Чимало поетів минувшини із неабияким захопленням оспівували неперевершену українську ніч: романтичні зірки, ясний місяць, спів пташок. Але все це було таке далеке й неправдиве, якщо порівнювати ту поетику із українською січневою ніччю тридцять третього. Незбагненно короткий світловий день, морок суцільних сутінків. Людське око не встигає зафіксувати, коли той ранок вистрибнув з-за схожого на тюремний паркан обрію й коли віддався той куций день на розтерзання тягучій, безмежно глупій та безпросвітній ночі. Глевка сірість накрила Веселівку, мов дубова покришка домовини. Накрила з усіма її мешканцями, тваринами, природними явищами, віруваннями, ритуалами, думками й сподіваннями. Не гавкали, боронячи обійстя, собаки, коли до будинків наближались чужі, не кликали на ранню дійку корови із розпухлим від молока вим’ям, не кричали поночі породіллі, сповіщаючи світ про близьке народження ще однієї людини, не залишали своїх охайних слідів на снігу обережні коти, полохливі горобчики чи навіть нахабні ворони.

Терновий і не знав, чи то він спить, чи то дійсно бачить, як живуть у своїх сумних хатах люди. Він це бачить, як оце зараз свої руки, що записують усе бачене й чуте.

— Мамо, а чого це м’ясо таке бридке? — питали чиїсь діти, колупаючи пальчиками синю жилаву субстанцію.

Діти — як старі, і мати — як прадавня баба. А їй же і тридцяти нема. Обличчя в них зосереджені, шкіра напнута на кістяк. Чорні вилиці, глибокі очиці, високі лоби. Пасма нечесаного волосся. Вкриті струпами набубнявілі ноги.

— Їжте, діти, їжте, — казала мати.

Вони лежали і безсило жували.

Мати, рвучи зубами те м’ясо, закривала очі, аби не виблювати його — таке воно було огидне на смак. Примусово ковтала, запиваючи водою. Це птах. Вона сама його вполювала. Вона ж, сердега, сподівалась вловити в розкладене нею на подвір’ї сильце якого сокола чи перепілку. А прилетів ворон. Потрапивши в пастку, пронизливо кричав, тріпаючи великими, як стара борона, крилами й підстрибуючи із лапи на лапу. «Кров, кров!» — неслось вороняче «кра» Веселівкою. Із кутка на куток одбивалось. «Диявольське причастя», — думала мати, виймаючи птаха із петлі.

— Їжте, діти, їжте, — підбадьорювала малечу, і вони їли.

От же ж увіп’явся своїми довгими шкарубкими пазурами в натруджене тіло селянина безжалісний, штучно створений голод. Висотав із нього природою та Богом дані силу й завзятість. І вже підбирався до нетлінної душі. Отак уп’явся, як той ворон у руки жінки. Вона, висохла од голоду, не могла втримати сильного птаха. Він рвався із сильця, бив її крилами. Довелось прикласти його усім тілом, аби подужати. Живе створіння якийсь час боролось, підстрибувало під жінкою. Намагалось злетіти, ймовірно думаючи, що зможе це зробити, піднявши в небо разом із собою й цю селянку. А вона лежала й чекала, коли птах затихне, коли він так само, як і вона, втратить сили, а може, й помре від нестачі повітря.

«Я його придушу», — жінка припадала сильніше до землі, тиснучи на теплого птаха животом. Але їй хотілось, ох, як хотілось, аби у ворона десь знайшлась сила і він підняв її в небо та вже не опускав на землю. Бажалось цього, аж поки не згадала про дітей, яких треба годувати. Засунула руку під себе, намацала голову ворона й одним вправним рухом зламала йому шию. Як курці.

— Мамо! Мамо! — кликали діти із хати.

Жінка підвелась, хилитаючись, учепилась птаху за крило й потягла впольоване до хати.

— Їжте, діти, їжте, — припрошувала й розмірковувала над питанням: за що оце зараз вони так бідують, за які такі провини?

Виходило, що не за це, бо й гріхів перед Богом ніяких у них не було — не крали, не вбивали, не брехали, не встигли напаскудити. Землю надто любили! Оце да! Таке було. То це їх карають за любов до своєї землі, за хазяйновитість і бажання жити власним життям. Правда, яку од тієї знебарвленої горем та голодом жінки хтось намагався заховати за бравурними маршами, звитяжними гаслами та розмовами про рівність, на порозі смерті стала такою прозорою і зрозумілою. Бо ж ось вона та правда — діти їдять огидне вороняче м’ясо, а вожді проголошують настання соціальної рівності та свободи. Вчора селом носилось із гучномовця, прикріпленого до сільради: «Товариші, куркулі ліквідовані як клас».

