– Я тебе кохаю, – Марчевський обняв її обережно та ніжно, пригорнувши до себе. – Я все розумію, тобі потрібен час… Я зроблю все, що в моїй силі, спробую розшукати твою братову з дитиною. Але найголовніше тепер – урятувати тебе. Значить, треба поміняти прізвище. Твій чоловік був членом націоналістичної терористичної організації. Не дивися на мене так. Це правда. Він не втаємничував тебе у свої темні справи – значить, не хотів ризикувати. Далекоглядний пан. Я пропоную завтра ж розписатися. Іншої ради нема.

Григорій підхопив Магду, відніс на ліжко, старанно вкрив її і ліг поруч.

На диво, вони швидко позасинали, а зранку майор покликав денщика й переділив обов’язки. Відтепер мити підлогу, готувати їсти й виконувати всяку чорну роботу мав денщик. А Магда й далі мусить витирати порох, мити посуд (бо порцеляна не для чоловічих рук), грати для товариша майора на піаніно й видавати харчі з комори.

Ображений хлопець, проходячи повз Магду на кухню, презирливо процідив крізь зуби:

– Ну ти й профура!

А вже ввечері стояв перед нею, виструнчившись, і пані Марчевська все йому великодушно пробачила. Минув ще тиждень, і він поїхав служити в Росію, до іншої частини. Григорій, як і Матей, був чоловік передбачливий та обережний.

Удень Магда здебільшого мовчала. Але якось запитала:

– За що розстріляли моїх батьків?

Майор суворо відповів:

– Лес рубят – щепки летят[15], – а потім наче схаменувся: – Твоїм батькам не пощастило. Вони потрапили в жорна. Ти уникла їх випадково. Що вдієш, радянську владу треба встановлювати швидкими темпами. Буржуям голови скрутити. Розумієш? Задля світлого майбутнього треба йти на якісь жертви.

– Лікар – буржуй?

– Він був не просто лікар, а власник кабінету. Належав до націоналістичної організації.

– Ох, мені здається, ваша влада…

– Кажи: наша влада, – виправив він.

– Ні, ваша. Бо це страшна чорна діра, яка поглинає все, не розбираючи. Бездушна страшна сила. Як «Чорний квадрат» Малевича. Кінець усьому!

– Не кажи дурниць і не приплутуй ніяких квадратів і Малевичів.

Майор на все мав залізні пояснення, і Магду це дратувало. Але мусила терпіти, бо знала: Григорій – по-своєму добрий і порядний чоловік, хоч і зіпсований пролетарською ідеологією.

Уперше залишившись у квартирі без денщика, полізла на горище і знайшла скарб, що про нього перед смертю розповів батько. Він сподівався, що гроші допоможуть його дітям вижити в цій страшній круговерті, як не раз допомагали вижити місту, коли до стін підходили сильні й жадібні вороги.

У звичайному глечику лежали старовинні монети з золота й срібла, а також прикраси, ціни яким Магда не годна була скласти. Проте вона, як і батько, повірила в силу грошей, сподіваючись, що зможе розшукати братів і Ядзю з малям.

ХХІІ

Марчевський працював переважно вночі, і це цілком задовольняло Магду.

Спала вона погано. Григорій радив сходити до лікаря, але чим той лікар зарадить, коли на серці важко не через хворобу? Краще просто взяти книжку й посидіти в тиші.

От вона й сиділа, накинувши на нічну сорочку старого маминого халатика. І почула одного разу, як хтось крадеться до будинку, шарудить надворі й відмикає двері.

Магда похолола й швидко вимкнула світло. Це не Григорій: так тихо він ніколи не ходить!

У темряві пішла вниз і на сходах зіткнулася з запахом бруду, змішаного з кров’ю, – зі страшним запахом тюрми.

Прошепотіла, завмерши й уже здогадуючись:

– Хто тут?

Знайомий ледь чутний голос:

– Це ми, Магдо.

Кинулася назад:

– Швидше сюди!

Відітхнула вже у своїй кімнаті. Щільно зсунула штори, ввімкнула тьмяну настільну лампу й обняла братів.

