьому. Простягає вперед руку й, бачачи її, розуміє, що він тут сам. Вакуумним сумом заполонило йому нутрощі, затягло імлистою завісою погляд, зашило міцною невидимою ниткою рот — ані поворухнутись, ані вдивитись у безкінечну далечінь, ані покликати на допомогу. Першим ділом почали мерзнути ноги, які по кісточки занурились у пухнастий сніг. Віддаючи тепло, кінцівки топили вічну мерзлоту, утворюючи навколо себе проталини. Ноги, мов дерева, росли із самої землі, що знаходилась під сніговим покровом, і той, хто спав, не міг (хоч як не старався) витягти їх із насиченого вологою глевкого ґрунту. Аби відчепитись від пастки, вирватись із природного капкану, наказав силою думки своїм рукам тягнутись до небокраю та чіплятись за нього. Руки видовжувались, аж у спині хрустіло, як буває, коли звільняються від обледеніння старі дерева. Вхопившись за лінію горизонту, споглядачеві вдалось перевернути систему координат. Тепер він уже не стояв на тверді, а висів, ніби на карнизі, на обрії. Тепер мерзнути почали руки, бо надто сильно напружувались, утримуючи чималу вагу власного тіла. Зціпивши зуби, той, хто спав, підтягувався, мов на перекладині, на лінії горизонту, напружував усі м’язи, тягнувся до повітряного простору. Ось уже обличчя ніжиться в прохолодному свіжому повітрі й плечі перетнули гострий бордюр, що відділяв небо від землі, але враз снігова шкіра, якою була вкрита земля, почала танути, сходити лавиною. А разом зі сніговим потоком у провалля полетів і той, хто спав. Від падіння нитки, якими було зашито рот, обторочились, і з гортані вирвався, замість людської мови, шум водяного потоку. Той, хто падав, відчув радість невагомості. Зі швидкістю вітру його ковтало провалля, глибину якого не міг виміряти поглядом, бо ж летів спиною. В полі зору тримав великий клапоть неба, яке встигло прояснитись і стати з абсолютно безбарвного світло-сірим. Той квадрат з кожною хвилиною польоту звужувався, а саме провалля темнішало. Коли почало нестерпно віяти сирістю та гниллю, той, хто спить, отямився від оманливої радості польоту й почав хапатись руками за стіни. А провалля почало різко звужуватись і тепер нагадувало колодязь. У польоті вдалось повернутись обличчям донизу, й тепер можна було контролювати падіння. Зір уже звик до сутінкового освітлення в тунелі, і той, хто падав, здалеку побачив патик, що стирчав із земляної стіни. Пролітаючи повз, схопився обома руками за нього, гадаючи, що це коріння якогось потужного дерева. Судомно дихав, тримаючись за шкарубку деревину, й мізкував, як його вибратись нагору. За цими роздумами побачив: те, за що тримається, не надто нагадує рослину. Розтис долоню й хотів був відсахнутись од засохлої людської кінцівки. Та ця жилава брунатна рука тепер міцно тримала того, хто спить. Тепер, навіть якби він хотів полетіти донизу, не зміг би, бо був на прив’язі. Втомившись боротись, безвольно повис, закований у незвичну кайданку — міцну муміфіковану людську п’ятірню.