Абеландер мусив протерти очі, бо світ перед ним хитнувся, бгаючись чорними крайками, мов підгорілий млинець. Він позіхнув. Ой, ні, дужий Йогде, треба триматись… Маг струснув головою і змусив себе пильніше глянути на дівчинку. Так, йому не здалося: риси її обличчя, нині запечені й загострені якимось невідомим лихом, нагадували йому жінку, котру він знав колись. Давно, дуже давно… На підтвердження його здогаду на шиї приблуди сяйнув срібний амулет. Точно такий був захований під свиткою Труадського мага.

— Ти — дочка Тес Таларіс? — запитав Абеландер.

Дівчинка розплющила свої величезні темні очі, обпікши його розпачливим поглядом.

— О, так, ви знаєте оце-от лихо в штанях? — візник, урвавши потік добірної лайки, здивовано озирнувся на свого пасажира.

Маг ледве стримався, щоб не уразити пащекуватого їздового псячою трясцею. Якийсь він дратівливий став останнім часом… Аж надміру, як для одного з Дев'ятки.

— Та ні, — насилу опанувавши себе, пробурчав Абеландер. — Але я, здається, знаю її матір. Тебе звати як, нещастя?

— Еллана, — спроквола відповіло дівча.

— Куди йдеш?

— Не знаю…

— О, і я туди ж! — зітхнув маг. — То, може, підвезти? Бодай до Мессаламбрії? Якщо не боїшся, звісно. Ну?

— Нема мені чого боятися, — знизала плечима дівчинка.

— Та, певно, — скептично посміхнувсь Абеландер. Цікаво, вона і справді умисно вибігла на дорогу? Чи, просто, не встигла відскочити? — То давай, застрибуй до екіпажу. Хутенько! Ну що, Вондо, рушаймо?

Вонда почухав потилицю і, гмукнувши, поліз на козли. Абеландер практично бачив, які цікаві здогади вирують між візниковими вухами. Та йому було байдуже. Понад усе маг сподівався, що розмова з Елланою дозволить йому відсунути виднокіл безсоння. Бодай до Мессаламбріі.

Дівчинка обережно вмостилася на обтягнутому стертою шкірою сидінні, сторожко ухилившись від горнятка, що й досі шугало посеред екіпажу. Маг із полегкістю ковтнув гарячого зілля й кивнув своїй несподіваній попутниці:

— Розказуй.

Він не помилився. їй так само розпачливо кортіло говорити, як йому — слухати. Тож доки за вікном білі Евдейські скелі витанцьовували запальну тарантелу, Еллана відсторонено викладала перед незнайомцем свої нещастя, мов товар на ринку — гарячі, свіжі, рум'яні. Кров з молоком.

Він не помилився. Еллана і справді була дочкою його давньої знайомої Тес Таларіс. Чарівниці Тес. Єдиної жінки, котру зроду-віку було прийнято до Труадської Дев'ятки. Вона була, мабуть, найсильнішою з них усіх, обдарована понад міру, дарма, що жінка, дарма, що молода і вродлива. Але правила були сильнішими, як восьмеро завжди сильніші за одного, і коли вона вже носила дитину, старійшини таки витурили її з Труаду. Потім вона десь зникла і, кажуть, втратила свою силу.

Абеландер не помилився. Він взагалі не вмів помилятися. Зате Тес — уміла, та ще й як. Вона обміняла свій рідкісний дар на життя цієї дівчинки, цього кострубатого зарюманого будячка… Хоча, зрештою, де була б вона, відмовившись від цієї угоди? Мабуть, десь там, де й він — на пекучому порозі безумства. Він відчув, як його ліва повіка починає дрібно смикатись. Дужий Йогде, на що ж він перетворився?

— Вона розказувала тобі про Вартового?

Еллана зупинила погляд на власних долонях.

— Лише побіжно. Не думаю, щоб вона сама достеменно знала, що він таке. Здається, в ту мить їй було байдуже.

«Так, — подумав Абеландер, — їм теж було байдуже, їм — могутнім, обраним, всевладним.» Дійсно, вони легко подолали заброд, котрі кликали себе Сірою Бартою. Легко і швидко. Але відтоді жоден із них, Труадських магів, не склепив повік у знемозі сну. Відтоді Абеландер не раз питав себе — хто вони? Що вони? Чому Барта? Кого вони бартують? І не знаходив відповіді. Тим паче… останнім часом думки в'юнкими рибинами вислизали з рук… Якби ж то розжитися бодай годинкою сну…

— Що, пробач, що ти казала? — здається, він прослухав добрий шмат Елланиної оповіді.

Дівчинка пильно зиркнула на нього.

— Я щойно говорила про весілля. Кей і я думали побратися цієї осені.

Весілля? Йой, скільки ж тобі рочків, дитино?. Еллана завмерла, кліпаючи очима. О, невже він сказав це вголос?

— Мені сімнадцять, пане. І ще рік… менше року залишилося до… до, е-е-е, кінця мандрівки.

Абеландер потер очі, роз'ятрені й пекучі, немов гарячі вуглики. Вже й ґахва не допомагає…

— Ви, мабуть, давно не спали, пане, — наче крізь завісу дощу просочився ледь чутний дівчачий голос. — Вам би відпочити.

Овва! Оце так будячок…

— Я не можу, — чомусь вирішив зізнатись він. — Це… така хвороба. Я взагалі не можу заснути.

Якусь хвильку вона мовчала, намагаючись, мабуть, уявити собі розмах цієї недуги. Не спати — взагалі? Нарешті вона заговорила, обережно, мовби ступаючи на ламку кригу.

— Коли я не можу заснути, то уявляю собі, ніби перетворилася на дерево. Ви ж, правда, вмієте таке робити? Мама казала, Труадські чарівники ще й не таке можуть… Так от, я думаю собі, що стала деревом, чиї корені сягають глибоко під землю… я не можу ворухнутись… лише свіжий вітер ласкаво гойдає гілля, і листя шепоче, ведучи у вишині таємну розмову…

Абеландерові здалося, що екіпаж шугонув кудись униз, мов камінець, пожбурений в темне провалля. Він не заснув, ні. Якась частка його й далі незряче дивилась у вікно, вчепившись скоцюрбленими пальцями за жорстке сидіння. Просто він не міг ворухнутися. Просто він… відчув себе деревом.

Отямивсь Абеландер аж десь під Мессаламбрією, коли кощавий вітряк її північної околиці стрибнув у вікно, гарно запнутий сизими сутінками. Почувався Абеландер значно краще, не так як колись, звісно, та він цілком здатен був думати, оцінювати і — відчувати вдячність. Еллана була гідною дочкою своєї матері. Шкода, дійсно шкода, що так склалося…

— Еллано, — наостанку сказав він, — на жаль, я не маю чим тобі зарадити. Але можливо… Можливо, рішення існує. Знайди храм Тахеї Елеус. Запитай Далета. Він — тамтешній провісник, і, ймовірно, він зможе тобі щось підказати.

Дівчина підняла на нього погляд, сповнений такої несамовитої надії, що Абеландер мимохіть прикусив свого балакливого язика.

— Ви повертаєте мене до життя! Довіку вдячна, пане… скільки б його не лишилося!

Абеландер зітхнув. Ну, нехай. Тес, мабуть, знала, що робить. Він не втручатиметься.

* * *

Того дня Барт Антолій прокинувся вдосвіта і, похапцем ковтнувши кави, вирушив на пленер до узбережжя. Було ясно й по-вранішньому холодно; порожні вулиці, налиті іскристим повітрям, відлунювали, підхоплюючи кожен звук. Здалеку чути було, як танцює двірникова мітелка, шурхітними розчерками міряючи шлях; надвір вибиралися перші заспані крамарі, аби причепурити ятки зі своїми принадними дурничками. Скоро Месабр завирує звичним курортним водокрутом, і Барт поспішив геть, силкуючись випередити перші хвилі людського повіддя.

Він вийшов до причалу під старими фортечними мурами, де мліли коло берега рибальські човни, підставляючи світанковому промінню свої смугасті боки. Йому не довелось довго шукати об'єкт, бартий змалювання — неподалік, присівши на тепле каміння, влаштувався старий, який, смалячи грубу люльку, лагодив свої риболовні снасті.

Художник узявся до роботи, відчуваючи звичний азарт із легким присмаком провини. Бартові здавалося, що він начебто втручається в чуже життя, адже, відтворюючи спокій і втому літнього чоловіка, засмагу дужих рук і полиск старої люльки, він немов знімає відбиток із його душі. Барт усміхнувся до себе, закочуючи рукави та перебираючи улюблені воскові олівці. Чого лише не приверзеться спросоння…

Етюд був уже майже готовий, коли рибалка відклав свою роботу й заходився наново натоптувати люльку. Насилу давши раду своїм розмоклим сірниками, він задоволено затягнувся, випустив хмарку духмяного диму й хитро зиркнув у Бартів бік. Той аж стріпнувся, несподівано зустрівшись очима зі своєю мимовільною моделлю, і швидко відвів погляд, невміло вдаючи, що й думати не думав розглядати старого. Проте рибалка продовжував єхидно шкіритися до художника, мовби здогадуючись про його зніяковіння.