— Мамо! Мамо! — голосять діти, й здається Фросині, що вони це кричать не радісно, а стурбовано. Тільки хоче жінка розповісти їм про радість, як сонце куди й поділось, по плечах хльостає колючий вітер зі снігом, а її діти стоять босі-голі по коліно в снігу й плачуть. — Мамо! Мамо! — молитовно простягають брудні рученята. — Нас вигнали із хати. Мамцю, куди ж нам йти?

Фросина озирається, тягне до дітей долоні, дивиться на червоні від холоду пальці, які тремтять. Під ті скрючені пальці підкладають голівки її діти — єдина дівчинка тулиться, мов горличка, Іванко, Тихін, Мишко й Тарасик… ой, і Василько тут.

— І ти тут, Васильку? — питає Фросина найменшого — дворічного білявого хлопчика. — А хіба ж ти не помер? — дивується.

Василько лащиться до матері, щось гундосить по-своєму, а тоді починає стогнати та квилити.

— Васильку, сину, що тобі? — намагається зазирнути маленькому в обличчя. І так, і так повертає його, але Василько все ховає од матері погляд.

«Чи наробив якої шкоди, що так соромиться», — думає жінка.

— Чи шкоди якої наробив, сину? — питає. — То не страшно, мама вибачає тобі, Васильку. Моя кровинко, моє щастя.

— Василько помер, мамо, — каже суворо Іван, а за ним додає свого Олена. — І тато померли. Мамо, мамо! — починають удвох трусити матір за плечі.

Василько у Фросининих руках стає попелом, а той розлітається підхоплений вітром, несеться вгору, кудись далеко. Мати повертається до своєї невпізнаваної, занедбаної хати й довго дивиться на дітей, не в змозі втямити, де вона й навіщо.

Фросина живе між трьома світами — оцим, теперішнім: диким і незрозумілим, у якому немає її чоловіка, брата й Василька; йому на противагу, аби не збожеволіти, відразу малюється в уяві другий світ, той, де завжди стоїть літо, де повна її родина й у коморі плоди важкої праці. І ще один — це спомини про початок кінця. Це той день, коли забрали її Павла. Прийшли вночі, наробили рейваху, у шию випхали годувальника з обійстя. Кричали, аж роти їм репались. Називали контрреволюціонером і ворогом. Допитувались, чи не він часом казав, що колгоспи не для українців, що не можуть українські хлібороби весь час годувати жидокомуни і до них таки, до тих жидокомунарів, із простягненою рукою за хлібною пайкою ходити.

— Не личить мені, роботязі, на жебрака перетворюватись. А комуни — то жебрацькі осередки, — отаке дійсно казав.

Лиш за це й забрали. За слова, кинуті у хвилину гніву. І що з того, що казав. Вони ж обоє вписані були до колгоспу. Довго, правда, вирішували, йти чи не йти на ту нову панщину. Подумали-помізкували, виходило так, що краще під комуну йти, ніж відразу ноги простягнути чи в таборах опинитись. Бачили ж бо, що з людьми, які супроти чинили, діється. Зникають люди, а куди зникають — хіба хто казав. Та і казати не треба. І так знати — Сибір великий, не один син краю квітучого там зник без вісти.

Як забрали Павла, Фросина довго до тями приходила, а оговтавшись, вирішила наздоганяти чоловіка, йти в район, в область, звертатись до начальства, просити-благати, аби випустили. Бо ж сім’я на ньому — подумати лишень, шестеро дітлахів та ще й одне від одного менше. Хто ж їх годувати буде? Де ж це таке видано, щоб голову родини та отак забирати не знати куди?

Фросина залишила дітям що поїсти та подалась за «чорним вороном». Ті чорні ворони колись і були схожі на птахів, а тепер од них лиш назва лишилась. Приїздили звичайні з будою машини, туди садили людину, і машина їхала собі геть. Звичайна, мирна машина, але усе ж «чорний ворон».

«Не зможуть вони моїм сльозам та молитвам противитись. Які не які, а все ж люди. І свої ж люди, не бусурмани якісь, — пояснювала дітям, збираючи в хустину півхлібини з темного борошна, кілька повненьких цибулин та з десяток печених картоплин. — От, віднесу йому попоїсти, бо ж хто його там годуватиме?» Була ще тоді в них і картопля, і хліб, і цибуля.

Пилип’юки в колгоспі працювали, нікому нічого поганого за весь вік не зробили. До них буксирки не їздили — не було, видно, на то дозволу чи наказу. Вірила Фросина, що помилка якась вийшла. Хоча й знала, що її чоловік дійсно говорив багато чого про колгоспи й про владу, але усе з людьми перевіреними, своїми. І ось, хтось же доніс. Ото часи настали — і слова не кажи. Бо за словом життя вилетить і не побачиш як. Залишила Іванка за старшого та й подалась світ за очі.

Дійшла Фросина до області, знайшла, де та міліція є, людей попитала, довго, правда, кружляла по місту пішки. «Вам у ДОПР треба», — казали їй міщуки, а який той ДОПР і як він виглядає, Фросина й не знала.

— Сідайте он на трамвай та їдьте на той бік річки. Там зійдете, і прямо біля зупинки через дорогу й буде тюрма, — пояснювали ті, хто знав дорогу до цієї установи.

Жінка побоялась сідати в транспорт, який видавав пекельні звуки і який трусило, мов навіжений. Перехрестилась тишком, подивившись, як люди скачуть на підніжки, коли залізний ковбик повільно торохкотить по рейках, аж шиби йому дзеленчать.

На посту в тому ДОПРі — перепона: вартовий. Вона до нього в ноги — так і так: оддайте чоловіка. Виє, аж заходиться. Той вартовий, бідолашний, юний зовсім, стоїть і не знає, що з тією селянкою робити. Тут-таки надійшов якийсь старший. Довго вислуховував Фросину, безмовно мотав головою, час від часу виводив зарюмсану жінку надвір, взявши попід руки. А вона верталась і знову свердлила черговому мозок своїми питаннями про чоловіка, якого ото третього дня забрали кудись у місто. Урешті, на неї зглянулись. Прийшов ще якийсь третій — пузатенький. Перепитав прізвище, з якого села та коли забрали. Дивився в грубезну книгу, списану чи не до останньої сторінки. Щось там побачив, кудись подзвонив, послухав ту рурку, сказав «єсть» та й повів Фросину вузькими переходами та східцями: то донизу, а то доверху. Тоді знову вузькими коридорами, але вже не встеленими доріжками. Фросина підтюпцем бігла за пузатеньким, тримаючи двома руками вузлик із харчами для Павла. Пузатенький лиш казав: «Сюди» й звертав ліворуч, «Сюди», і йшов сходами на другий поверх, «Сюди», і спускався у якесь чи то підземелля, чи то підвал. Вів, аж поки не дійшли до однієї із камер. Дорогою Фросина тамувала серцебиття й не могла стримати радісну посмішку, бо ж передчувала швидку зустріч з Павлом.

Двері скрипнули, рохнули, і міліціонер пропустив Фросину вперед.

— Ось! — махнув байдуже рукою, зняв кашкета та протер його зсередини не надто чистою хустинкою.

«Ач, яка та робота нелегка. Втомився, бідолашний, зопрів», — пожаліла жінка того пузатенького провідника й увійшла попереду міліціонера до вузької камери. Вона не відразу второпала що до чого. Бо ж в камері, окрім неї та міліціонера, не було людей. На лаві при стіні щось лежало, накрите сірою тканиною: мішок не мішок. Та тканина з одного боку була забруднена чимсь бурим і вологим. Нацупивши на голову витертого кашкета, міліціонер підійшов до лави й одним різким порухом відкинув рядюгу. Під нею лежав чоловік без обличчя, вдягнений у Павлове вбрання. Фросину ніби підкосило, вона звалилась на коліна й підповзла до лави. Жінка дрібно тремтіла всім тілом й не могла вичавити із себе жодної сльози. Вона поспіхом почала розв’язувати вузол, який принесла із собою. Розклавши на підлозі хустку, взяла із неї картоплину, розламала її та піднесла до обличчя-місива.

— Їж, серденьку, ти ж голодний. Хто ж тебе тут погодує? Га? — жінка благально подивилась на пузатенького, який ніяково тупцяв на місці та поглядав у відчинені двері камери.

— Громадяночко… — почав був він і тут-таки наразився на ридання Фросини.

Селянка гладила розтерзане обличчя чоловіка, припадала йому на груди й, простягаючи руки до міліціонера як до останньої інстанції, питала крізь схлипування:

— За що?

Міліціонер замість відповіді гукнув у коридор, боявся-бо лишатись сам на сам із жінкою. Вивели Фросину з установи напівпритомною. Повернулась до тями вже надворі, хапнувши холодного повітря на повні груди. Роззирнулась. Поруч із нею бадьоро підплигував на місці, щоб зігрітись, пузатенький та теревенив без упину: