Жінка не підняла її. Натомість устала й почала ходити кімнатами, переставляючи з місця на місце лампи, книжки, стільці, статуетки. Час від часу визирала у вікно. Крупка молочність снігу створювала враження не чистоти, а мертвотності.

Магда раптом зрозуміла: якщо комусь не пожаліється, то – вмре. Та вона була сама в пустому холодному будинку.

Погляд спинився на матусиній іконі, що зображала Ісуса на хресті.

– Мені здається, що я не вдома, – пошепки скаржилася вона Богові. – Ніби переїхала до якогось іншого міста, до якоїсь іншої країни. Мені тут незатишно, страшно… Хочу назад!

Затулила руками обличчя й заплакала.

XXVIIІ

Катерина здаля спостерігала за Магдиною долею й терпляче чекала на її неминучий крах. За Польщі жила в цьому будинку, за Совітів вивернулася з-під розстрілу зі своїми братами-бандерівцями, і німці їй нічого не зробили, навіть не підселили нікого. Бач, не забруднилася вона співпрацею з ворогом! Де ж грошенята бралися? За що їла, за що дрова купувала? Цю загадку, певна річ, легко розгадати, якщо думати неупереджено.

Однак тепер вона сама все владнає. Тепер пані Бацевич уже не викрутиться!

За що Кася так ненавиділа Магду, вона й сама не могла зрозуміти. Але злість душила, стискала шию, не давала дихати. І посилилася ще більше, коли повернувся Марчевський і кинув на захист дружини «важку артилерію». Знайшов якогось брехуна – халтурника-художника. Той, колишній партизан-герой, заприсягся, що Магда під час гітлерівської окупації рятувала й переховувала в своєму домі радянських підпільників, а гроші й харчі переправляла в загін. Розшукав ще одного капосника – фон Штаубе. Він тепер у НДР[37] не остання людина. Йому, бач, полуда з очей упала: побачив потворність фашизму, її братів-героїв рятував.

І ось вони живуть, ще й музикою тішаться. Та це ж політична короткозорість! Ні, їй як справжній комуністці мовчати не годиться. Вона виведе зрадників на чисту воду!

Але чистою її вода так і не стала…

Магду нагородили орденом «За трудові заслуги» ІІІ ступеня й поновили на посаді викладача консерваторії. Бо спеціалістів не вистачало.

І Кася почала діяти.

Того дня до міста прийшла відлига. Грудневі вулиці стали глибокими, нечисленні зорі – нижчими, вода в калюжах – чорною. Кошлатий присмерк закутав будинки. За вікном зі скляним хрускотом падали бурульки. Стукали краплі, дзвеніла бляха. Вітер на балконі вимахував вологою білизною…

А Катерина писала, низько схилившись над столом. Майже не зупинялася. Хіба тільки вмочити перо в шкільну порцелянову чорнильницю.

Надіслала. Чекала. Досить довго, як їй здалося. Але дочекалася.

Високі дубові двері, оббиті чорним дерматином, безшумно зачинилися за Касею, і вона побачила за столом тендітного білявого юнака у формі лейтенанта енкаведе, який байдуже кивнув їй на стільця навпроти, а сам далі читав якогось документа.

Сміливо, з рішучим блиском в очах, Кася промаршувала два метри до столу слідчого.

Тут розберуться! Дехто таки дістане своє!

Але пауза явно затяглася. Катерина давно вивчила і портрет товариша Сталіна на стіні, і квітчасті передвоєнні шпалери, і поличку з кількома книжками, і настільну лампу з металевим візерунком, і велику чорнильницю з тримачем для ручки, і блискучу кнопку, і пачку цигарок «Казбек» на столі, і кришталеву попільничку з кількома недопалками, і вікно, оточене важкими плюшевими шторами… Надивилася на хмарний, сірий ранок, бо, крім неба, нічого там не було видно. Теплий кабінет навіював сон. Пахло цигарковим димом та оселедцем.

Нарешті пролунав сухий, безпристрасний голос:

– Ви громадянка Вовкотруб Катерина Іванівна, 1919 року народження, член партії з 1940 року, незаміжня, освіта середня спеціальна незакінчена, завідувачка овочевої бази. Від вас надійшла заява на громадянку Марчевську Магдалену Станіславівну. Так?

– Так, – Кася кивнула й почала важко дихати.

– Ми розібралися з вашим листом і запросили вас, щоб з’ясувати кілька важливих питань.

