— Оце заживем! — потирав руки Гектор.
— Згорни губу! Це не тільки нам, — кинув Нельсон.
Гектор озирнувся на нього, наївно посміхаючись.
Він думав, що Нельсон планує поділитися з Боженою, і був неправий. У голові його брата Савин план видобутку чорнухи обростав практичними подробицями. Копчене птаство було всього лиш епізодом того трудового подвигу, котрий має прославити Корито, збороти злигодні й покінчити з нуждою.
Нарешті під руками Гектора спалахнула газета, просякнута жиром, і враз зайнялося паліччя, нагромаджене посеред кімнати. Від їдкого диму Гектор пустив сльозу.
Нельсон прошкував до свого підвалу на Гаражах, щоб змити з себе запах коптильні. Сонце вряди-годи моргало, проміння обпікало чорні скам’янілі палі дерев, що частоколом стриміли вздовж вулиці, їжачились у лісосмугах довкола Корита. Він любив це жовто-чорне літо — за те, що воно завжди так несподівано вислизало з рук. Нельсон не знав, коли точно народився, але був переконаний, що то була тепла пора — років двадцять тому.
Він уже побачив рідний шпиль водонапірної вежі. Звернувши за першим рядом гаражів, здійняв куряву, що лежала товстим шаром на землі, і незлостиво вилаявся. Назустріч йому з купи піску піднявся Гена. Замість привітання він, як завше, прицмокнув губами, порухавши гострим кадиком. Плечі Гени, здавалося, ось-ось продірявлять вицвілу майку із зображенням черепа на грудях.
— Гуляєш, нудзип… — промимрив Гена.
— Здоров, ойлух. Ніколи балду ганять. Шо хотів? — по-діловому почав Нельсон.
Гена у відповідь схопив Нельсона за брезентову накидку обома руками.
— До Майї не сунься, пойняв?! Вона моя! — зашкварчав Гена від хвилювання.
— Та нашо вона мені! Сама, дялбадзип, з приколами!
Нельсон був і старший, і вищий за нього, тому без великих зусиль відчепив його худі руки від свого пончо. Гена ніяково порухав кадиком і почервонів від натуги. Він лишився стояти посеред вулиці — розгублений підліток, котрий ще не все довів самому собі і хотів поставити сяку-таку крапку в розмові.
— Я все сказав, ханакус! — крикнув Гена у спину Нельсону. Він заніс було ногу, щоб піддати зім’яту банку з-під фарби, але підошва кросівки й без того багато пережила на своєму віку. — Сцикло… — додав Гена ледве чутно, але з переможною інтонацією.
Божена блискавично прикінчила копченого голуба. Витерла пальці, дещо соромлячись свого тваринного голоду. Жадібно запила водою з пластикової колби.
— Чого так довго не приходив?! — визвірилась на Нельсона.
Йому подобалось, коли вона сердиться. Йому все в ній подобалось. Хіба що за винятком амортизатора.
— Роботу робив, ілуха, — відмахнувся Нельсон.
— Яку роботу?! — накручувала себе Божена.
— Готуємся чорнуху добувать, — наважився зізнатись Нельсон. — У старого Сави план був… Ніхто ще не зна, тобі от першій кажу.
Божена нахилила голову набік, саркастично скрививши губи.
— Шо ти париш мені, рабой! Шо за чорнуха?! Просто я тобі уже не така…
— Не яка? — стрепенувся він.
— Не така, як була, — опустила вона погляд.
— Ой, не придумовуй! — підвищив голос Нельсон.
У відповідь Божена мовчки почала скидати з себе одяг. Нельсону геть не подобався її істеричний стан. Водночас, він відчув у собі готовність прийняти її прямолінійний любовний виклик. Але в цю мить знадвору пролунало кілька ударів об колесо вагона. Божена, не вдягаючись, скочила на саморобну драбину, відсунула раму вагонного вікна у себе над головою, вилізла на «дах». Внизу стовбичили Захур і Пабло — обоє зі своїми бляшаними носами, хлопи-нерозлийвода (про те, що вони і сплять в одному ліжку, знали всі).
— Чого, йуханакус, приперлись? — вишкірилася гола Божена.
— Ми тут… Тузиху привели, — зам’явся Захур.
— Хоче стара побачить твою обновку, — докинув Пабло, примруживши одне око.
З-під коліс перекинутого набік вагона вигулькнула Тузиха, немолода жінка, запнута хусткою. Вона глянула на Боженин протез.
— Ич яке! — видихнула Тузиха заздрісно. — А мені шо, гад, поставив!
