Нельсон накрив машину брезентом. Він волів би загнати моторош цих спогадів кудись углиб, у свій внутрішній схрон для безрадісного досвіду.

— Лопати шукай і валим. Воняє тут! — гарикнув на Гектора.

Нельсон визирнув із вікна Савиної кімнати. Небесна ртуть відкочувалася за обрій, лишаючи по собі сиве перисте клоччя. Останні краплі зливи бились об землю. Ґрунт спрагло всотував воду.

— Вставай, холопут, — штовхнув він Гектора, що сонно сопів у гамаку.

Гектор перевернувся на бік, почухав голову, торкнув свій металевий «ірокез», наче вмикач живлення. В останні дні він жив у Савиній квартирі, сторожуючи коптильню, облаштовану в сусідньому помешканні, а у свою спальню-коробку навіть не потикався.

Нельсон присів коло пічки, в якій жевріло камінь-дерево. Літо видалося похмурим, а тут, у кімнаті, було навіть занадто парко. Укотре оглядаючи Савині мальовидла, він зупинився поглядом на людській фігурці, і в нього зародився новий здогад.

— Тачку бегем? — спитав Гектор, позіхаючи.

— Йуханун. Тіки лопати і лом, — відказав Нельсон, не відриваючи очей від розписаної стіни.

Неподалік бовваніла щербата стіна теплопункту — цинковий дах зірвало вітром, у щілинах між цеглою темніла цвіль.

— Тут! — скомандував Нельсон і увігнав лом у землю. Вони спинилися обіч дороги на Депо, приблизно в тій точці, яку Сава на малюнку позначив фігуркою людини.

Лопати врізались у багно легко, зрідка скрегочучи об камінці щебеню. Вимазаний по коліна Гектор із дитячим завзяттям вергав цю чорну багнюку. Невдовзі він першим дістався сухого жовтого піску. Із кількох вікон на краю Соцбуду на них позирали допитливі очі коритян. Загалом же селище було наче мертве. Усі назбирали дощу в свої ємності і тепер займалися хатніми процедурами, ховаючись у ці малі турботи від великих.

Нельсон увійшов у ритм примітивної праці і враз позбувся всіх думок. Біль у тілі примирив його з руїною довкілля. Відчуття задоволення досягалося методом безкінечних повторів. Одні й ті самі рухи відповідали поведінці самої Землі, котрій для розвитку потрібно лише обертатися. Нельсона вивів із рівноваги крик Вені.

— Ей!.. У нас на Гаражах буза! Тебе просять розрулить… — Веня відсапувався після бігу, упершись руками в коліна.

— Я тут діло робить зібрався, — заговорив Нельсон гонорово, але, глянувши в перелякані очі Вені, відклав лопату. — Шо, Капрон?

Навколо гаража Дани стовбичило з десяток місцевих роззяв у різнобарвному лахмітті. Двоє з них тримали напоготові кількаметровий обрізок сітки-рабиці, але через свою нерішучість виглядали найжалюгідніше з усіх присутніх. Уламки шиферу і бите скло недвозначно натякали на те, що відбувається всередині.

— Ханадзип! — долинув надтріснутий голос Капрона крізь глухі удари, тріск дерева й металічний скрегіт.

— От. З самого ранку таке, — прокоментував Веня.

Нельсон заскочив у гараж і миттєво зорієнтувався. З усього було видно, що Дана, тікаючи від побоїв, пірнула в ремонтну яму, але Капрон провалив дерев’яний настил над ямою і дістав свою жінку там. Він притис її в кутку і тримав клешнею за горло. З носа в Дани цебеніла кров, щелепа починала набрякати від отриманого удару. Навколо валялися розкидані речі, перевернутий стіл розчавив банку з водою.

— Ану харе витворять, апулаз упоротий! — крикнув Нельсон.

Капрон навів на нього своє око, налите кривавими іскрами.

— Вона не вірить! Не вірить, шо я на міні підірвався… — бубонів Капрон.

— Та вірить вона! По морді ж видно! — заперечив Нельсон лукаво. Дана зробила вимучений, ледь помітний кивок головою.

— То хай скаже! — зажадав Капрон.

— Так ти ж не даєш їй сказать, тапок-таб’є! Пусти горло, ханакус, — і скаже! — наполіг Нельсон.

— Шо я бабу слухать буду?! — відрубав Капрон, ще більше стиснувши лещата клешні. Жила-трос на його металевому передпліччі напнулась.

