Десь далеко, за цими міцними мурами, вітер зривав сніжинки з дахів, хилитав вивіски, стукотів віконницями. Наче хотів без поспіху зруйнувати місто – дощечка за дощечкою, цеглинка за цеглинкою. Проте ліхтарі, киваючи лампочками, стояли непохитно.

Звідси вона бачила тільки вершечки двох ліхтарів, накритих простими металевими тарілочками. Один – близько, другий – за каламутною круговертю снігу.

А в голову вдарив гострий молоточок: «Не копай!.. Не копай ями іншому!..»

Тепер це запізніле застереження було вже недоречним.

Вона заплакала, роздираючи нігтями щоки.

Не копай!.. Не копай!.. Не копай!..

XХІX

Магда провела надвір десятирічну Вілену, якій давала приватні уроки музики, бо дівчинка зовсім не виявляла здібностей, але мала заможного амбітного батька – впливового керівника облспоживспілки.

Нічого, дитина слухняна й старанна. Років за п’ять вона зможе чистенько грати кілька популярних мелодій. Що ще треба вихованій донечці?! Усміхнувшись їй на прощання, Магда Станіславівна затрималася біля порога.

Уперше цієї весни сонце прогріло до золотавого блиску старе каміння, що разом з рештками вологи й запахом майбутньої зелені видихало в повітря своє сяйво.

– Добрий день, Магдо Станіславівно! Як ся маєте? – почувся голос білявої та круглолицьої юної поштарки, що йшла вуличкою й завжди світилася непідробним радянським оптимізмом.

– Добрий день, Ганнусю. Є щось для мене?

– Ая! – Ганнина мова вилискувала перлами говірки нещодавно покинутого села. – Ось лист і телеграма.

– Телеграма?

Магда стривожилася

– Та не лякайтесі – добрі новини! Тільки отутечки розпишіться.

Магда розписалася й перебігла очима два рядочки нерівного шрифту телеграми:

– Завтра? – вона всміхнулася до поштарки. – Справді, добра новина. Дякую вам за радість!

– Нема за що. То наш обов’язок!

Дівчина жваво попрямувала до іншого будинку через вулицю, а Магда обережно розірвала конверта.

Лист був також від Григорія. Цього разу зовсім коротенький. Григорій сповіщав, що таки домігся переведення і має приїхати десятого числа.

«Сьогодні десяте, – подумала Магда. – Затримується…»

Вона не хотіла йти додому з сонячної вулиці, дарма що вже починала тремтіти в тоненькій сукні.

З-за рогу вигулькнуло чорне авто. Наближалося швидко. Інстинкт самоохорони підхопив Магду – і за мить вона вже стояла за причиненими дверима, прислухаючись до гуркоту мотора.

Машина загальмувала точнісінько навпроти. А тоді щось клацнуло, бахнуло, і почулися кроки. Згадавши, що двері не замкнено, Магда відступила. Разом із сонячним світлом у коридорі з’явився Григорій – знайомий і незнайомий. За роки війни він дуже змінився. Це був уже не той двадцятивосьмирічній офіцер, розумний і авантурний, який відчайдушно рятував її братів. На неї дивився втомлений досвідчений чоловік, що його вже не здивуєш ані ницістю, ані жорстокістю, ані альтруїзмом, ані безмежним коханням.

Магді стало на якусь мить лячно. Вона притисла до грудей листа й телеграму:

– Це ти, Григорію?

Кинув з рук валізу й підхопив її на руки.

«Боже, які щасливі й повні любові очі на цьому чужому обличчі!» – думалося Магді. Вона гостро відчула, як скучила за чоловічою увагою й ласкою, поки тривала ця самотина, це безнадійне виживання.

Він помітив у її руках прим’яті папірці:

– Ти читаєш?

– Щойно одержала… А ти вже тут…

– Ти чекала! – вигукнув він, пригортаючи її до себе так ніжно, наче могла розбитися, розтанути чи зникнути. – Чекала!

Григорій почав кружляти й цілувати Магду, а тоді завмер, тримаючи її, таку велику, біля серця, що несамовито калатало.

Магдині руки сплелися довкола його шиї та плечей…

За хвилину, вже у вітальні, він опустив її на канапу й кивнув хлопцеві у військовому строї, куди поставити валізи.

– Товаришу полковнику, я вам ще потрібен?

