Він оповідав зневажливо-холодній річці та співчутливо похиленим оливам про свої поневіряння, про прагнення знайти найнайважливіше, котре би пояснювало й виправдовувало всі хиби світобудови, про розпачливі пошуки виходу за межі остогидлого будення, облуди й забобонів… Про свою самотність серед дурних і байдужих, про несамовиту надію якщо не отримати відповідь, то бодай дістати запевнення, що відповідь таки існує… Гаян говорив так гаряче, що мимохіть розчулився до сліз. Вражений і схвильований власною сповіддю, він замовк, незряче втупившись перед собою.
— Чудний ти… — задумливо проказав хтось поряд. — І чому ти вирішив, що мене обходять твої проблеми?
Гаян ледве не підстрибнув від несподіванки, але змусив себе поволеньки скосити око вбік. Ага, дійсно, це був саме він… Сьогодні Айну вдягнувся в закочені до колін полотняні штани й синю свитку, яка гарно пасувала до його свавільної золотавої чуприни. Він сидів поруч, але разом з тим його наче й не було — обриси бога губились у мішанці чорних гілок і встеленого кошлатим мохом каміння… Неначе він ще не цілком вирішив, бути тут чи ні.
— Я лише… хотів попросити пробачення, — стиха промовив Гаян. — Із Пришелепка Олаха — та й то кращий би вийшов жрець!
Айну єхидно заусміхався:
— Не нарікай — ти чудово справляєшся! Особливо в тому, що стосується тлумачення моєї волі… Ви, жерці, — істоти цілком самодостатні. Та й взагалі, чому ти думаєш, що мені не однаково?
Тому, що ти образився на мене тоді, у храмі. Тому, що нині говориш зі мною, — хотів був пояснити Гаян. Але стримався. І правильно вчинив.
— Мені давно вже байдуже, — насупився бог. — Я ж не істеричка Лахес. І не чванько Аспарух…
— Аспарух-буревій? — уточнив Гаян. — З Ахелою?
Під час своїх мандрів він проходив повз його храм… чи те, що від нього лишилося. Після котрогось особливо руйнівного тайфуну жителі Ахелою по камінчику розібрали його святилище. А ідола переплавили на «туманний» дзвін, що нині служив за маяк у негоду.
— Буревій, — погодився Айну. — Сефес була наимудрішою: вона просто плюнула на все й пішла з Архади. Аспарух — той лютився, все хотів щось довести, тайфун цей свій нагнав, мовляв, щоби знали… Ну, і догрався.
Гаянові перехопило подих.
— А що з ним сталося?
Айну рвучко розвернувся, вп'явшись у жерця тьмяним поглядом:
— Ти… хочеш знати?
Гаян розгубився. Досі він розраховував, що його бог буде… ну, поблажливим, чи що. Він, якщо чесно, не сприймав його як загрозу — радше, як такий собі курйоз. Надзвичайно цікавий, але разом із тим звичний, домашній… Тепер жерцеві ввижалося щось абсолютно інше — чудне та химерне, як недобрий сон.
Але він таки спромігся кивнути.
І його вмить обступила темрява. Чорна холодна порожнеча. Гаян хотів закричати від ляку, але нараз збагнув, що кричати, власне, нема чим. І нема кому. Усі його чуття заволали від шоку, переплуталися, сплелись у вузол, і зойк розійшовся хвилями світла, розсипався дзеркальною мішаниною колишнього й майбутнього, дійсного і ймовірного…
Гаян підскочив, хапаючи ротом повітря. Айну мстиво позирав на нього, зручно примостившись коло теплого стовбура старої ялиці. Він нині виглядав цілком матеріальним, і таким же вбивчо матеріальним був його глузливий вищир. Гаянові стало соромно. Він ніяково обсмикнувся і присів.
— То, е-е-е… що це було?
— Кхазма, — відповів Айну.
Гаян підняв розгублений погляд. Кхазма? Що це? Хаос? Космос?
— Безодня, — проказав бог. — Початок.
Молодий жрець запустив руку в купу глиці, стиснув її, і руді голочки боляче вп'ялися в долоню. Його ще й досі трусило від звіданого переляку. Хай йому! Такі одкровення не для його, Гаянового, здорового глузду…
— Ми всі походимо звідти, — тихо пояснив Айну, ліниво обскубуючи якусь травинку, — і боги, і ви, людці… Різниця, коли зважити, не така й велика. І всі вертаємось туди, коли вичерпується сила, що примушує нас до… свідомого існування. Ми звемо це «ентропе». Повернення. Ви звете це просто «смерть».
— То Аспарух, він…
— Нема його більше, — зітхнув Айну. — Є, мабуть, щось… Тільки це вже не Аспарух.
— Але чому? Чому так відбувається? Це тому що… зменшується віра?
Айну глузливо пирхнув:
— Це ще дурниці! Щезає, як би це точніше… елемент невпорядкованості. Оце вже не питай чому.
— А чому… — почав був Гаян і затнувся.
Айну весело розсміявся:
— А все тому, що вам конче треба знати все на світі. Жили б як живеться, так ні! Причинність вам подавай!
Він підвівся, розминаючи закляклу шию. Гаян кліпнув — йому раптом тяжко стало вирізняти Айну з навколишнього краєвиду.
— Ти ще… прийдеш сюди? — спрагло запитав Гаян.
— А навіщо? — щиро здивувавсь Айну. — Ти ж розлякав тут усю рибу!
— Ну… я би, я б не хотів більше дурити евдейців, але вони ж так і так ідуть до храму зі своїми турботами…
Бог дратівливо насупився:
— А я тобі що? Це, зрештою, ваші приватні справи.
— Але ж це — твоя земля, ці люди твої… миряни, — підхопився Гаян. — Невже тобі зовсім нецікаво?
Айну ніяково почухав потилицю. Кинув на жерця повний зневіри погляд:
— Я вже дуже давно не…
— Ось послухай! — не вгавав Гаян. — Наступної неділі в Евдейї ярмарок: сир з усіх навколишніх сироварень, вистава, потім танці…
Нарешті до жерця дійшло, що він пропонує богові. Сир якийсь, танці, заради всього святого… Ідіот.
— Дуже спокусливо, — мовив Айну, закинувши лице до неба. Гаян бачив, як тяжко він мучиться, стримуючись, тільки б не зареготати. — Ну… я подумаю.
Він кинув на жерця довгий лукавий погляд, рвучко розвернувся і закрокував уздовж берега, розбризкуючи воду, немов бешкетний сільський хлопчисько.
Гаян спостерігав за цим божественним дійством, не знаючи, плакати йому чи сміятись.
Говорячи про магію та магічні казки, я не можу не зупинитись на тому світоглядному контексті, до якого потрапляє магічна дійсність, інтерпретована поборниками матеріалізму. Йдеться, звісно ж, про утопію.
Магія дозволяє створити світ естетичний, довершений, вільний від звичних законів. Час, фізика, фізіологія не мають влади над цим світом, натомість тут владарює сила різноманітних чеснот, які долають зло, і тлін, і будь-яку логіку. Це — ідеал. Рай на землі.
Зв'язок між утопією та магічною казкою, безперечно, існує. Казка, як і утопія, значною мірою — моральна вправа, експеримент із найкращого впорядкування людських стосунків. Отож, в утопії можна знайти казкові риси, а в казці — ознаки утопії. Приміром, у багатьох утопіях Нового Часу йдеться про місто чи державу, якою керує мудрий правитель. Найчастіше він — богомонарх, провидець або чарівник. Контроль за всіма проявами суспільного життя здійснюється за посередництвом магічних артефактів: усевидющих дзеркал, чарівних вартових та ін. Для підтримання постійного благоденства такого суспільства так само необхідні чарівні засоби — земля, яка плодить харч у необмежених кількостях, як-от молочні ріки, хлібні дерева та цукеркові будинки; або ж артефакти, які дають той самий ефект — ріг достатку, невичерпний горщик тощо; а також — магічні робітники, які звільняють мешканців утопії від тяжкої, одноманітної праці.
Казка, у свою чергу, містить ознаки певного утопічного спрощення, ідеалізації. Добре та зле, як правило, чітко розмежовані й добрий, справедливий, а отже, морально адекватний фінал можна передбачити заздалегідь.
І казка, й утопія — позаісторичні, позареальні, а значить, межують з міфологією. Та все ж казка значно ближча до міфу. А утопія — до неврозу. На підтвердження своєї тези мушу виокремити основу згаданої недуги: невроз — це опосередкована компенсація невдоволеної потреби, заміщення, яке ніколи не приносить вичерпного задоволення, призводячи до патологічного зациклення. Ті, хто прагнуть ідеалу, вигадують його, але так і не наближаються до реалізації своїх бажань. Казка ж — цілком самодостатня. Вона не заміщує дійсність — вона її доповнює.
Прикметно, що найкращі — найбагатші художньо й фольклорно — казки та легенди мають суперечливі завершення. Царівна бере шлюб зі злидарем — чи буде вона щасливою? Старий ловить рибину, що виконує бажання — чи отримає він те, чого хоче? Чарівниця рятує життя дитини — чи не пошкодує вона згодом? Попри всю утопічність магічної казки, в ній залишається місце невизначеності.
Цікавим є також естетичний компонент. Утопія творить бездоганне: вродливі люди, прекрасні міста, дивовижні убори, — але ця краса є статичною, наче витесаний із каменя барельєф. Естетика казки є динамічною: потворне може стати прекрасним і навпаки. Прекрасне в казці може бути зловмисним, незрозумілим і просто страшним. Жахливе може бути принадним, а красиве — відразливим.
Таким, у переказах жителів Мессаламбрії, був острів Фаеллан, населений духами стихій, котрі паразитували на людській свідомості — щоправда, щедро винагороджуючи своїх жертв. Мало що відомо про цей острів. Після періоду переходу він остаточно зник із карти, та і, здебільшого, з пам'яті людей, лише зрідка виринаючи уривками дивних історій та забутих легенд.