Опам’яталася біля воріт кладовища, на самоті. І щиро здивувалась: як її носить земля, бо цей тягар був неймовірно важкий. Коли б не цей брук, стоптаний за століття безліччю ніг, вона б, певно, продавила землю. Їй хотілося бути поруч з Матеєм. У житті її більше нічого не тримало.

Але Місто заступило Смерті дорогу своїми кам’яницями, засвітило тисячами спочутливих очей і примусило йти в бік дому, піднятися сходами в їхню з Матеєм мансарду, де промайнули найкращі й найжахливіші миті її життя. Вона не бачила перехожих – лише якісь тіні йшли назустріч, обганяли її, обходили. Важкі ноги не слухалися, важко давався кожний крок. Не було ніякої рації поспішати. До кого? Навіщо?

Люди бачили, як іде містом юна вдова, напівбожевільна, напівпримарна, і не може з’ясувати, на якому світі вона тепер і навіщо їй жити, коли так боляче дихати – як Матеєві перед смертю. Той біль, що мучив її на цвинтарі, опустився в низ живота і став нестерпним. Останні сили покинули її. Жінка зупинилась і лягла просто на бруківку. Лягла обережно, повільно.

Земля не прийняла її, не розступилася, не поглинула. Якісь милосердні й завбачливі люди надійно заховали ту землю під бруком. Магда відчувала холод каміння. Біль почав стихати, і вона побачила, як гаряча кров’яна цівочка звивисто потекла, обминаючи камінці й шукаючи собі зручного ложа.

Урятували випадкові перехожі. Побачили, що лежить охайна панна, не п’яничка. Викликали швидку допомогу. З каретою приїхав старий лікар – батьків приятель.

Насилу впізнавши в цій примарі колишню Магду, повіз її до найкращого шпиталю, де вона через дві доби й прийшла до тями.

Ледь жива, розплющила очі й почула радісне:

– Нарешті!

Біла стеля з простим плафоном, веселий тупіт підборів (це медсестра побігла з палати). Важкі повіки затулили занадто яскраве світло.

За якийсь час дзвінкі підбори повернулися, а з ними – неспішні чоловічі кроки.

– Ось, пане професоре, вона вже опритомніла!

– Дякую, Марічко, – над Магдою схилився широколиций світловолосий бородань. – Як почувається наша люба пацієнтка?

Магда знову розплющила очі: на тлі стелі – зморшкувате обличчя з розумними сірими очима – батьків товариш.

Вона все згадала і з надією спитала:

– Я… вагітна?

Старий лікар заперечливо похитав головою:

– На жаль, уже ні. Дитину ви втратили…

Не може бути! Та квіточка, яка тільки-но зав’язалася в ній майбутнім пуп’янком? Її нема?

Вона розплакалась і, ледь ворушачи губами, прошепотіла:

– Я не маю сили жити… Дозвольте мені померти…

Плач перейшов у страшні ридання, які так підкидали її тіло, що Магді здалося, ніби живіт от-от розірветься навпіл. Вона знову зомліла.

XVI

Магда пленталася без мети, волочучи ноги з вулиці на вулицю. Над дахами заблищали смуги вечірнього багрянцю. Вогники вікон ледь світилися в прозорому присмерку. Пахло спаленим листям. Цей чіпкий, ядучий запах переслідував її скрізь.

Довкола цегляної дзвіниці ширяли маленькі пташки. Не ластівки… Обійшла храм бічними провулками – там темніше.

Часом неподалік з гуркотом проїжджали машини, подеколи цокотіли підводи. Людей не було. Замість них – невиразні примари. Без облич, без очей.

Круглий місяць повис був понад дзвіницею, але його швидко заховала чорна димна вуаль. Звідкілясь з’явився туман. Будинки розпливлися, обернувшись на безформні хмарини.

Здригнувшись від несподіваного холоду, зрозуміла, що опинилася на Поварській. Тут завжди протяги. Вивіска колишньої крамниці тремтіла од вітру.

Раптом хтось шарпнув її за руку, потяг під арку, і, коли в підворітті щось зблиснуло, з надією подумала: це ніж грабіжника. Хай скоріш заріже, та й по всьому.

Але то була їхня сусідка – кравчиня Франя. Світло вуличного ліхтаря бризнуло на її наручного годинника.

– Пані Магдочко, як почуваєтеся? Ваш вигляд мені не подобається.

Магда пролепетала щось невиразне. Франя стурбувалася ще більше:

– Не варто самій ходити вночі. Та й не самій не варто. Ви вже знаєте про батька?

Боже, вона знову про мізерні, буденні справи…

– Про батька? – перепитала для годиться, аби та відчепилася.