Тузиха показала свій протез ноги, змайстрований із ніжки розкладачки — скривлена алюмінієва труба з пластмасовою заглушкою на кінці. Божена не знала, як реагувати.
— Так тобі ж давно той «прогрес» втулили, а тепера от яка технологія! — заперечив Захур Тузисі.
Поруч із роздратованою Боженою на даху з’явився Нельсон. Він накинув їй на плечі клейончасту сорочку.
— Ану пішли відсіль! — процідив він.
— Та не шипи. Ми шкандибали оно звідки, шоб поглядіть, — виправдовувалась Тузиха.
— У Коритному всі тільки про пружинку твою й говорять, — повідомив Пабло.
— Шо то ви гаду дали? Яку-таку «кладь» за той модний прибамбас? — не вгавала Тузиха.
— Не твоє діло, ханаврук, — відказав Нельсон.
А тим часом у нього зародилась надія, що тепер Божена вже не сприйматиме свою втрату так трагічно. Серед коритян, «відремонтованих» доктором Фрезе, справді ніхто не мав кінцівок, зрощених з амортизатором. Якщо вже на Боженин «прогрес» ішли дивитися аж із віддалених трущоб, то ця метаморфоза чогось та була варта. Скоро жіноча частина спільноти запалає заздрістю до Божени, думав Нельсон. Неважко було уявити, як казитиметься Дана, що віддавна веде уявну конкуренцію з Боженою, дарма що та не помічає цього змагання. Єдине, чого Нельсон не розумів — навіщо все це самому Фрезе і звідкіля така щедрість на операційні матеріали? Адже доктору за роботу вони так нічого й не заплатили.
Серед ночі Нельсон прокинувся поруч із Боженою. Спала вона неспокійно, вчепившись одною рукою в зім’яту ватяну подушку, а іншу поклавши йому на груди. Над ними, у квадраті вікна, плавали зорі. Щось тягуче й невимовне пульсувало в серці Нельсона. Вмить сирітську відлученість від світу змінило чуття якогось абсолютного зв’язку всього з усім. І його участь у роботі космічних тіл уявилася такою ж незаперечною, як і здатність пересувати земні предмети. Нельсон подумав про невипадковість свого існування, і прямим доказом цієї невипадковості йому здалося те, що він зараз є саме тут, де йому і слід бути.
— Толково живу, ілуха, — сказав собі Нельсон.
— Ти хто? — прошепотіла Божена крізь сон.
Буря вкрила ангар шаром непотребу, грайливий вітерець смикав його дах за «чуприну» з шиферу. Нельсон переступив поріг ангару якось сторожко і невпевнено. Так первісні люди остерігалися незнайомих печер і їхніх мешканців. Нерозважливий Гектор із пониженим інстинктом самозбереження був авангардом цієї експедиції. Він уже встиг дослідити, що в одному кутку лежали штабелями шини і металеві диски для коліс. В іншому — валялися поїдені корозією каністри. Ключі для гайок різного розміру зберігалися в ящиках. Переважно ж тут громадився різноманітний інвентар і брухт невідомого призначення. Долівка була всіяна покрученими цвяхами, шайбами й болтами.
Під ногами у Гектора хруснуло скло. Така кількість недослідженої матерії викликала у Нельсона відчуття, близьке до натхнення, але давній страх усе псував. Із рами високого склепіння ангару зірвався кажан і пролопотів у Нельсона над головою — аж він перелякано присів.
— Торванабой! Нічого не бери, поки я не скажу, — крикнув братові, що допитливо роздивлявся вміст цієї гігантської споруди.
— Туто шняга якась, — відгукнувся Гектор.
Перед ним була брила висотою метрів зо три, накрита брезентом. Гектор потягнув за край матерії, пропахлої мастилами. Нельсон підійшов поближче. Крізь пил і сутінь на нього глянуло блідо-сіре «око» машини, і спогад обпік його, як кислота. Вони з Капроном лазили тут іще малими. Щойно побачивши цей старий бульдозер, Капрон забігав навколо нього, вдерся в кабіну й почав навмання смикати важелі. Ледь помітно машина зрушила з місця, з’їжджаючи з ремонтного помосту. Нельсон з переляку закричав. Бульдозер посунувся під власною вагою дещо швидше. Аж тоді Капрон вискочив із кабіни, але приземлився ногами на гусінь, що оберталась і вищала. Він завалився на землю, як підкошений, а звестися не зміг — його рука втрапила між гусеничною стрічкою й опорним катком.