— Дала їм звіробою та чебрецю — най привертають там кого хочуть.

— Як то нащо? — вимірюючи хату важкими кроками, питав Калюжний, у той час як Мільман роздивлявся прискіпливо розцяцьковане ластовинням обличчя жінки. — Не сознатільна ти жінка, Параско. Дивлюсь, ти в тілі, справна молодиця. Є що їсти?

— І дівча, диви, яке пухкеньке, — озвався Мільман і наблизив своє обличчя до дитячого. Свиснув, забавляючи маля.

— Сімпатічная маладуха, — доклав свого товаріщ Вєсна та, відкривши засув, впхав голову в піч. Уже звідти донеслось, мов із пекла: — Халодная… і пустая.

— Тебе учора бачили біля школи, — вів далі Калюжний. — Що там робила?

— Хліб шукала? — додав Мільман та привітно посміхнувся.

Параска, не очікуючи підступу, й собі посміхнулась та ствердно кивнула, мовляв, шукала.

— Знайшла? — не знімаючи посмішки, запитав Мільман.

Параска знову метельнула вкутаною в грубу хустку головою, а разом із нею повторила рух дівчинка.

— Наїлись? — запитав Калюжний. — Кілограмова буханка поперек горла не стала?

— Та що ви, товариші любі! Яка буханка? Я до куми ходила. Вона у вас там куховарить. Дає нам помийчики, правда, Людочко? — звернулась по підтвердження до дитини.

— Явдя, Дюдьоцка, — відповіла дівчинка й викликала в усіх дорослих неприховану посмішку.

— Де Йосип твій?

— Збирає людей по селу, ви ж знаєте. Ото зранку як пішов, то…

— Лишай малу, поїдеш із нами, — суворо мовив Калюжний, а щербатий тим часом вже тягнув Людочку із міцних обіймів матері.

— Нащо? Нащо ж із вами, людоньки добрі? Як же я дитиноньку та саму лишу? Воно ж іще маленьке.

Жінчин плач та допитування ніби не долинали до вух трійці. Вони попід руки вивели з хати Параску. Вона голосила й раз по раз озиралась. Калюжний замкнув двері, ключ поклав над дверима на невеличкому причіпочку, ніби й знав, де його зазвичай кладуть.

Підпихаючи жінку в спину, повели її до підводи.

— Та нащо ж ви мене везете? — питала, крутячи головою й замотуючись на ходу в ще товщу хустку. — І куди ви мене, людоньки добресенькі, везете? Я ж нічого не робила. Ми ж не крали нічо. Ви ж ті помиї все одно викидаєте, а дитиночка моя їх їсть. Ми ж не просимо нічого у вас… вашого… а ви ж у нас наше забрали геть чисто все.

Мільман не дав договорити жінці, з розмаху вдарив її по обличчю. Калюжний кинув запитальний позирк на старшого.

— Набридли її промовляння, — сказав та цикнув до немічної конячки.

Дорогою заїхали ще по двох людей, таких самих, як Параска, здивованих та переляканих. Першого взяли Андрушку Загребельного — білявого діда років шістдесяти. Наостанок навідались до Явдошки, тієї, що працювала в них куховаркою.

Дістались колгоспних хлівів: двох нашвидкуруч збитих з дошок неоковирних приміщень. Ті хліви охороняли комнезамівці з червоними від холоду носами. З будівель доносилось ліниве поодиноке мукання, схоже на стогін. Корови просили їжі, мерзли у хлівах, не прилаштованих до зимових холодів.

Мільман з Калюжним зіскочили з підводи, старший наказав щербатому придивлятись за арештованими. Квапливо подались до меншого хліва. На ходу Мільман крикнув охоронцям: «Відчиняй», та запитав у Степана:

— То, кажеш, дикий бик?

Калюжний нічого не сказав. Замість цього увійшов до відчиненого хліва. У напівтемряві порожнього приміщення в одній із клітей форкав та бив копитом чималий бик з гачкуватими гострими рогами.

— Звір! — сказав, побачивши його Мільман.

Він, тішачись та шкірячи зуби, підійшов ближче. Бик повернувся міцним тілом до людей, і його очі враз налились кров’ю. З розширених рожевих ніздрів під тиском вийшов пар.

— Ай, звір! — Мільман потягнув руку до бика, а той одним різким рухом відкинув його важкою масивною головою, аж той вдарився об кліть.

Мільман відскочив від загорожі, бо ж дошки під вагою масивної тварини затріщали. Гаркнув до бика та автоматично витяг з кобури зброю. Калюжний, не криючись, посміхнувся. У його голові промайнула думка, що не такий той Мільман безстрашний, як сам про себе каже. «Бика злякався, а корчить тут головного», — подумав і тут-таки й сам відступив від дерев’яної перетинки подалі, бо ж худобина голосно засопіла, й від цього дихання поза шкурою сипав мороз.

— Добре! Мені подобається твоя ідея, — промовив Мільман. — Веди їх сюди.

— Сірожуня! — гукнув, не сходячи з місця, Колюжний, і на його поклик у двері хліва зазирнув той, кого кликали. — Веди сюди арештованих.

— Усіх? — навіщось перепитав молодик.

— Стули пельку й веди арештованих! — гаркнув до нього Мільман, а Калюжному кинув через плече: — Розпустив ти людей, Степане Степановичу. Питань тут не має бути.

— Та ясно, що немає. Зелений ще, от і питає.

До хліва ввели двох переляканих жінок і досить спокійного діда. Баби ніяково переступали із ноги на ногу й роздивлялись облуплені стіни хліва. Дід Андрушка, відомий у селі жартівник, візьми та й ляпни:

— Худоби нема, то вирішили людей доїти? — і пхинькнув, аби показати, що це жарт.

— Починай! — скомандував Мільман щербатому, і той, вдаривши з усього маху діда по голові, прокричав:

— Ти украл хлєб, сучій потрох?

Дід впав, схопившись за розбиту потилицю, засовав ногами від болю. Жінки відскочили до стіни й перелякано дивились звідти на тортури, які чинились над старим.

— Гаварі! — волав щербатий.

— Зроду-віку нічо не крав, — з перехопленим диханням промовив дід, дивлячись із забрьоханої підлоги хліва на щербатого.

Дідові брови зійшлись одна з одною, а лоб вкрився глибокими зморшками. Він ніби пригадував, чи й дійсно нічого ніколи не брав без дозволу.

Щербатий, якого називали товаріщ Вєсна, кинув стрімкий погляд на Марка Мільмана, ніби питаючи в начальника: «Чи продовжувати?» Той не примусив довго чекати й легенько кивнув на знак згоди. Міцний чоловік з теплим прізвиськом з розмаху довбанув Андрушку ногою по животу. Дідок обхопив його ногу, як ото, буває, гусінь обхоплює патичок. Нечутно заплакав, за що отримав рукояткою кольта по печінці й відразу розпрямився. А затим розкинув руки врізнобіч та, здалось, перестав дихати.

У кліті завив бик, відчуваючи запах крові чи присмак страху. Мільман подивився на Калюжного, і той зістрибнув із однієї з порожніх загородок, на якій сидів, як яструб. Він підійшов до жінок та вкрадливим голосом звернувся до тієї, що працювала на кухні:

— У вояків учора вкрали хліб. Що ти про це знаєш?

Жінка впала на коліна й замолила Калюжного гарячіше, ніж могла б колись молити Бога:

— Я нічого не знаю, я нічого не знаю, благаю, заклинаю, не бийте, пощадіть.

— Цього там бачила? — тицьнув пальцем у непритомного діда Андрушку.

— Бачила! — промовила і тут-таки знайшлась, що його робити далі. — Це він. Їй-бо, він, — жінка почала охрещувати себе й цілувати брудні чоботи Калюжного.

Чекіст, скирпивши носа, відштовхнув жінку від себе й запитав про всяк випадок:

— А може, це кума твоя взяла? Діда ледь витягли з хати — такий слабкий був. Навряд чи щось їв останнім часом. А кума твоя, теличка ще та.

— Так у мене ж Йосип пайок отримує, і я ото ж вам казала… помийки кума Явдошка мені давала. — Параска й собі кинулась на коліна й стала біля куми, шукаючи від неї підтвердження.

— Ніяких помийок я не давала, — запопадливо відповзла від куми Явдошка. — Це народне добро. Я… я … — вона зазирала в очі Калюжному. — Я виливала помиї, як мені й було наказано. Нікому я їх не давала.

— Так то ж помиї, — здивувалась Параска. — Хіба це злочин дати людям, а не вилити? — перевела погляд з Явдошки на Калюжного, тоді на Мільмана і вже потім на щербатого.

Тим часом застогнав дід.

— По суті, яка різниця, хто взяв хліб? — озвався Мільман, і в жінок ураз відлягло від серця. — Якщо його вже все одно з’їдено, — продовжив та підійшов до жінок. — Але хіба в такий важкий час ми можемо лишити цей злочин без покарання. Крадіжка — великий злочин. За вкрадені з поля колоски, знаєте, шо буває? — він нагнувся над Параскою.