Незнайомець усміхнувся, бридливо підібравши губи:

— То як щодо невеличкого пророцтва?

— Знаєте що? — раптом розлютився Далет. — Дайте мені спокій! Хочете з кимсь посваритись — ідіть на ринкову площу! Торговці рибою радо поговорять із вами про облуду і всесвітню несправедливість!

Добродій тихо хихотнув:

— Я… дам вам спокій. Потім. Та зараз я маю для вас пропозицію. Певен, вам буде цікаво.

Далет сторожко зиркнув на незнайомця. Може, він — із тих навіженців, які душать перехожих місячними ночами?

— Нема чого боятися, — стиха промовив той. — Я просто хочу запропонувати вам поглянути в минуле. Моє минуле.

Далет здивовано кліпнув.

— Навіщо?

— Побачите.

Провидець стенув плечима. Що ж там такого може бути в минулому цього розумника? Йому шалено не подобався цей тип у сірому, але разом з тим — що йому шкодить? Навіть навпаки: йому було просто цікаво знати. Далет заплющив очі, звично відсуваючи тужаву запону сьогодення… Час випростався, вигинаючись сердитою кішкою. Ага, ось він, сьогоднішній неприязний відвідувач, сірий як порох, бляклий мов тінь. Далет роззирнувся, приглядаючись. І завмер. Там не було нічого. Взагалі.

Він вражено хитнув головою, розплющуючи повіки.

— Звідки ви взялися, добродію? У вас немає минулого! Вас… не може бути!

Незнайомець беззвучно засміявся, підводячись.

— Мене не може бути, але я є. Дивно, еге ж? От скажіть мені: який зиск із такого провісництва? Кажете, у мене немає минулого. Нехай так. Та у вас, шахраїв і облудників, нема й не може бути майбутнього.

Сірий гість кинув на провісника глузливий, нищівний погляд і закрокував геть.

— Зачекайте! — підскочив Далет. — Хто ви?

— Я? — відгукнулася мертвотна сіра пляма: — Я — вартовий. Вартовий здорового глузду…»

…Далет змучено опустив чоло на згин руки. Поряд догоряв каганець, судомно вихоплюючи з пітьми розгорнений пергаментний сувій, череп'яний глек із якимсь сумнівним питвом та неголене, змарніле лице провісника. Колишнього провісника.

У вас немає майбутнього, проказав незнайомець. І майбутнього не стало. Відтоді, зазираючи за край теперішнього, Далет бачив лише сіру млу, і навіть вдивляючись до нудоти, до безпам'яття, він не міг розгледіти ані рисочки. Він був злидарем, перед яким зачиняються двері корчми, мандрівником, чий корабель відплив, лишивши його на березі, закоханим, який назавжди втратив прихильність своєї пасії… Майбутнє випхало його за двері, жбурнувши валізу з вікна. І Далет розпачливо метнувся в обійми колишнього.

Минуле — так, воно залишилося з ним, вірне й невибагливе. Далет бачив його навіть краще, ніж колись, чіткіше, детальніше… Він поринав у нього надовго, відживляючи колишні втіхи, і вертався лише для того, щоб роздобути окраєць хліба та глек вина. Він почав натхненно пиячити, бо на дні чарки чекав милосердний сон і свобода від страху. Адже тепер, втративши певність у завтрашньому, він лякався тіней і випадкових зустрічей, незвичних звуків, і раптової бурі… Будь-що могло статись, і він ніяк не міг цьому зарадити.

Часто — аж занадто часто — він повертався в той лихий день, коли сіра тінь сірого подорожнього впала на Далетову злощасну долю. Він так і не дізнався, ким був той лихий відвідувач. Він шукав мага, який міг би щось пояснити, але маги якось усі разом зникли. Далет не знав, куди котиться відомий йому світ, але міг собі уявити, і від того йому ставало дедалі гірше.

І все ж він знайшов-таки спосіб повернути собі майбутнє…

«…Його розбудив несміливий стуку двері. Далет насилу розліпив запухле око. Кого ще принесла лиха година? Знову стукання — делікатне й бентежне, мов биття сердечка наполоханої пташки… Далет криво всміхнувся. Давно вже ніхто не приходив сюди за пророцтвами — бо ж саме так стукали прохачі… Лихварі стукали інакше, зовсім інакше, й одного разу Далет ледве вибрався живим із рук кредитора, та й то тільки пригадавши тому щось надзвичайно паскудне з його заповітного минулого. Соромно згадати.