— То я скажу. Я ж бачив! — схитрив Нельсон.

Капрон глибоко вдихнув і видихнув, потім обернувся до Нельсона:

— Скажи, яка міна була!

Кілька сусідів наважилися зайти в гараж, і тепер Нельсон міг апелювати до цілої аудиторії, що було вкрай важливо для лютого Капрона з його раптовим прагненням пошани.

— Якби не Капрон, то когось би точно, рехан, розірвало. Він дорогу розміновував — того і без руки оставсь!

— Скажи іще, як рвонуло! — кип’ятився Капрон.

— Ага… — затнувся Нельсон.

— Шо «ага»?! Скажи: горіло ж усе чорним і оранжевим! — закричав Капрон.

— Чорним і оранжевим. Горіло день і ніч, — додав Нельсон, закотивши очі вгору.

— І око мені вийняло осколком! Шоб знали, дялб! — тріумфально підсумував Капрон.

Він відпустив Дану — так, наче щось липке струсив з руки, і Нельсон попід пахви витяг її з ремонтної ями. Дана застогнала й осіла на долівку, синяки на ногах наливалися кольором. Капрон виліз сам, гордо випростався, похитуючись. І тоді ззаду на нього накинувся Веня з двома іншими лахмітниками. Капрона повалили долілиць, притиснувши зверху рабицею.

— Вихолонь, чорт кособокий! — топтався по Капроновій спині Веня.

Той уривчасто дихав, не виказуючи жодного опору, а потім кілька разів сьорбнув носом і заплакав. Нельсону відлягло: Капрон випустив пару, отже, далі буде легше.

— Бідний, — підповзла до лежачого Дана. — Ану пустіть його!

— Та подивися на себе, як олаб’є тобі розорав! Якби не ми… — Веня наступив черевиком на Капронів карк.

— Пусти його! Одвали, покусаю! — заголосила Дана, ще не втерши кров на своєму лиці. Нельсон уже не міг це бачити, хоча було йому й не вперше. Він здогадувався, що на вмінні жінки в усьому виправдовувати свого чоловіка може триматися їхнє співжиття, але таке блискавичне перетворення з жертви на захисницю свого кривдника вдавалося тільки Дані. Нельсон вийшов з гаража з важкою головою.

— Шо там? — запитав хтось надворі.

— Ханадзип, — абстрактно промимрив Нельсон.

Капрон був не єдиним, хто від нудьги життя при Кориті вигадував собі фальшиву біографію з героїчними колізіями. Відгомін давніх подій, про які ніхто допевна нічого не знав, спокушав багатьох. Війни, про яку так часто згадували, жоден не бачив, але це не заважало багатьом коритянам час від часу тішити себе «спогадами» про неї. Капрон же через свою впертість так увірував у власну байку, що кидався її захищати навіть від жінки, яка знала його, як облупленого.

Вечоріло. Гектор розвалився на купі виритої землі й дрімав. Нельсона завжди дратувала ця його здатність засинати в різних непридатних для того місцях.

— Шо розлігся! — крикнув Нельсон.

— Ти ж сказав до тгуби копать.

— Ну.

— Так я вже, — розплющив одне око Гектор.

Нельсон поглянув на плоди братової праці і вперше за день усміхнувся. Труба чорніла на дні короткої траншеї, яку вирив брат. Вона залягала в бетонному лотку тепломагістралі на півтораметровій глибині. Нельсон зістрибнув униз, зірвав ногою струхлявілу пінополіуретанову ізоляцію, оголивши сталь.

— І шо воно? — Гектор допитливо навис над ним.

— По цих трубах колись тепло гнали, — пояснив Нельсон.

— Вони шо, землю ггіли?

— Без поняття. А от Сава казав, шо якшо дно Корита сильно підогріть, то чорнуха потече. А чорнуха прогодувать може всіх.

— Сава її пробував? — висловив сумнів Гектор.

— Не знаю. Казав: хто її лигає, тому ні води не тре’, ні їдла — ситий, жирний ходе, як пупс.

— Ух, оце шняга! Скип’ятить би і заникать ту чогнуху! Самим пить, а нікому не давать, — замріявся Гектор.

Нельсон поблажливо глянув на нього:

— Холопут. Чорнухи на всіх стане. Ше й продавать будем.

Неподалік перекинутий кіоск ворушив віялом тріснутої вагонки. Земля під ногами помалу холонула. З-поза Корита наступали сутінки.