– Атож! Гроші лопатою горнув! Клієнти – з ранку до ночі. Ні тиші, ні відпочинку!

– Добрий спеціаліст?

– Не знаю. Люди йшли. Лікував.

– Це він? – розгорнув навмання альбом і вказав на франтуватого вусаня в білому капелюсі.

– Ні, то нібито пана Станіслава вуйко – Кароль. Він часто сюди приїздив. Багатий. А тоді помер, на початку тридцять дев’ятого. І нашим панам усе перейшло.

– Що саме?

– Маєток якийсь. Десь коло Бучача. Мені вони не дуже розповідали.

– А до тебе, Катю, вони як ставилися?

– Та так. Ніби й непогано. Але експлуатували люто! Я сама за трьох працювала. Мусила. Я й кухарка, я й прибери, я й на базар… І після клієнтів стільки бруду! Та ще й усе не так!

– Платили мало?

Кася зітхнула. Насправді їй гріх було нарікати на платню. Разом із подарунками одержувала вона майже як колійники. Але, подумавши про це, сказала:

– Не поважали вони мене. Навіть ім’я перекрутили на польський лад – Кася. Яка я їм Кася?

– А розкажи, хто тут зображений? – він підсунув Касі альбом. Зі світлин на них дивилися всміхнені люди – білозубі, безтурботні.

– Так. Оце Свідзинські, пан і пані. Тут вони з лікаревою двоюрідною сестрою (вона приїздила двічі). Її син у монахи подався, до василіян… Це він сам. Тут він з лікарями. А це їхні сини і дочка.

Вона!

– Де вони тепер?

– Хлопці? Вчились у Кракові, а як оце радянська влада прийшла, то про них і не чути. Мабуть, там і залишилися.

– За кордоном, значить?

– Тепер за кордоном… – Касю все ще дивувало нове життя.

– Студенти?

– Так. І Магда вчилася, поки заміж не вихопилася.

– Магда?

– Оця, дочка їхня.

– Вихопилася заміж?

– Еге ж! Ще й проти батьківської волі! Такого галасу наробила!

– Живе з чоловіком?

– Ні, помер він. Сухотник був. Тому батько й не пускав за нього.

– І де вона тепер?

– Та там і живе, в їхній квартирі. Біля старого ринку. Високо, на горищі.

– Адресу знаєш?

– Звісно. Хто ж їй гроші носив! Батько ж сам не йшов, сердився, бо й на похорон не запросила. А вони з матір’ю про неї дбали. Навіть мене посилали до неї, щоб передала то се, то те.

– Адресу отут запиши, – Марчевський витяг блокнота й розгорнув на чистій сторінці.

Кася явно злякалася, знітилася, зіщулилася. Трохи подумала, ніби пригадуючи, і аж тоді написала адресу акуратним, школярським почерком, а під нею зазначила – Магда Бацевич, у дужках – Свідзинська.

Майор схвально кивнув.

– Де вона навчалася?

– У консерваторії. На роялі грала.

– А ти що тепер робитимеш?

– Хочу влаштуватися в крамницю. Прибирати. А поки що пан… е-е… товариш лейтенант сказав тут прибирати.

– Вчитися хочеш?

– Як? Я ж грошей не маю…

Він розсміявся:

– Це тобі не старі панські часи! Студенти одержують стипендії. Ти нібито дівчина грамотна, свідома, походження робітничого…

– Селянського…

– Ще краще! Нам треба створювати свою – радянську – сільську інтелігенцію. Товариш Ленін казав: «Учитися, учитися й учитися!» Ти згодна?

Кася захоплено кивнула й прошепотіла:

– Так…

– А яка спеціальність подобається?

– Не знаю… Мені в крамницях подобається. Щоб торгувати.

– Так і вирішуємо! Вчитимешся торгувати! – він підвівся, наче крапку в розмові поставив.

Назавтра перед обідом Кася дістала призначення до кооперативного технікуму в Києві та квиток на потяг. Мала виїхати негайно. Насилу встигла зібратися. Трохи не забула віддати ключі, тож верталася майже квартал, щоб вручити їх Павлові й передати з ним ще раз подяку товаришеві майору.

Тепер вам не панська Польща! Товариш Сталін он як дбає про людей праці! Тож і вона в люди вийде!

І бідна Катерина стрімголов побігла «в люди».

ХХ

Жах подальших років життя на чужині з’явився на порозі маленького ошатного ательє дамського одягу в особі молодого рум’яного радянського солдата, який звично й завчено оголосив:

– Збирайте речі. Маєте п’ятнадцять хвилин. Багаж – не більш як десять кілограмів ручної поклажі. Ось розпорядження.

І помахав якимсь неохайним папірцем, прикрашеним печаткою.

Тихо охнувши, вагітна Ядзя пірнула за портьєру, що ховала од відвідувачів вхід до їхньої з матір’ю квартири.

Опинившись у маленькій вітальні, не знати навіщо прибрала зі столу передвоєнну рекламу фабрики цикорію «Луна» й часопис «Жіноча воля», що з нього вичитувала вчора цікаві рецепти приготування кави. Якось машинально погладила по голівці малого Ореста, що грався на підлозі дерев’яною вантажівкою. Великий живіт не давав нахилися й поцілувати сина.

На кухні мати поралася коло другої страви – з великої каструлі вже парував аромат щойно звареного супу.

– Матусю, нас женуть з дому. Кажуть збирати речі. Що робити?

Стара пані пополотніла, а руки й далі кришили цибулю. І тільки тремтіння виказувало, чого коштувало їй стримуватися й заспокоювати доньку:

– Тобі не можна нервуватися. Не поспішай.

– Він сказав – п’ятнадцять хвилин…

– Спочатку забери все, що в шкатулці. Поклади в ридикюль. Його понесеш ти. Потім візьми найбільшу хустину, туди – одяг для Ореста й малого, що от-от народиться. Білизну. Тільки трохи, бо багато я не піднесу. Вберемося в усе тепле.

Мати нарешті покинула цибулю й налила в тарілку два черпаки супу:

– Але спершу поїж. Хтозна, коли ще вдасться… Тоді вдягни Ореста й сама вдягайся. А я все зберу. Документи… документи не забудь! Оресте, йди сюди хутчіш! Їсточки! Суп уже зварився!

Вона почала швидко складати в кошика хліб, домашню ковбасу, торбинки з крупами…

Вантажівка під’їхала до ґанку ательє аж за півгодини. Завдавши собі на плечі два великі клунки, пані Тереза Філіпович першою вийшла з будинку. За нею з кошиком і ридикюлем повільно ступала заклякла від страху Ядвіга. Малий Орест, який ходив ще зовсім погано, чіплявся за полу її розстебнутого на животі пальта.

– Ключі від дому! – різко наказав лейтенант, простягаючи до Ядзі долоню.

Мати заступила її:

– Ключі ми залишили біля дверей, на столику.

– Алієв, перевір!

Чорнявий солдат побіг виконувати наказ.

З решти будинків їхньої вулиці також виходили перелякані люди з речами в руках. Сусіди не віталися – лише приречено кивали головами. Чувся тихий плач.

Водій вантажівки з грюканням відкинув задній борт машини. У кузові стояли лавки без спинок, не прикріплені до підлоги.

– Залазьте швидко, бо потяг уже чекає!

Солдат узяв з рук пані Філіпович клунки і спритно закинув у кузов. Потім заходився допомагати їй самій, бо бідолашна жінка, плутаючись у спідниці, не могла підтягтися на руках. Охоронці потішалися з цієї кумедної сценки, як малі діти. Лейтенантові урвався терпець, і він наказав двом здорованям самим залізти в кузов і підтягати жінок:

– А то діла не буде!

Підхоплені за руки пані Тереза та крихітний Орест незчулись, як опинилися на хиткій лаві. Поруч уже всідалися сусіди. Ядзя передала матері кошика й ридикюля, а сама безпорадно тупцювала біля заднього колеса машини. Солдати, бачачи її величезний живіт, зглянулися на неї, підняли й поклали на підлогу вантажівки. А тоді вже зачинили борт.

– Так і їдь, доню, – мати підсунула їй під голову згорнуте пальто. – На цій лаві не всидиш.

Повна машина «ворогів народу», приречених на вигнання, помчала до вокзалу. Дехто вже ридма ридав, але більшість заклякла, прочуваючи жахливу небезпеку.

Трохи отямившись, Ядзя тихо сказала матері, що сиділа поруч, на підлозі:

– Як же Марек нас знайде? Повернеться – а нас немає… Що робити?

І змовкла, побачивши вираз материних очей.

Вантажівка гуркотіла, підстрибувала на нерівній бруківці, витрушувала душу. Ядзя піднесла руку і щосили трималася за високий борт, проте її спина боляче билась об підлогу. У животі все перекидалося, в очах темніло.

– За що нам… така кара?.. – сльози рясно заструменіли по її щоках.