Нельсон відволікся від своїх футуристичних стратегій під вечір, коли спала спека. Рівна траншея, на дні якої лежав трубопровід, тішила його око. Зопрілі коритяни витрушували зі шкарбанів пісок і розбирали свою зароблену продовольчу норму під наглядом Гектора. Нельсон зістрибнув у траншею і штиком лопати почав здирати пінополіуретановий «кожух». Він швидко намацав найближчий стик труб із фланцем, привареним по окружності і стягнутим болтами й гайками. Конструкція цього «хомута» не видалась Нельсонові надмірно складною, і його інженерні тривоги відступили.

— Гей, шобла! — почувся скрипучий голосок Дани десь поруч.

Нельсон виважився на руках і вибрався з траншеї. Мовчання, з яким копачі споглядали Дану, здалося йому дуже незвичним. І тільки наблизившись до гурту впритул, він побачив, від чого всіх заціпило. Дана розвела поли кольорової клейонки, яка висіла в неї на плечах. На місці грудей у неї було імплантовано екран плаского десятидюймового монітора, шар шкіри під ним було знято.

— Е, рабой, заціни гламур! — задерикувато кинула вона Нельсону.

На дисплеї, за плетивом оголених ребер і тонких темно-червоних м’язів, стугоніло збуджене дівоче серце.

* * *

Тепер Нельсон розгадав хитрий маневр доктора Фрезе. Він поставив Божені амортизатор, якого ніхто з місцевих ампутантів досі не мав, щоб підживити в коритянах імплантаційний ажіотаж і на ньому нажитися. І ось уже заздрісна Дана знайшла застосування монітору, знайденому на Кориті. Уся птиця, яку виділив Нельсон Капрону за участь у приборканні крадіїв, перекочувала в бункер доктора як «кладь» за операцію. Можливо, Фрезе був божевільний, але не без практичної жилки.

— Грудак здувся з голодухи, самі ребра тирчать, — торочила Дана у хвилину своєї публічної слави. — А екран дівать нікуди. Так я й думаю: хай він мене показує.

— А Капрон шо на те? — запитав хтось із натовпу.

— Та Капрону в кайф! Сказав, шо тепер і бить не буде — екрану ж ціни нема, берегти його тре’! — погладила поверхню дисплею Дана.

Коритяни зазирали в грудний монітор Дани, чудувалися побаченому і самі таємно подумували про сякий-такий тілесний редизайн. Фрезе, котрий на людях з’являвся не набагато частіш, ніж кротодил, істотно посилив свою незриму присутність у житті спільноти.

Нельсон чи не єдиний був здатен по-справжньому оцінити силу технологій. Уміння проводити біомеханічні зрощення давало доктору не лише зиск, а й захист. Він спромігся показати свою цінність, інакше його бункер давно б уже обнесли, розікравши не лише калорійні запаси, а й відвертий непотріб, який коритяни звикли цупити з принципу або заради розваги. Більш того, без навичок застосування гелю для біомеханічного синтезу доктор Фрезе просто не дожив би до свого поважного віку.

Походження тих його запасів також обросло народними домислами. Нельсон чув, що Фрезе ще молодим працював сортувальником на Кориті, і саме там натрапив на цілий контейнер дивного ядучо-зеленого гелю. Схильний до експериментів, він буцім випробовував речовину на собі й на інших — то як їжу, то як засіб для гігієни. Гель розводили водою, кип’ятили, випаровували на сонці, змішували з сипучими речовинами і пташиним послідом, мазали на рани, піддавали всіляким іншим реакціям. І нарешті суто випадково відкрили його властивість зрощувати живе з неживим.

Втім, були й інші версії щодо появи гелю. Ходили чутки, нібито Фрезе отримав його з-за Колючки від недружніх сил — як плату за шпигунство на їхню користь або навіть як засіб прихованого поневолення чи повільного винищення коритян. Тому деякі старші люди боялися віддавати себе в «нечисті» руки доктора й остерігалися біомеханічних операцій як таких, чиї наслідки не до кінця зрозумілі й можуть бути використані ворогом у своїх інтересах.

День починався паскудний і тьмяний. Зловонний вітер шмагав Корито і його залюднені околиці. Майже очищену трубу теплотраси знову обсипало піском. На засушеному розтрісканому ґрунті вилися маленькі вихри. Але Нельсон не відступав від плану. Разом із братом та ще кількома затятими ланцями вони вовтузились коло «хомута», що з’єднував одну з секцій трубопроводу.