Далет спроквола почвалав до дверей. Це ж цікаво, хто ще не знає, що колишній провісник більше не приймає відвідувачів? На порозі — дівчинка років шістнадцяти на вигляд, чорнява, тоненька. Одяг на ній якийсь дивний, мовби знятий із когось удвічі більшого, але погляд… Далет раптом гостро усвідомив, що спав одягнений і вимнувся як ганчірка, що пикою його, похмільною і неголеною, можна ганяти безпритульних псів.

— Вибачте, якщо я невчасно, — проказала дівчинка. — Мені порадив звернутися до вас Абеландер із Труаду.

— А… Хто? — не повірив своїм вухам Далет. — Ти говорила з Труадським Книжником?

Дівчинка коротко кивнула:

— Так. Він сказав, ви можете допомогти… що ви знаєте…

— Он, значить, як, — урвав її колишній провісник. — А чи не казав він, що я вже давно… егм, відійшов від справ?

Мала прикусила губу.

— Ні, нічого такого…

— Ну, то можеш передати йому мої вітання, — гірко проказав Далет. — Хай порадить тобі іншого провісника, котрий іще на щось придатний…

Він хотів був зачинити двері просто перед її розгубленим личком, коли дівчинка благально склала долоні:

— Мені не провісник потрібен! Потрібен хтось, хто знає про Сіру Барту…

Далет судомно зітхнув, притулившись до одвірка.

— Ну, в такому разі, це таки до мене.

Він манірно вклонився, запрошуючи її досередини. У провісниковій округлій хатинці було темно і млосно, дарма що надворі займавсь ясний день. Дівчинка спинилася, нерішуче роззираючись, тож Далет криво всміхнувся й відсмикнув запони з вікна. Краще б він цього не робив — тижнева пиятика перетворила його житло на кублище старого гульвіси — хаосу, котрий, схоже, облаштувався тут зі смаком та комфортом.

Дівчинка гостро зломила брову, а потім, незворушно скинувши зі стільця натюрморт із якихось древніх недоїдків, протерла його рядниною, в якій Далет у спізнілому осяянні впізнав свій парадний убір, і скромно присіла на краєчку.

— У вас, схоже, справи йшли не надто добре… останнім часом?

Не треба бути провидцем, аби зробити такий висновок, сумно подумав Далет. Ні, не треба…

— Минуле нині не в ціні — зітхнув він.

— Справді? - здивувалася дівчинка — А якщо хто втратив пам'ять, чи загубив щось цінне, чи коли неможна довести чиюсь провину або перевірити свідчення? В минулому — всі причини й витоки… Як же без нього?

Далет вражено зиркнув на гостю. Ти диви, яка метка.

— Ну, гаразд… То чого хотів від мене Книжник, — він заплющив очі й глибоко зітхнув: — Еллано?

Дівчинка сполохано кліпнула.

— То ви… все знаєте? Він казав, ви — провісник, і…

Далет запустив пальці в нечесану чуприну, не розплющуючи очей:

— Не знаю, хто я тепер… Ти сиди, не смикайся.

Еллана виструнчилася на стільці.

— Не можна рухатись, коли ви е-е-е… провішуєте?

— Та ні. Ти мені якраз сонце заступаєш, щоби в око не било. Отак, добре, — він якусь хвильку насуплено помовчав. — Ясно. Он, значить, як…

Він розімкнув повіки, і дівчинка злякано стріпнулась під його нетутешнім поглядом.

— Значить, Вартові уже давно тут, — задумливо проказав Далет. — Ось куди, виявляється, поділись маги…

Він зітхнув:

— І твоя матуся, виходить, угоду з ним и уклала.

— А… можна якось цьому зарадити? — дівчинка благально зазирнула йому в очі. Якби ж то вона знала, сердега!

— Н-ну… Можна, — Далет набрав у груди повітря. Те, що він збирався зараз вчинити, було облудою, але милосердною… так, милосердною облудою, — Значить, так, слухай моє тобі пророцтво. Підеш сьогодні у храм Тахеї, впадеш тамтешнім жрицям в ніжки, благатимеш, як буде треба — нехай дадуть тобі свого прядива. Вони з нього пелерину в'яжуть для богині Доброї Долі. Дістанеш клубок і сплетеш із нього… — він роззирнувсь у пошуках потрібного слова, погляд його ковзнув по розпанаханому ліжку: — Сплетеш із нього ковдру. І ковдру цю потім відвезеш до… міста Єрухалом, що у далекій землі Сахнех. Там тобі зустрінеться, егм-м, Князь перевертнів… Віддаси йому ковдру, і як вона прийдеться йому до смаку, він виконає твоє заповітне бажання… Ось так.