Сашко прокинувся, але не як завжди після подібних снів у холодному поту та з прискореним серцебиттям, а просто відкрив очі й усвідомив, що він у безпеці. Хлопчина промовив: «Добре», й знову закрив повіки.

Він стояв посеред білої пустки й боявся поворухнутись, аби не перевернути своїми рухами землю і знову не опинитись у тому жахливому проваллі. Тепер Сашко міг думати. Думки літали навколо нього сніжинками, сідали на його теплий лоб і танули, всмоктувались шкірою й дудніли зсередини юнакового тіла. «Земля дала — земля взяла, земля дала — земля взяла», — тоненькими голосочками спочатку шепотіли, згодом загули, а насамкінець заспівали ті сніжинки. Сашко, перекрикуючи цей спів, закричав: «Замерзаю», і зміг присісти й обхопити голову руками. Голоси стихли. Ступні почали зігріватись, торкаючись чогось м’якого та ніжного. Хлопець підставляв під ласкаві сонячні промені обличчя, не відкриваючи очей, ніжився у весняному теплі. Розклепив повіки й побачив перед собою той самий безбарвний та безкраїй простір. У ноги все ще було тепло, і він спрямував погляд униз. Складалось відчуття, що хтось тримає його за маківку й не дає подивитись собі під ноги. Неймовірним зусиллям тягнув підборіддя до грудей. Голова, мов ті двері із міцною залізною пружиною, не бажала змінювати позицію. Погляд спрямовувався в небо, і Сашко інстинктивно розумів — якщо він вдивлятиметься в небокрай, то, врешті-решт, знову піде тим самим шляхом, що йшов у першій половині сну. Він намагався допомогти собі руками, але ті висіли вздовж тіла, мов вербові гілляки. Сашко відчував, як вони терпли й поколювали дрібними голочками. Раптом до нього прийшла думка, що треба собі наказати за допомогою слова. І він вимовив це слово: «Вниз», й одразу погляд перевівся на землю. Під ногами зяяли дві прогалини, два острівця, звільнених від снігу. «Чого ж так приємно тут стоїться?» — подумав Сашко й зміг присісти й розгребти руками сніг. З-під снігу на хлопця дивились діти. Їхні очі заскляніли, волосся збилось, а тонкі губи не могли прикрити оскалів, які скидались на усмішки. Сашко стояв на їхніх розпухлих животиках і не міг поворухнутись. Відчув, як здригається тіло, як він заходиться в риданнях і як гарячі сльози бурхливими потоками стікають із його очей, наче ті водоспади на обличчя померлих від голоду дітей. А вони починають хапати пересохлими ротиками цю солону вологу й смакувати нею, ніби це не сльози, а поживна юшка.

Терновий як міг швидко просувався засніженим бездоріжжям. На руках ніс охлялу, обліплену снігом дитину. По тому, як колихались її ноги й руки, було зрозуміло, що дитина ще жива, бо ж тіло ще не задубіло. З рота Олеся хмарою піднімалася біла пара, він шепотів щось дитині в обличчя, чи то підтримуючи її морально, чи то зігріваючи своїм диханням. Його наздогнала підвода, на якій сидів, піднявши високо комір кожуха, надітого поверх шкіряної куртки, Мільман, позаду нього — Калюжний і похнюплений Октябрин. Хоча вони їхали в той самий бік, що йшов Олесь, спиняти коника ніхто не планував.

— Куди? — запитав строго Мільман, порівнявшись із Терновим.

— До лікарні. Хлопчина ось на дорозі лежав.

— Не наш? — поцікавився без особливого інтересу Калюжний.

— Ніби чужий, — відповів Терновий, ще раз оглядаючи дитину.

Мільман цмокнув, і конячка трохи додала ходи. Октябрин наважився звернутись до начальства.

— Може б, підвезли? Нам же по дорозі.

Замість відповіді Мільман цмокнув ще раз, і підвода швидко зникла в одному із провулків.

— Тримайся, тримайся, хлопче, — шепотів Терновий і розумів, що сили залишають його самого. Впавши на коліна, крізь туман, що застилав очі, побачив, як здалеку до нього біжить Октябрин.

Удвох вони донесли малого до лазарету й, здавши на оглядини лікарю, посідали в коридорі, аби трохи відпочити. Сиділи мовчки, ніби й не було про що говорити. Дивились на стіни лікарні, на підлогу, на двері. По коридору сновигали два санітари в білих, зав’язаних на спині халатах. За час, що Терновий із Октябрином провели в коридорі, повз них двічі проносили ноші з померлими людьми. Під покривалом легко упізнавались обриси дорослих, високих чоловіків. Ці чоловіки були пласкими і навіть не продавлювали зроблене з напнутої мішковини дно тих нош.

Лікар вийшов та повідомив, що малий житиме, запитав, хто заподіяв йому таку ведмежу послугу. Терновий не второпав про що йдеться.

— Нажерся малий здуру, — пояснив Лановський. — Сказав, буханку вклав у себе за раз.

Олесь задумався й не помітив, як Октябрин здригнувся. Адже комнезамівець чув — ось лиш півгодини тому Мільман розповідав історію, як учора хтось заліз до продовольчої комори в школі та вкрав звідти буханець хліба. Комісар обіцяв знайти правопорушника та покарати по всій строгості.

