Молода жінка не знала, що саме тепер у їхньому домі починає хазяйнувати дружина радянського чиновника. Захлинається від щастя. Їй подобаються і квартира, і меблі, і посуд. Навіть їжа в каструлях ще тепла. І це все тепер – її.

Їм пощастило: вагон був вантажний, але досить чистий, місця теж вистачило всім, і пані Філіпович зручно всадовила Ядзю на клунок спиною до стіни. Сама сіла поруч. Хвилювалася, спостерігаючи за донькою, що важко дихала й судомно гладила свій живіт. Після стрибків у вантажівці почалися перейми. Ядзя терпляче перенесла перший біль, але стогнала дедалі дужче.

Вікон у вагоні не було.

Повітря загусло. Люди розсунулися, як могли, щоб дати роділлі трохи більше місця. Хтось забрав від неї малого Ореста.

– Дихай глибше, донечко, дихай глибше, – мати давала поради з власного досвіду.

Коли Ядзя вперше несамовито закричала, з дальнього кутка до неї пробрався огрядний чолов’яга з чорними вусами й густими бровами:

– Я не акушер, а лише ветеринар. Та, гадаю, всі живі істоти народжують однаково. Дозвольте допомогти пані. Овва! Води вже відійшли! Отакої! Дитино, треба тужитися сильніше!

Його густий тихомирний бас і повільні рухи заспокоювали. Він знав, що робити.

– Рушники?! Простирадла?! Що тут маємо?! Принесіть хоч трохи води! Нічого, дитино, впораємося! Не вперше.

Нарешті останній Ядзин крик.

А далі – тиша.

І тихий ніжний дитячий плач.

Пані Тереза уже так-сяк обтирала маленького внука і сповивала в чисту пелюшку. Метка сусідка з їхньої вулиці Марія Мазурова піднесла Ядзі кухоль найсвіжішої води, ділячись з усіма новиною:

– Той конвоїр сказав, що везуть нас не до Сибіру, а в Семипалатинську область.

– Йой! Та де ж це?

– Хтозна. Головне, що не до Сибіру.

І в багатьох серцях зажевріла маленька іскорка надії.

ХХІ

Тієї неділі дощ лив як з відра. Сильний і шумливий. І хоч Магда пробігла тільки кілька кроків до машини, а потім від машини до дверей, її берет, волосся й пальто промокли. Постала перед майором з прилиплими до чола і скронь локонами. Розгублена, налякана. Мишенятко перед левом.

Він стояв біля вікна й навіть не запропонував їй сісти. Дивився байдуже.

– Мені сказали, що ви шукаєте роботи.

– Так, шукаю.

– Якої саме?

– Вчительки музики, акомпаніатора, можу грати в оркестрі.

– Із цим тепер важко.

– Я вже зрозуміла.

– Домашньою робітницею підете? Тимчасово.

Магда полегшено зітхнула:

– Не знаю… А де працювати?

– Тут. У цьому домі.

– У цьому домі? – вона старанно намагалася приховати радість. – Я навіть не… Я… Так, згодна. Я справді давно шукаю роботи!

– Але я маю умови…

Майор змовк.

Магда також лише уважно дивилася на нього.

– Так от, умови… Мені потрібна прибиральниця, що житиме тут. Кімнат вистачає. Вона повинна готувати їсти, робити закупи, виконувати дрібні доручення.

Вона спитала уривчасто:

– Я-які саме?

– Наприклад, віднести прати речі, оплатити рахунки…

– Так, це я зможу.

– А що не зможете?

Вона промовчала, і майор зрозумів. Посміхнувся іронічно:

– Службові обов’язки в нас виконують тільки надійні, перевірені працівники. І їх вистачає. А тепер покажіть, як ви вмієте прибирати.

Якби Кася побачила вправність Магдиних рухів, то не повірила б очам, але доглядання коханого Матея допомогло цій метаморфозі. Мусила стати і куховаркою, і покоївкою, і пралею, і сестрою-жалібницею, а також прохачкою-жебрачкою, бо вкрай були потрібні гроші, яких не вистачало навіть на ліки. Щоправда, харчами вона не дуже журилася, бо хворий майже нічого не їв. Тричі на день їй доводилося думати, чим нагодувати чоловіка, але вона нічого не знаходила. Так уже склалося… Бігала містом, благала дати ще в борг, молила почекати, обіцяла повернути, хоч не знала напевно, чи поверне. Більшість знайомців спочували її біді, позичали, а може, сподівалися, що розрахуються її батьки, зглянуться на доньчині страждання.

А тепер чужий владний чоловік сидить у татковому кріслі й спостерігає, як з вологою ганчіркою в руках вона сновигає залою, ні на хвильку не спиняючи нервового, спішного прибирання.

Тільки-но Магда зайшла в рідну домівку, як їй відразу полегшало на серці: усе так само, як і раніше. Усі речі на місці. Під склом серед фоліантів у дорогих шкіряних оправах скромно заховався альбом з родинними фотокартками – чи не найдорожча річ у цій залі.

Пурхала пташкою, прибираючи скрізь, миючи підлогу, витираючи книжкові шафи, статуетки, проте обходячи піаніно. Незрозуміла сила наче втримувала її, не давала торкатися інструмента. Нарешті наважилася, попестила його рукою і змахнула порох. Блискуча поверхня прохолодою відгукнулася на ласку. І сталося те, чого вона боялася найбільше, аж до завмирання серця: неслухняні руки похапцем відкинули кришку, брудна волога ганчірка впала на підлогу – і Магда звично присіла до клавіатури. Пальці самі забігали по клавішах, наче й не було тих довгих місяців тиші, непоправних утрат, повного спустошення та відчаю.

Залунала «Серенада» Шуберта. Живий і щасливий, у своєму старенькому костюмі, Матей присів поруч – не хвилюйтеся, моя панно, я впіймаю мелодію – і заграв свою партію, яку чула тепер лише вона. З очей бризнули радісні сльози. Як же скучила вона за своїм попереднім життям, коли батько з матір’ю звично сперечалися, люба матуся сердилася, татусь її заспокоював, проте між ними панувало кохання – вона це знала.

Нарешті Магда перестала грати – і Матей зник. І зала стала чорною. І чужий чоловік сидів у татковому кріслі, спочутливо дивлячись на неї. Раптом жінка вирішила не критися:

– Вибачте, пане, але це піаніно було колись моїм…

– Я знаю, громадянко Бацевич, що ця квартира належала вашим батькам. А тепер, Магдо Бацевич, у дівоцтві Свідзинська, признавайтеся: що вам треба в квартирі радянського офіцера?

Повільно підвела голову – в її очах ні здивування, ані страху. А він – потонув у тих очах назавжди.

Так Магда повернулась у власну квартиру.

Уже по обіді вона перевезла на службовій машині майора Марчевського речі до своєї колишньої кімнати. І відразу стала до виконання своїх обов’язків. Дарма що була неділя.

Першої ж ночі товариш майор вибив кулаком защіпку на дверях і зайшов до її спальні. Магда стояла біля вікна і навіть не збентежилася, не ворухнулася. Його запал згас. Він опинився в чужинському королівстві з незвичними законами, і треба було або йти геть, або пристосовуватися до іншого, не зовсім зрозумілого, але такого привабливого життя. Приймати його. Коритися йому.

Він теж підійшов до вікна і став коло неї. Місто не спало. Ще світилися тисячами зір вікна, хоч перехожих не було. Пусті вулиці, провулки, двори. Сумні й порожні очі жінки, що стоїть поруч, спокійно й легко дихаючи. Магда повернулася до Марчевського і глянула йому в очі:

– Я чекала на вас, знала, що прийдете… Вірю, що це не забаг, не примха. У вашому відомстві безліч вродливих жінок, і досить вам пальцем кивнути, щоб котрась із них опинилася у вашому ліжку. Але… але вам хочеться чогось іншого. Чи не так?

Вона неначе читала його думки. Здавалося, ця юна вдова відчувала навіть його підсвідомі прагнення.

– Хіба ні? Ви розумний чоловік. Я скажу вам те, чого не насмілюся довірити навіть найліпшій подрузі. Ви знаєте про мене все: це ваші «службові обов’язки». Ви знали, хто я, і повернули мене в рідну домівку. Ви зайда, а цей будинок мій. Це моє місто. Я тут народилася, жила з родиною, мала друзів. Моїх невинних батьків знищили без суду. Помер чоловік. Я втратила дитину. Я не знаю, що з моїми братами. Не знаю, де дитина й жінка мого брата Марека. Люди казали, що їх посадили в машину без речей і повезли невідь-куди. Ніби який вантаж. Де я їх маю шукати?

Він мовчки слухав.

– Хіба ви не бачите, що я ношу жалобну сукню? Два роки має тривати жалоба по чоловікові… А тут і батьків не стало… Мої душа й тіло скалічені. Несила жити й дихати… Я відкрита рана, бо не маю більше минулого й не матиму майбутнього. Іноді навіть не усвідомлюю, на якому світі перебуваю. Наче опинилась у чорному порожньому тунелі. Чи зможе щось змінитися в моєму житті? З вашої ласки я повернулася сюди. Будинок, де ми мешкали з чоловіком, зруйновано. А друзі… Я не хочу порядних людей наражати на небезпеку через спілкування зі мною. Для вашої влади я персона нон ґрата. Хіба я можу дати вам те, чого ви прагнете?