– Боже, худі які, аж вилиці повипиналися!

– Каська тут? – пошепки спитав Роман.

– Немає. Але на квартирі радянські солдати.

– Де?

– Внизу, в татовій приймальні.

Брати ззирнулися.

– Хай будуть! Передягнемось – і гайда! А якщо… то ми через балкон – і дахами.

Магда радісно торкалася їхніх змарнілих облич:

– Як ви сюди потрапили?

– Просто. Ключ же у звичайній схованці…

– Я не про те. Я думала, що ви в Польщі… У війську.

Вони заторочили стиха, перебиваючи один одного:

– Попалися в полон…

– Хотіли були втекти, та схопили нас.

– Магдо, ти можеш пояснити, що це за майор?

– Звідки ти його знаєш?

– Чому він узявся нас рятувати?

Її ноги підкосились, і вона сіла на ліжко:

– Ви про що?

Марек умостився поруч:

– Майор. У формі енкаведе. Високий, здоровий. Зупинив машину. Нас везли з тюрми.

– Ми гадали: назад до табору чи на страту, – втрутився Роман.

– А він їм тиць посвідку. Доповідайте: хто, чого, куди? І раптом – стріляє в них.

– Пістолет такий тихий, мабуть, з глушником…

– Нас порозв’язував. Каже: дякуйте сестрі…

– …це вона вас урятувала…

– …і тікайте скоріш!

– І хто він такий?

– Ти його знаєш?

– Григорій! – видихнула Магда.

Не могла говорити. Задихалася.

Марек і Роман знову ззирнулися.

– Магдо, опануй себе. Часу нема.

Вона зчепила пальці, як до молитви, і промовила:

– Поможіть нам, Господи і Матінко Божа!.. Григорій Марчевський – наш квартирант. Сватається до мене. Казав, що все для мене зробить… Я не знала, що ви тут. Він сам…

– Закохався в тебе?

– Чекіст?!

– Я ж не винна…

– А Матей?

– Матей помер… Ви не знали? Від сухот… Ще на початку війни…

– А ти? Ти – з цим?

– Я не знаю… Він непоганий… – повернула обличчя до Марека. – Обіцяв твою Ядзю знайти… І дітей…

– Знайти?

– Що з ними?

Магда не встигла відповісти: унизу заревів мотор – і машина зі скрипом загальмувала.

Ґвалт. Тупіт дуже багатьох чобіт. Хтось забігав вулицею туди-сюди.

Вони втрьох завмерли.

У їхні двері калатали:

– Открывайте быстро! Милиция![16]

– Быстро! А то дверь выломаем![17]

Сходами зачалапав новий денщик Іван, а тоді відповів заспано:

– Хто там ще? Ні вдень, ні вночі спокою нема!

– Быстро! Кому говорю![18]

Клацнув замок.

– Хазяїн?

– Хлопці, заспокойтеся, хазяїна вже нема. Тут тепер майор енкаведе прописаний.

– Где он?[19]

– На службі. Самі розумієте…

– Документы![20]

– Зараз! Ось!

– Та-а-к…

– Дома кто есть?[21] – різкий голос перекрикував шум мотора.

– Я й жінка товариша майора.

– Подозрительного кого видели?[22]

– Де?

– Тут!

– Та звідки?!

– У нас ориентировка – сыновья хозяина сбежали[23].

– Шукайте вітра в полі! Хазяїна ще восени розстріляли! Чого вони сюди попруться?

– Мало ли…[24]

– Ладно, ребята! Давай тогда на Подвальную![25]

Несподівані гості повсідалися в машину, і Магда взяла Марека за руку:

– Не бійся, Ядзі там давно немає…

Шум від машини стих за рогом, а на сходах бурмотів, повертаючись до свого помешкання, денщик Іван:

– О-ой! Де ви взялися на наші голови? Коли я вже висплюся?.. Магдо Станіславівно, ви не спите?!

Вона підійшла до дверей, притисла їх рукою й голосно відповіла:

– Ще не сплю!