— Відбирати хліб у захисників, — не міг заспокоїтись Мільман, їдучи на підводі: — Зараз підемо по хатах та подивимось, хто із них задоволений життям. Хто хліба нашого наївся.

Саме з цією місією ці троє й вирушили зранку на завдання. Шукали злодія. Хлопчину ж, оцього безпритульного зайду, що вкрав та з’їв хліб, Лесь побачив біля своєї хати. Дивиться крізь вікно — лежить людина на дорозі. Ще й снігом добре не прикидана, видно, недавно впала.

— Та замерз напевно вже, — пробасив, вмовляючи сам себе. — І не йди навіть. Скільки їх ото валяється по селу. Най труповози підбирають, — сказав і задумався, і тут-таки нап’яв на плечі батькову куфайку — бобрикове півпальто вже розлізлось у клоччя.

Підійшов ближче, а то хлопчисько. Дихає ще — он дрібненько клубочиться пара над носиком. Не кинеш же посеред дороги. Коли вже вийшов, мусив нести того малого доходягу до фельдшера — ану, як вилікує.

Терновому вже б і додому йти, а він усе сидів у сільському шпиталі й не міг примусити себе встати із лави. Спочатку стало гудіти в голові, ніби кіннота яка наближається. Лесь задихав глибоко, широко, мов риба, викинута на берег, відкриваючи рота, і те гудіння щезло. Октябрин, який тихо спостерігав за діями товариша кореспондента, ніяково роззирався довкола, шукаючи когось зі сторонніх — у разі чого, щоб змогли швидко допомогти. Терновий помітив занепокоєння та посміхнувся, даючи зрозуміти, що із ним все гаразд. І лиш Октябринові відлягло і він уже почав був щось розповідати про оті марева, що їх бачив на полі, про тих людей не людей, про Оксану, як Лесеві почала йти з-під ніг підлога, а тоді різко, в один мах, наблизилась до його обличчя. Молодий комнезамівець одскочив від лави, на якій оце сиділи, а Олесь мішком рухнув на ту підлогу, втративши свідомість.

Октябрин помчав за лікарем, кричучи, допоки гнав коридором.

— На допомогу! — кричав. — Людина впала! — кричав.

На його крики вибіг той, кого він гукав, — фельдшер. Помацав Терновому пульс, ставши біля нього на коліно, й кивнув ствердно, що могло означати лиш одне — чоловік ще живий. За допомогою молодого бійця переніс кореспондента до найближчої палати. Там, за зачиненими дверима, куди Октябрину було зась, обдивлялись виснаженого голодом, холодом та душевними терзаннями Тернового.

— Навряд чи, — мовив лікар на виході з палати. — Скоріш за все не виживе, — резюмував і жестом попросив Октябрина вийти з лікарні.

Мільман з Калюжним та Вєсною зіскочили з підводи й почвалали до охайного будиночка, куди ще не навідувались буксирні бригади, — хіба свої ото город викопували.

— Нащо ж ви, люди добрі, до нас приїхали? — як на похороні голосила Параска Бідова — двадцятитрирічна жіночка, яка тримала на руках чотирьох років донечку, як дві краплі води схожу на себе: ті самі великі карі очі під широкими бровами, ніби під копір вималюваний ротик — губи будиночком і рясне помаранчеве ластовиння.

Про Параску на селі люди казали — «градом побита», й ще змалечку здавалось їм, тим селянам, що Параска так і лишиться старою дівою, ніхто-бо на таку розмальовану Богом не зазіхне. А от і не так сталось, як гадалось. Було Парасці сімнадцять, як прийшов до неї свататись із Дружківки хлопчина такого самого віку і з подібною вадою на обличчі. Хтось там йому сказав, що в сусідньому поселенні є дівка, яка його не відштовхне. Як побачили вони одне одного, так і заклякли на місці — ніби від однієї мами вроджені були. А батьки в обох з чистими обличчями, без ластовиння. Баба Параски, ще коли та юнкою була, варила якесь зілля в казані та наказувала дівці щоранку ним умиватись. Казала, намолене й чудодійне. Але в Бога були свої плани щодо Параски. Він не допустив, аби зілля подіяло й обличчя дівки відбілилось. Особливо дивним було те, що волосся у веснянкуватої Параски було темно-русим, майже чорним, і брови такі ж — відливали темнотою. Вуста червоні, аж ятрило зір, а очі, мов ті вуглини. А чоловік її то весь рудий був, природно веснянкуватий, сонцем відмічений. Але для хлопця — то не вада, хоча дівки в рідній йому Дружківці усе прозивали його Решетом. Ім’я йому — Йосип, а прізвище було близьке до прізвиська — Решітник. Парасці перепало від чоловіка це прізвище, але у Веселівці її продовжували називати Бідовою. Кажуть, при будь-якій владі, за будь-яких часів члени цієї родини бідували. А ще казали люди, що бідували саме тому, що в родині завжди відьма водилась. От, відьмою й Парасчину бабцю називали, бо не раз до неї по зілля приворотне приходили. Бабця давала зілля, а як дівки чи й хлопці, а чи вже заміжні виходили з їхнього будинку, сміялась, мов дитина, й казала онуці: