— Гляди ж, не рознось селом, що я помощ оказував, бо мене арештують.

Обіцяла.

Від того дня вже вчетверте навідувались до Веселівки — мали один вихідний на тиждень.

— То як там ваші? — перепитав Лесь, бо не почув відповіді.

— Та так, — ухилилась від прямої відповіді Оксана. — Юстинко лежить, ніжки йому відняло. Не хоче вже їсти, животик набубнявів. Мамі погано також. Батько ще так-сяк. І Андрійко… також. А ви?

— Маму поховав ось… Батько вже той… Уже… скоро…

Оксана почала плакати навзрид, аж луна полем пішла. Терновий спинився, притулив дівчачу голову до своїх грудей та погладжував Оксану по спині. За сестрою завила й Наталя. Вони втрьох стояли посеред поля, і їх обдував байдужий до людського горя вітер.

— Біда, біда, діти, всюди бідою нас накрило, — кинув у простір Лесь і задихав глибоко, аби й собі не заплакати.

До Веселівки дістались вже по темному. Дівчата побрели далі селом на свій куток, до батьківського будинку.

Терновий провів їх поглядом, поки ті не звернули у провулок. Позаду почув розмову. Бубоніли активісти.

— Що обговорюємо? — запитав здалеку Олесь, попереджаючи, що це він, аби не отримати в темряві глупу кулю в лоба.

— Стій, хто іде? — автоматично вигукнув Октябрин і вже був взявся рукою за гвинтівку. Але вчасно зрозумів, що голос подає товариш робочий кореспондент, і тут-таки додав: — Добривечір, товаришу Терновий.

— Що це ви тут?

— Ось, ліжко волочемо, — мовив Октябрин, і під ним скрипнули пружини.

Терновий підійшов ближче. Хлопці сиділи на залізному ліжку обабіч дороги, курили, хапали дрижаки. Лесь майнув швидким позирком по хаті на горбочку.

— Пішли погрієтесь, чого на морозі стирчати, — запропонував.

Хлопці взялись за бильця ліжка й поволокли його на подвір’я.

Грілись порожнім окропом та кожен своїм сухарем, припасеним за пазухою. Скоса дивились на Тернового, який варив із зібраного на станції зерна шліхту[8], аби погодувати батька. Мефодій зробився вдвічі меншим, всохся, його широкі плечі опустились, обличчя витягнулось, погляд був сповнений тугою — дев’яти днів не минуло, як схоронив дружину. Старий Терновий тримав невеличку книжечку й, не дивлячись у те, що там написано, жебонів молитви. Наче не помічаючи тих, хто увійшов оце до хати. Активісти ділились із Лесем пережитим за день. Говорили напівпошепки й кидали погляди на старого.

— Обходимо ми, значить, будинки. Проходимо оце вашим кутком. Дай, думаємо, заскочимо до сусіди вашої. Фросини, в якої хату відібрали. Думали ж, вона в бігах. А чого ж ми пішли? Нам же ліжка треба було. Підходимо до дверей. Думали оддерти дошки та відчинити — ану, там щось лишилось. Оддираємо так, щоб потім прибити назад. Заходимо. А вона, Фросина, в хаті. І вона, значить, шо? Вона сидить на підлозі, до стіни прислонена, ноги так чи не на півхати витягла й каже: «А чого, каже, чого ж це ви, соколи, до мене прийшли? У мене ж, каже, із їжі ніц немає. Ми оце, каже, днів п’ять як обідали, а сьогодні їжа вже спортилась». І показує так од себе праворуч. А там хтось скрючений лежить. «Як, каже, вам не важко і ви все одно сюди залізли, то однесіть брата мого надвір, бо смердить». А в хаті дійсно сморід такий, що аж. Ну, ми оце роздивились, аж то Вітюша лежить, брат Фросинин, той що в Дружківці лісником усе життя був… вже той… преставився. І таки давно умер, бо ж черви по ньому лазять. Аж сорочка ходором ходить.

Лесеві після цих слів здалось, ніби щось лазить по його тілу. Мов укушений, оббив руками неіснуючого повзуна, чим зібрав на собі здивовані погляди революційного молодняка.

— Нічого, — пояснив, — це так, пропасниця б’є.

Хлопці вели далі свою оздоблену жахливими подробицями розповідь.

— Ну, ми шо ж — накинули на того мертвяка мішок дірявий, що в сінях один-однісінький на цвяхові висів. Та так ту драглю й поволокли на вихід. Стали надворі й думаємо, копати яму чи нехай так лежить.

— Треба було, хлопці, поховати його, — каже отетерілий Лесь. — Ямку яку викопати та вкинути тіло туди.

— Так викопали ж. Там-таки у дворі й викопали. Так там, товаришу, вже одна могилка була, — цю фразу комнезамівець вимовив напівпошепки, злякано озираючись на товаришів.

Терновий закивав на знак того, що розуміє, об чім річ.

— Василька свого Фросина там поховала. Найменшенького. Сина, — понуро продуднів, пояснюючи іншим.

— Ну, най там з тією другою могилою. Ми оцю свіжу викопали. Неглибоку, правда, — продовжував Лаврін. — Десь на півметра. А як кинули його, глядь — з ніг, отак з литок, м’ясо зрізане. — Лаврін показав на собі, із яких місць зрізане те м’ясо, і запитав злякано. — Це шо виходить? Це Фросина його різала? Мертвого?

— А може, й живого? — Октябрин посинів весь од страху.

— Обличчя яке в небіжчика було? — запитав Терновий, не виказуючи жодної емоції.

Комнезамівці подивились на нього хто із подивом, а хто і з неприкритим страхом.

— Ну, видно ж по обличчю — він кричав перед погибеллю чи був байдужий, — пояснив своє питання чоловік.

Хлопці, зрозумівши хід його думок, якось разом видихнули.

— Байдужий! — в один голос Октябрин із Сірожунею.

Терновий промугикав, мовляв, зрозуміло. А хлопці дійшли висновків трохи згодом. Після мовчанки:

— Значить, мертвечину споживали. Вона ж казала, що кілька день до цього вони їли. Ох, Господи-Господи, що ж це з людьми нашими робиться? У понеділок бачив, — розмахував руками Перекотиполе, — у колгоспі кінь здох, то дохлого різали на кусні та по домівках розтягували. Що ж вони роблять?

— Хто? Хто робить отаке? — втрутився в розмову Октябрин. Він ніби провокував товариша сказати правду, що то не люди роблять, а партія велика й неосяжна.

— Ну, селяни, — не піддався на провокацію Перекотиполе.

— Не вони роблять. Голод із ними робить, — озвався, як з домовини, старий Терновий.

— А що Фросина? — Лесь повернув хлопців до розповіді про жінку.

— Ну, присипали ми того небіжчика, знову якогось біса до хати сунемо. Та каже Октябрин: «Тітко Фросино, ми зараз вас до лікарні віднесемо». А вона як замахає руками. «Нічого, — кричить, — не треба. Забийте назад хату й не кажіть, що ми тут. Оце лиш і буде ваша допомога». Та дивиться на нас як на болячку.

— А тоді знову своєї заводить: «Кажу ж вам — немає нічого. Он, і Вітюша приходив, думав є. Та вже додому не пішов. Тут лишився». Тоді так посміхається та підморгує до нас: «Ан, ні, каже, ось, діти є. Ше лишилось трошки. Будете, — питає, — їх їсти?» — розповідає Сірожуня.

— Я тут одвічаю: «Та ви що, тітко, побійтесь, цейго… ну, всього побійтесь, — кажу, — збиваючись, підхоплює Лаврін. — Ми ж, кажу, не за сим прийшли. Ми, кажу, за ліжком. Чи нема у вас часом, питаю, вільного ліжка. А тут і сам бачу — в хаті голо. А вона й каже: „Ліжок нема, соколи. А за тиждень, каже, приходьте, то будуть люди. Можливо, навіть кілька буде“».

— І показує на дітвору, яка з-під кожуха виглядає отакенними очима, — один із активістів вибалушує очі, аби було зрозуміло, якими саме очима дивились на них дітлахи.

— А нам же завдання поставили. Дістати койки хоч трісни… — Октябрин опустив очі до паруючого окропу й вкусив сухарик, аж заскреготіло під зубами. Від черствого окрайця відлетіли дрібні уламки, які хлопчина на льоту підхопив рукою, а інші акуратно повизбирував із заяложеного коміра шинелі, яку так і не зняв.

— Двері забили? — з якогось дива питає Лесь.

— Забили.

— Добре, — каже.

— Ну, ми підемо. Нам ще оце дотягти до школи. Тільки ж ви нікому не кажіть, що ті Пилип’юки собі хату незаконно повернули. Сказано, конфіскована, значить…

— Я із вами, — взявся допомагати молодняку Терновий, а батькові вказав на невеличку каструльку із рідким варевом, з якої щойно вихопив та з’їв дві ложки тієї шліхти.

— Ще чотири місяці, і жнива настануть. А я вам кажу: підведіть очі ваші та й погляньте на ниви — вони вже для жнив доспіли. Вже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного — щоб сіяч із женцем укупі раділи. Правильна й приказка до цього: один сіє, а жне хтось інакший… — замість відповіді старий Мефодій прочитав вірш із Євангелія від Іоана.