– Про його арешт.

– Який… арешт?

– Забрали його позавчора. Просто вдень, не криючись. А матусю вашу – уночі, тихенько.

– Забрали? Я чогось не розумію. Що ви маєте на увазі?

Франя зітхнула й промовила тихо, але виразно:

– Совіти забрали ваших батьків. Енкаведе. Заарештували.

– Чому саме моїх?

– Та звідки ж я знаю? Тепер багатьох… туди. Трохи не піввулиці. Кажуть, усіх звозять до старої тюрми, за палацом, на Лонцького. Страшне там коїться!

Тільки тепер Магда побачила змарніле Франине обличчя, стривожені очі, опущені підківкою куточки губ. Веселуха Франя…

XVII

– Пане докторе! – покликав охоронець напівпошепки.

У темряві камери щось заворушилося, і Магда побачила зігнуту схудлу постать. Змучений старий, шкутильгаючи, неймовірно довго волікся до виходу. Нарешті зупинився, спираючись на двері. Єдине, що можна було впізнати, – очі, такі рідні й близькі. Батько насилу розтулив рота. Щелепа була зламана. Магдин погляд потонув у чорній беззубій порожнині.

Сльози річкою покотилися з очей дівчини. Вона обняла батька за плечі, ледве стримуючи ридання, бо пальці відчули лише вкриті шорсткою шкірою кістки.

Не було чим дихати від страшного запаху бруду, крові, сечі… Словом, від смороду тюрми.

– Тату, татусю, простіть мені! Простіть!

Старий притис її мокре обличчя до давно не голеної щоки й повільно – кожне слово завдавало йому муки – прошепотів:

– Ти… жалкуєш?

– Ні, тату, я була щасливою. Дуже щасливою. З Матеєм. Я тільки жалкую, що змусила страждати вас – тебе і маму.

– Тоді… прощаю… А тепер… слухай… уважно.

Батько ще нижче нахилився, торкаючись губами її вуха. Казав майже нечутно, але її музикальний слух вловив усе.

– Нікому… не кажи… На другому… поверсі… в коридорі… над шафою… за… шпале… рами… коштовності… Фамільні… Ще дід… на чорний… день… Він прийшов… Маму вже… розстріляли… Я також… не вийду… Ти… будь… мужня… будь хитра… як змія… з нелюдами… інакше… не… Ти… виживи… Знайди… братів… Благословляю… жити… Жити…

Батько відсторонив її, а тоді повільно й урочисто перехрестив:

– Благословляю… жити…

Магда схопила його руку й поцілувала. Господи, невже вона бачить тата востаннє? Почала кусати губи, бо в тюрмі не можна голосити, щоб не заподіяти шкоди собі й охоронцеві, який уже нервувався й показував мигами, що час іти. Потім узяв її за руку, майже відірвав од батька й вивів з камери.

Вона покірно йшла коридором і все озиралася, наче крізь зачинені двері тяглася сюди тонка благословлюща рука. Але було пусто й лунко. Склепінчаста стеля ланцюгом тримала стіни, вибілені вгорі й пофарбовані нижче в болотно-зелений колір.

Коли позаду востаннє грюкнули залізні двері, замислилася над батьковими словами.

Пленталася. Ноги переступали механічно, спина затерпла. У кінці кварталу, на розі, обернулася – ні, за нею ніхто не йшов і не стежив. Але в пам’яті закарбувалися обриси великої кам’яниці й височезного, наче фортечний мур, паркану, які тепер назавжди стали зловісними і спотворили її місто. Навіки.

Тривога оселилася під кожним дахом, у кожному дворі. Місто посіріло від куряви.

Магда зрозуміла: вона врятувалася тільки тому, що жила окремо. Повернутися до батьківського дому було майже неможливо, але вона щось вигадає. Неодмінно вигадає. Вона зробить усе, щоб вижити.

XVIII

З самого ранку гарний настрій не полишав Марчевського. Нині він любив світ і людей, бо стояла сонячна погода, яка нечасто буває тут, на заході. Небо блакитне, дерева ясно-зелені, аж горять. Передмістя типові, робітничо-ремісничі. І приємно збуджує цікава зустріч із давнім – сказати б, історичним – містом.

І ось воно, золотаво-брунатне, з сяйливими вікнами, у всьому розмаїтті архітектурних стилів різних епох. Григорій Марчевський, навчений в академії в Ленінграді, щось таке й сподівався побачити, проте це місто, на відміну від північної столиці, вразило його не холодною помпезністю, а теплою привітністю. Навіть кортіло всміхатися випадковим перехожим. До того ж це було неважко з відкритої командирської машини.