Лейтенант значуще замовк, пильно дивлячись Катерині в очі. Його погляд виявляв таку зміїну холодність, що жінка зніяковіла. Проте випростала спину й, не відводячи очей, чекала на запитання.

– Громадянко Вовкотруб, хто примусив вас написати цю заяву, щоб скомпрометувати дружину самого товариша Марчевського? Ви розумієте, що ця справа переходить у політичну площину? Ми ретельно все перевірили, проте жоден факт з вашого листа не підтвердився.

– Як? Як не підтвердився? – ледь чутно прошепотіла Кася.

Її обличчя запульсувало кров’ю. По паузі вона повторила вже голосно й рішуче:

– Як не підтвердився, товаришу лейтенанте?

– Я вам не товариш.

– Як не підтвердився, громадянине лейтенанте? – вона вже не говорила, а кричала.

– Заспокойтеся. Тепер про все по черзі, – слідчий знову втупив у неї вирячені очі. – Ви написали, що батьки Магдалени Марчевської, Свідзинські, були страчені як вороги народу. Але в нашій державі діти за батьків не відповідають. Чули про таке? Про соціалістичний гуманізм, який не допускає такого? Ви краще читали б твори товариша Сталіна, ніж кляузи писати. Далі… Ви написали, що брати громадянки Бацевич загинули в бандерівських загонах. Звідки ви це знаєте? Може, ви самі були в бандитських угрупованнях? Наприклад, товариш Шандор Марош свідчить, що воював з ними в партизанському загоні, який згодом влився в з’єднання Ковпака. Брати Свідзинські воювали як герої й загинули за радянську владу. Чому ми маємо взяти під сумнів свідчення товариша Мароша й повірити вам? До того ж ви тоді перебували в окупованому Києві! Треба ще з’ясувати, що саме ви там робили.

Лейтенант змовк, дістав з пачки, що лежала перед ним на столі, цигарку, витяг з нагрудної кишені металеву запальничку й небавом закурив, пускаючи дим перед обличчям жінки.

У Касі похололи ноги. Крига піднімалася все вище й вище – до пальців рук, до грудей. Її почало трусити. Звісно, свідків вона не мала. Хтось сказав, десь чула – це не виправдання. На таке тут не зважать. Докази? Доказів теж вона не мала. Навіть на свій захист.

Лейтенант накурився, кинув недопалок у попільничку, позіхнув і, навіть не зазирнувши в папери, повів далі, неначе й не було цієї довгої паузи:

– Ви закидаєте громадянці Марчевській співпрацю з німцями, зокрема з Генрихом Штаубе. Але товариш Штаубе – активний антифашист, член робітничої партії. Тепер у новій Німеччині він обіймає відповідальну посаду. Ми маємо від нього листа, який підтверджує, що Магдалена Марчевська допомагала комуністичному підпіллю. Як бачите, ми ретельно збираємо докази й перевіряємо факти. Через вашу брехню дружину товариша Марчевського могли усунути від викладацької роботи. Це пішло б на користь нашій культурі та освіті? Самі розумієте, що ні. Ви своєю брехнею хотіли заплямувати репутацію самого товариша Марчевського?..

Розбита Кася лише мовчки крутила головою.

– Через ваш наклеп кілька відповідальних працівників змарнували дорогоцінний час на те, щоб вивірити перекручені факти та відверту брехню… Час, що його можна було б приділити знешкодженню справжніх ворогів…

– Я думала… Я не думала… Я сподівалась… Я хотіла як краще…

– Розберемося… Розберемося, і що ви думали, і звідки ці думки та ідеї з’явилися. Згодом, громадянко.

Слідчий натиснув кнопку, прилаштовану на столі. За дверима пролунав дзвоник. Лейтенант наказав вартовому, що вигулькнув наче зі стіни:

– У камеру!

Ошелешена Кася змогла тільки беззвучно роззявити рота, хапаючи ним повітря. І пішла довгими коридорами та кам’яними сходами все нижче й нижче, бо, не перестаючи ні на мить, її немилосердно штовхали ззаду. Кінець кінцем вона опинилась у порожній напівпідвальній кімнаті з заґратованим малесеньким віконцем, за яким щось невиразно сіріло. Позаду грюкнули важкі залізні двері…

У кімнатці стояли два тапчани, але ноги їй підтялися – і вона сіла на підлогу.