— Це ж нас уже діти й ліквідували. Немає вже нас. Немає…

Ось віднайшли ж вихід, як приборкати національну свідомість, як викорінити українство з душ, тіл, крові, генів, пам’яті. Заморити голодом! Не просто вбити, застрелити, вкинути до в’язниці, а довго, повільно й безжально, вести на ешафот, дати помучитись перед смертю, зробити так, аби тієї смерті шукали, просили й прагли як єдиного виходу, порятунку від болю та страждань. Нехай хлібороб, який живиться від землі й живе врожаєм, від нестачі хліба й вимре. Дешева каральна акція. До того ж дуже фінансово вигідна. Зерно — на вивіз, зайві роти — в землю.

Щоденно повз сусідню із Веселівкою Уладівку, повз районну Калинівку, залізничними коліями у східному напрямку невпинно мчали товарняки, вщент наповнені зібраним на ланах збіжжям. У кожній везеній тими залізними вагонами зернині тліло людське життя, бриніла зламана доля, тремтіла передсмертним віддихом понівечена душа.

Із засніженого лісу, обтрушуючись та озираючись, вийшли вдягнені в кожушки й шиті валянки дві невеликі постаті. Високо піднімаючи ноги, переступали через замети й крокували ближче до залізничних колій, якими, мов кордоном, перетиналась білосніжна гладь.

— Натусь, обережно, не впади, — голосно промовляла та із мандрівниць, яка йшла попереду.

— Оксано! Дивись, там поїзд їде, — вказала пальцем у сіру далечінь Натуся.

Дівчата з домотканими торбинками через плече закам’яніли. Стояли, по коліна вмуровані у сніговий фундамент. Задерши вгору обвітрені обличчя, вдивлялись у монументально безкінечний товарний потяг, стрічали й проводжали кожен із щільно приліплених один до одного вагонів. Вони зверху були накриті брезентом й походили на гігантських одногорбих верблюдів. На тих уявних верблюжих спинах через один сиділо по червоноармійцеві зі зброєю.

— Тікайте в кущі! — почувся з лісових нетрів дикий лемент, і дівчатка, як сполохані куріпки, кинулись на голос, а їм навздогін продзижчала куля, випущена з боку товарняка.

У просіці, окрім Оксани та Наталі, які пішки діставались від Калинівки додому, несучи в торбинках мізерні пайки для своєї родини, налічувалось чимало люду. Чоловіки й жінки тихенько гомоніли про своє: про смерть, зерно і «колгоспи, трясця їх матері». Здавалося, усі ці люди геть не звертають уваги на потяг, просто чекають собі, аби той проїхав нарешті й звільнив їм переїзд. Через цей переїзд до Веселівки рукою подати. Дівчата дивувались, що всі люди в просіці хочуть потрапити саме до їхнього села. Бо чого б ото тут лежати й чекати, допоки потяг звільнить дорогу? До дівчат долинали уривки чужих бесід:

— У нас у Дружківці вже ховати немає куди. А вони все продовжують витягати з людей останнє.

— Кажуть, у Сосонниці секретаря сільради забрали.

— Та ви що? Знаю я його — добрячий роботяга. Забрали, кажете? Атож, атож, правдиві люди їм не потрібні, головорізи отакі… — кивок у бік торохкітливого поїзда, — зараз у честі, а чесні люди… чесних уже половина в землі чи на тих Соловках триклятущих. І шо ото туди люду стільки гатять. І влазить же… А не скопитилися б ви, іроди, таке над нами зло чинити.

— Аби не ці поїзди, то й ми б уже скопитились.

Оксана й Наталя крутили головами в той бік, звідки линула фраза.

— А ви, дівчатка, вперше, чи що? Отак необачно вилізли під кулі. Аж так їстоньки хочеться? — запитав невідомо хто, бо в людей були замотані роти — лиш очі стирчали, бо мороз лютував, аж підносило тих людей вітруганищем.

— Ми додому йдемо з… — одізвалась Оксана Стецюк і хотіла було розповісти, що несуть пайку із міста в село, але вчасно отримала легенького попереджувального стусана від сестри.