– Ні. Вільні. Завтра о восьмій ранку подасте машину.

Той козирнув і вмить зник.

А Магда дивилася на Григорія й силкувалася його впізнати. Великий, надійний, зручний. Урятує й захистить. За таким – як за неприступним муром. Невже це він писав ті дивні, сповнені кохання листи? Ті листи, що змогли її приручити, довести серйозність його почуттів, викликати повагу… Хоч минуле стояло насторожі, не забулося й нікуди не зникло… Минуле, за яким вона досі сумує і плаче.

– Ти так дивно низаєш мене очима. Щось сталося, змінилося? Кажи, я будь-що зрозумію. Не бійся.

– У телеграмі написано – завтра. А ти приїхав сьогодні.

Він узяв папірця з наклеєними рядками літер:

– Усе правильно. Телеграму я надіслав учора. Щось не те в них робиться на пошті! Саботаж! Я ще з ними розберуся! – жартуючи, а може, й справді розсердившись, відповів Григорій.

– Але ж у мене ще нічого не готове!..

– Ти – тут! І тільки це має значення! – він знов обняв її.

По обіді сів до вікна в татусеве крісло. Поки Магда прибирала зі столу, милувався нею, чекав, коли обговорять подальші плани. Не знав, як дружина їх сприйме.

Магда повернулася вже без фартуха й сіла поруч:

– Ти надовго до нас?

– Дістав нове призначення – до Москви. Сюди приїхав у відрядження, з перевіркою. І тільки заради тебе. У Москві отримав квартиру, влаштуємось – і будемо разом.

Сонце підбилося вже високо й залило золотом кімнату. Неподалік щось бамкнуло. Це не дзвони. Мабуть, слюсар нарешті прийшов лагодити трубу… І Григорій побачив, як очі коханої наповнилися слізьми, обличчя спотворилося, і вона, наче соромлячись свого вигляду, затулилася руками й заплакала. Несподівано, гірко, не з радощів…

– Григорію, я не можу звідси поїхати. Це місто і я – єдине ціле. Я не в силі рвати по живому. Ніде, ні в якому іншому місті, я не виживу. Залишайся зі мною, або…

– Або будемо бачитися раз на рік! – з гіркотою вів далі Марчевський. – Такий варіант я передбачав, але гадав, що час щось поміняє. Значить, минуло не так багато часу… Нічого, маю ще попереду два тижні, щоб побути тут з тобою, а далі, сподіваюсь, і ціле життя. Не треба плакати. Не можу бачити твоїх сліз. На сльози в нас тепер немає часу.

Так, він зрозумів Магду. Зрозумів, як дорожить вона рідним містом. Бо й сам захопився ним – відразу й назавжди. Полюбив і вузькі середньовічні вулички, і затишні зелені парки, і легке відлуння кроків на старій бруківці, і затишні кав’ярні, і цей будинок – Магдину, а тепер і його домівку.

Раптом Григорієві блиснула незгасна думка, що саме тут, у цьому місті, він має померти. Жити можна будь-де: і в рідному Тобольську, і в Москві, і в Ленінграді. Але останні роки він проведе саме тут, у Львові.

Марчевський невдовзі відбув до столиці, і роман у листах протягся далі.

Григорій надсилав червону ікру та парфуми «Красная Москва»[39], а під час відпусток возив Магду то до Сочі, то до Ялти.

А вона працювала й чекала на чоловіка спокійно та терпляче. Була певна, що колись він повернеться назавжди. Допомагала Ядзі, яка перебралася вже до Харкова разом із сином та старенькою матір’ю і влаштувалася на роботу в ательє, хоч та на жодну її посилку не відгукнулася. Але й назад не відіслала.

За десять років Григорій вийшов у відставку й повернувся до Магди.

У вісімдесяті роки він був одним з учасників створення у Львові правозахисної історико-освітньої організації «Меморіал» та осередку Народного руху, проте так і не дочекався їхньої активної діяльності, померши на початку тисяча дев’ятсот дев’яностого.

Ще пізніше стали відомі обставини загибелі братів Свідзинських. Допомогла цьому знахідка так званого Яворівського фотоархіву УПА. Люди впізнали їх на світлинах. З’ясувалося, що поблизу Яворова їхню криївку оточили енкаведисти, і, коли закінчилися набої, усі, хто там був, – шестеро осіб, – підірвали себе гранатою.