— Поховати можна й тут, чого його везти бозна-куди? У нас є де, — махнув долонею в бік парку.

— Ні, — відповіла різко жінка, вп’ялась злим поглядом у служаку. — Не оддам його вам, — а тоді пошепки, примруживши око. — Не боїтесь пекла?

Міліціонер довго розмірковував, чи варто йому боятись таких нематеріальних речей, як пекло. Сплюнув. Але Фросина того вже не бачила, бо неквапом виходила за ворота.

Допоки матері не було вдома, до дітей, що лишились самі, навідалась буксирна бригада, укріплена войовничо налаштованими професіоналами. Товариш Марк Мільман, зайшовши до чужої хати як до себе, здавалось, зовсім не помічав дітей, походжав великими кроками із комори через сіни до світлиці, підставивши під двері, аби вони не зачинялись, ослони. Снуючи туди-сюди, наче казочку, розповідав своїм колегам історію Павла Пилип’юка та його «виродків».

— Отаке заведеться одне на село, і все — вважай комунізму не буде. Це байстрюче плем’я повинне вірити не у свого неіснуючого Бога, а в ідеї рівності та братерства. Наша нова віра — не оце, — одним порухом скинув образ Матері Божої, що стояв на покутті, та наступив на нього чоботом, аж під ним хруснуло. Пхикнув та повів далі, звертаючись до Іванка, який, вивільнивши від шматків розтрощеної рами малюнок Богородиці, швидко склав його вчетверо й запхав до пазухи. Хлопчик зиркнув на страшного дядька й витер рукою носа.

— Бог усе бачить, — несміливо мовив Іванко.

— Наш бог — товариш Сталін! — крикнув Мільман і зник у сінях.

Іванко простягнув уперед руку й склав дулю. Одразу по тому отримав прикладом по руці від дебелого красеня із щербатим зубом.

— Ти ето брось, малєц! Слушай старших товаріщей. Тебе жить в новом обществє.

— Виносьте все з хати. На подвір’я, — казився Мільман, і в хаті закрутилось як на чортовому млині.

Оленка взяла на руки найменшого Василька, хотіла було вдягти його, але їх обох вже виштовхували в плечі надвір. Один із верховодів схопив двох голопузих хлопчиків. Івана та Мишка пхали стусанами. Старший намагався відбиватись. Із нього сміялись і ще болючіше штовхали. Біля хати стояв такий дитячий вереск, що небеса здригнулись. Посипало із тих небес мокрим снігом, завило-закружляло хурделицею. Напівголі дітлахи стояли посеред засніженого подвір’я. Їм услід полетіли речі, які висіли в сінях, і діти нашвидкуруч вкутались хто у що: хто в діряву батькову кацавейку, хто в його ж старий піджак, у материну залатану свитку. Оленка як майбутня берегиня вдягала братів, допоки буксирники були зайняті своєю справою. Підстеливши на сніг сніп, який трясуни викорчували зі стріхи, шукаючи там невідомо чого, поставила на той сніп Тихона та двох інших, Василька не спускала з рук. Іван, заплющивши очі, молився й прикладав руку до грудей, куди заховав паперову іконку.

— Треба обнятись — загрівати один одного, — виявила неабияку кмітливість дівчинка.

— Зараз нагрієтесь! — засміявся Мільман, почувши останню фразу. — Все винесли? — запитав голосно.

— Зараз! — закричав хтось із хати.

На ґанок випхали окуту залізом та з відкидним віком старовинну скриню. Ця скриня — Фросинине придане. У скрині зберігався поміж іншим весільний вінок та вишиті святкові рушники. А в прискринку, маленькій шухлядці вгорі, — різноманітне зілля. Усе це було викинуте зі скрині та рознесене по подвір’ю. По цій красі ходили взад-вперед чужі ноги, топтали забагнюченими чоботищами — оскверняли.

— Зараз нагрієтесь, — повторив Мільман, і діти затихли. — Усе, що згодиться для справи, — у підводу, інше — на купу, — дав наказ.

— Ех, — піднімаючи із землі зачовганий рушник, бідкався щербатий депеушник. — Харошеє палатєнце… било… прі царском ріжімє.

Він іржав, розкривши печерою рота, й з розмаху закинув подертий рушник на купу, де вже було зібрано багато чого. Кошики, ослони, снопи, прочовгані рядюги, розтрощені полиці мисника та побитий череп’яний посуд. Окрім усього цього, буксирники розтрощили скриню, забравши із собою на підводу лиш залізні скоби. Справу було зроблено, й усе невелике майно родини Пилип’юків було поділено на дві купи. Ту з них, що лишалась на подвір’ї, головний наказав підпалити. Вогонь здіймався високо в небо, а діти боялись поворухнутись, чекаючи, допоки від’їдуть від їхньої хати страшні дядьки.

— Нічого, нічого, — заспокоював братів Іванко, — ось скоро мама повернеться разом із татусем. Він їм шиї поскручує, бусурманам.

— Двері забивають, — показав пальцем Михась.

— У хату не входити, — уже їдучи, гаркнув Мільман. — Конфісковано!

Лишень підводи од’їхали — на обійсті з’явився Терновий. Побачив здалеку димище та погнав на нього. Зібрав дітей та повів до себе. Другого дня додому придибала їхня посивіла від горя матір. Діти саме обліпили Леся, сиділи в нього на руках та слухали казку, як звідкілясь заверещало й завило.

— Мама! — зойкнув Тихін, а за ним і Мишко.

Хлопчики помчали на зойк. Як же Фросина зраділа, побачивши дітей, як дякувала Терновому.

— Я ж, — казала крізь сльози, — думала, що всіх позабирали. Ач, що наробили, іроди.

Терновий взявся віддирати дошки, якими було забито двері.

— Той чорношкурий сказав, що хата конфіскована, — сказав Іван.

Робкор облишив дошки й розбив невеличке віконце в коморі. Як ті злодії, мати й діти мусили заповзати до власної оселі через той вузький отвір у коморі. Терновий кожного підсаджував та пантрував, аби жодна жива душа не побачила того злочину, як люди у свою ж хату та через діру лізуть. Із розсіченої руки чоловіка скрапувала кров, а він присмоктувався до рани, аби стишити кровотечу.

— Йди вже, голубе, йди, бо ще й ти під ці жорна потрапиш, — мовила жінка, махаючи рукою на Леся, який стояв ззовні. — Ми вже тут якось дамо собі раду.

Фросина сновидою носилась по спорожнілій хаті, не знаходячи собі місця. А тоді в гарячковому тумані впала на ліжник і заклякла. Іванко вийняв з-за пазухи паперову іконку Богородиці. Відшкрябав нігтем маленький кавалочок мастики з віконниці та приліпив образок на покутті. Оленка показала матері врятоване Євангеліє. Мати сильніше притисла до себе Василька, якого вже била пропасниця — намерзлась мала дитина на холодному повітрі, допоки тяглась та вчорашня екзекуція.

— Що там татусь? — запитав Іванко пізніше, коли Фросина трохи оклигала й взялась наводити в хаті лад.

— Немає у вас, діти, більше татка. Вбили його антихристи. І нас хочуть зі світу звести.

— Навіщо, мамо? — замислився Мишко.

— Хочуть на нашій землі жити, наш хліб їсти, у наших хатах жити, — Фросина приклала до грудей свого найменшого сина й захитала скрушно головою. — Не здригнулось у них нічого — малих дітей із хати виганяти. Васильку-Васильчику, хлопчику мій маленький, пий, сину, молочко, пий, любий, допоки в мамки є що тобі до рота вкласти.

Василько кілька днів кашляв, горів, як вуглина, вкривався буйно потом. А тоді вночі й помер — тихо, навіть не пискнув. Саме як Василько відійшов, до Фросининої хати постукали. Стукали у вікно.

— Іванцю, тихенько подивись — хто там. Та так, аби тебе не побачили.

Той глипнув, аж там на тінь схожий його дядько.

Фросинин брат вліз до хати через той таємний хід, яким сюди просочились і діти з матір’ю. Спухлий весь, аж страшно. Приповз оце аж із Дружківки.

— Дай поїсти, сестро, — попросити лиш встиг та й упав мов мертвий.

— Вітю, поховай-но мені хлопчика, — торсала Фросина брата за рукав, а той і не чує — лежить, та й годі.

«Що ж його робити з Васильком? Куди його нести. Люди ж надворі як її побачать, ураз чорношкурі будуть знати. Виженуть з хати знов, а може, й вб’ють одразу, щоб не розтягувати надовго цю катавасію», — так думала, дивлячись на бездиханне тіло сина.

Послала Фросина Іванка до Тернових.

— Біжи-но, — каже, — сину, та приведи сюди дядька Леся. Він би допоміг. Але так біжи, аби ніхто тебе не уздрів на дворі із тих чорних. Бо побачать, що ми ще клигаємо, прийдуть та встрелять усіх.