Гайки й болти на фланцях обросли іржею, а ключ до них знайшовся в ангарі тільки один. Гектор простукував кріплення на стиках труб молотком, потім Захур і Пабло шурували їх металевими щітками. І лише тоді Нельсон брався розкручувати гайки. Деякі болти розсипалися у нього в руках, інші доводилося збивати ломом. Роз’єднавши перший фланець, Нельсон глибоко задумався над тим, як він буде монтувати труби знову, коли їх піднімуть на Корито.

— Буря буде, тре’ валить відсіль, — зауважив Пабло, ганяючи язиком крупинки піску на металевих зубах.

— Ше часинка єсть, — заперечив Нельсон і повернувся до Гектора. — Бро, ти бачив такі болти в ангарі?

— Усякі гізні бачив, — ухильно відказав Гектор.

— Дялбакус, нам не різні, а точно такі тре’!

— Точно — не точно… Я не дивився, ялбухан!

Суперечку перервав голос Тузихи. Вона, як привид у хустці, виринула нізвідки й нависла над робочим людом.

— Туза не бачили мого туто? — запитала вона тривожним голосом.

— Тобі ше чого, ханаврук? — озлився Нельсон.

— Думаєш, твій рабой устав і робить до нас прийшов? — заіржав Захур. — У нього ж параліч!

— Параліч-то параліч, а взяв і пропав. Здимів Туз, — осіла Тузиха на земляний вал. Усі подивилися на її розгублене несиметричне лице.

— Коли пропав? — обізвався Нельсон після паузи.

— Не знаю, чи вчора, чи сьогодні. Я ж не кажний день до нього дивлюсь! — розкисла Тузиха. — Лежав собі за ширмою і їдла не просив. А це зайшла — а його нема.

— Мо’, помег? — недоречно вставив Гектор.

— Та якби помер, то не було б і клопоту — лежав би на місці! А койка ж пуста! — заскиглила Тузиха. — Пішла шукать, обійшла все, шо можу. Та куди мені бігать — «прогрес» он уломиться скоро. Поможіть, криком прошу! Якщо упав десь, буря його прикида так, шо й по запаху не найдем, пізно буде, криком прошу! А бувало ж уже таке, шо приверзеться комусь Монро і зове його, і дрочить. А чоловік устане й за ним іде — не зна, куди, а Монро — сюп-сюп — і в землю стекло, йуханакус, і нема його, а чоловік так і стоїть там день і ніч, як стояк, і з місця не сходе, поки не розсиплеться в труху…

— Ану закрийся! — обірвав її Нельсон діловито. — Мислю мені перебиваєш.

Сірі бараки в районі Депо обшукали швидко, але залишалося стільки покинутих будівель, що обшарити все просто сил не було. Мешканців тут лишилося зо два десятки, більшість спорожнілих халуп попадали без головної опори — людської присутності. Шиферні стіни й дахи, які від ударів вітру складалися, наче картонні коробки, утворювали тут філію сміттєвого полігону, що розросталася день у день. Туза тут ніхто не бачив. Принаймні, так запевняв Гена на правах місцевого аборигена.

З порогу своєї сторожки на пошукову команду понуро поглядав Кальман, притримуючись за одвірок. На животі у нього була пов’язка з бинта. Не питаючи дозволу увійти, Гектор протиснувся повз нього всередину дому, позирив у закутки.

Над Депо вже витали зграї поліетиленових і паперових відходів — найлегшого сміття, яке перед бурею здіймалося в повітря першим.

— Не зависай там, бро! — крикнув Нельсон, уникаючи непотрібної розмови з Кальманом. — Тре’ далі маслать, поки очі не замело!

Коли вернулися до Соцбуду, назустріч вибігли двоє невгамовних «перців» із бляшаними носами — Захур і Пабло. Доповіли, що обійшли район Гаражів. Про Туза й там ніхто нічого не чув. Утім, далеко не кожен пам’ятав, як сердешний Туз виглядає, тож навіть узрівши цього сомнамбулу, його могли не впізнати.

Небо тим часом почало темніти й вирувати, подекуди закручуючись у низхідні спіралі. Повітря пахло, як кров у розбитому носі — мокрою іржею, солоним металом. За ногами подорожніх увивався дрібний усюдисущий порох. Скрипіли стовбури скам’янілих худих тополь обіч вулиць.