— Одне житиме, якщо інше стане м’ясом. Або всі виживуть, якщо я…

У цю мить мати подивилась на свої спухлі, схожі на биті валянки, ноги й, ледь злізши із лежанки, тримаючись за стіну й раз по раз спиняючись, аби хата не крутилась, дійшла до покуття й стала на коліна перед образком. Молилась довго, аж світанок задибав її за сим заняттям. А піднятись із колін уже не змогла — одняло їй ноги. Плакала од болю та од відчаю, а тоді побудила дітей й стомленим голосом наказала принести із сіней дров.

— Буду топити піч, — намагалась говорити весело. — Ти, Іванцю, неси дрова, а Оленка полізе нагору, намете полови. Ви вдвох загребіть снігу через вікно — буде вода, як розтане. Мама борщ варитиме.

— Я не полізу, — кволо озвалась дочка, — сил нема.

І було чути по цьому байдужому шепотінню, що в дитини таки немає тих сил. Висохло, бідолашне, що й язиком ворушити не може. Хлопчики повиставляли голівки з печі — дивились на матір і не розуміли, що вона від них хоче. Най би не будили.

— Ну то спіть, діти, ми з Іванком тут самі, — прошепотіла.

Старший син поліз нагору. Фросина прислухалась, заклавши хустку за вухо, чи не впаде. Ні, дістався, й чути вже, що мете. «Сильний хлопчик — вижити має… і інших зберегти». І дров приніс. Спочатку одну дровеняку, а тоді й другу вволік. Ті дровеняки колись гілочками були, а тепер он, удвічі грубші, ніж ручки дитячі. Фросина повзала по хаті на руках. Іванко запалив піч.

— Мамо, — озвався, витративши останнього сірника, — у нас немає вже сірників. Вийшли.

У печі тріщали дрова, Іванко дивився в казан із водою. У тій воді плавала просіяна полова. Хлопчик рогачем посунув казан у піч.

— Добре, — сказала мати. — А тепер перевір, чи малі сплять. Та прийдеш. Мусиш зробити ще одну справу.

Іванко мацаючи піч, перейшов до припічка та роздивився добренько. Звідтіля шепоче:

— Сплять.

— Чи ж сплять? — перепитує мати, бо ж ану, думає, як повмирали. — Живі?

Хлопчик прислухається до дихання сестри й братів.

— Живі.

Потихеньку йде до матері. Сідає коло неї на підлогу. Жінка, не знімаючи з обличчя блаженної посмішки, тягнеться до сокири, яка ховається в підпіччі. Але здійняти ту сокиру над собою не може.

— Бери, — каже коротко синові.

Той бере сокиру. Ледь втримує її, така вона важезна. А колись же із батьком рубав дрова і в нього добре виходило. Нарубає цілу гору, а тоді візьме невеличку сокиру за кривого держака, замахнеться та як стукне об грубу поцюкану дровітню — півлеза в ній застрягає. Весело!

— Треба одрубать мені ногу, поки я жива, — гарячково скоромовкою шепоче Фросина й зиркає на ліжник, чи менші не чують. — Ти не бійся, сину. Не бійся. А не хочеш по нозі, то по руці вгати, — мати кладе на підлогу правицю й посміхається синові.

Іванко кліпає стривожено очима, відкладає сокиру й забивається в куток. Звідти слухає мамині поради.

— То не страшно. Зате матимете що їсти. Я, сину, чи й доживу до ранку, — не відаю. Скорше, що ні. Ноги мені одняло, і оце холодом уже й до серця доходить. Пропаду ж ні за цапову душу. А так хоч вас врятую. Дітям не казатимеш, де м’яса взяв. Божись, що не скажеш. — Фросина страшно дивиться на Іванка, і той киває й пересохлими губами твердить, мов заведений:

— Ні, ні, не скажу. Ні, ні, не скажу.

— Не можна чекати. Нема часу чекати. Рубай, сину. Рубай, голубе! — закрила очі й відкинулась на долівку. — Павле! Павле! — тихо заскімлила. — Прийди та допоможи. Павле!

Фросині метеликами застелило погляд, вона полетіла у якесь темне й смердюче провалля. І все там кричала, все кликала свого Павла.

Іванко сидів у кутку й не тямив себе від страху. І що це його матінка надумала такого страшного. Та щоб це він власноруч та одрубав їй кінцівку? Ні, ні.

Виборсавшись із непритомності, Фросина набубнявіла силою, напрягла всі жили, зірвалась, одним сильним рухом вихопила сокиру з обважнілих рук сина й з розмаху зацідила собі по коліну. Темною кров’ю чвиркнуло й залило враз усю хату. Іванко знявся з місця, наспотикача вичовгав у комору, переліз крізь розбите віконце й пошкандибав знаним шляхом. Клигав по допомогу і не відчував холоду. Здавалось йому, що біг, молотив-бо босими ногами глибокий сніг, хапав вологе повітря і не помічав, як мороз зводить його тіло судомою.

Дійшов нарешті до призначеного місця, почав стукати кулачками у двері й квилити. Олесь відчинив.

— Дядьку Олесю, рідненький, йдіть-но до нас. Мама вмирає, — хлопчик був сам не свій.

Його сорочка різала око червоною свіжою плямою, схожою на сонце із промінчиками чи на сонях. Терновий спочатку подумав, що малий поранений, закотив йому сорочечку, але на випнутих реберцях не було ніяких ран.

Терновий із Іванком, якого нашвидкуруч вдяг у своє бобрикове півпальто і калоші, не йшли, скоріше повзли. Трималися один за одного й за паркани, стояли біля дерев, оддихуючись. Лесь піднімав хлопчика, який від надмірного фізичного навантаження раз по раз втрачав свідомість. Ненадовго ніби просто падав, бо зачепився за щось. Від хати Олеся до Пилип’юків за звичайних обставин ходи всього не більше трьох хвилин. Тепер знеможені вони торували цей шлях чи не вдесятеро довше. На вулиці, вздовж дороги, і тут, і там лежали люди. Допоки йшли, нарахували їх, задубілих, шість душ. Мовчали, не обговорювали між собою бачене, головне для цих двох було дійти до Іванкової хати.

Діти вже попрокидались, почувши стогони матері. Вони табунцем сиділи навпочіпки над Фросиною й безпомічно дивились на неї. Відрубана нога лежала під стіною. Кукса була перемотана Фросининою спідницею, що просякла кров’ю. Це Оленка перев’язала. А ще, підкорюючись ледь чутним наказам матері, перетягла міцно батьковим паском їй стегно.

Терновий, влізши до хати, обімлів від побаченого.

— Тут треба лікаря, — констатував і тут-таки дав задній хід, бо ж Фросина схопила його правицею і доволі чітко сказала:

— Не можна лікаря. — Напевно, зібрала на цю фразу всі сили, бо далі голос зраджував їй, і пошепки, з перебоями та хрипами вона продовжувала: — Ой, не можна. Лікар дочекається, допоки я помру, а тоді закопає, як стерво. А мені треба собою дітей годувати. Христом-Богом молю, облиш нас. Ми вже тут якось самі. Іванко просто злякався. А тепер він уже не боїться, правда, сину? Тепер уже в нас є що їсти на якийсь час. Ти, Терновий, на мене так не дивись, бо я ж помру скоро, дух мій відлетить у рай, а звідти я вас усіх бачитиму. Дітей своїх, чоловіка любого і тебе, Терновий, якщо залишиш усе, як є, по голівці гладитиму, з халеп виручатиму, а тих… не знаю, як і назвати їх… — жінка замовкла в напівзабутті.

— Фросино, ти не хвилюйся, я дітей заберу, якщо… раптом.

Скажений стукіт здійнявся надворі. Звідтіля долинали фрази Мільмана та його щербатого поплічника.

— Я же гаварю, таваріщ Марк. Так і єсть — протоптани стьожкі-дарожкі. І рєбята актівісти раскалолісь, что баба, которую ми виселілі, тут живьот. Нє подчінілась, виходіт, стерва, революціонному трибуналу. Саботіруєт. В расход єйо, таваріщ Марк.

— Гати! — закричав Мільман, і по дверях застукало.

Віддирали дошки від дверей. Увірвались до хати, як зграя демонів, — розпашілі, очі горять, крові їм хочеться, сліз людських, смертей їм ще мало. Вдерлись та й остовпіли. Ось вам і кров, ось вам і смерть, ось вам і нова ваша людина перед вами на підлозі лежить. Замість ноги — кукса. Діти над ненькою застигли, схожі на мерців. Мало вам?! То повиймайте із кобур свою зброю та стріляйте. Протинайте кулями усіх, кого бачите. Решетіть! Ні, не стріляють. Стоять. Дивляться. Аби ж то лиш дивились. Давай плюватись та паскудні слова на Фросину говорити. І Тернового не обійшли.

— Ага, а тут у вас, контріки, і гості є! Товариш сількор, якщо не помиляюсь, — єхидно почав Мільман. — І що ж ви тут робите? Чи не ваших рук оця справа? — тицьнув револьвером у бік Фросини.

— Ні! — крикнув Іванко й затулив Леся собою. — Мамця сама! — почав був виправдовувати Тернового. Ніби могло це дитя врятувати від тих хижацьких намірів у разі, якби захотіли що зробити.