Я навіть не сподівалася, що мені стане легше. Я тікала, плекаючи свій відчай, виношуючи його, як жданого первістка… аби, щойно розпач вихлюпне через вінця, покласти край своїм потерпанням. Я не хотіла такого життя, я бридувала прийняти куций недобір, що дістався мені взамін обіцяної повні… Світлий Айну, яка ж я була дурна!

Не знаю як, але відчай раптом щез. Витік, просочився крізь якісь незнані шпарки мого злощасного серця. Мені стало байдуже. Легко. Вільно. Гарячий подих битого шляху, тремтливе марево на гострій крайці неба, холодні ночі під незмірною ковдрою, гаптованою зорями і… море.

Боже ж мій, я могла би відбути свій вік, так жодного разу й не побачивши моря! Густо-синє, мов юшка, заправлена небом, мінливе, свавільне, неозоре… Коли я вперше угледіла його, вибравшись із екіпажа в Мессаламбрії, я подумала, що марю… Мені розказували, звичайно, про нього — Беллероспонт, море, за яким живе гігант Беллерос, за яким — Белліріум, край світу… Тепер я плистиму туди, за край світу, шукати те, чого немає, аби повернути те, чого й не було… Чи не маячня?

Чи повірила я тому несамовитому провісникові? Змученому, втраченому чоловікові, котрому, мабуть, ведеться не краще за моє? Звісно ж, повірила. Коли б мене зустрів якийсь вгодований, виряджений чванько, я пішла би геть, не зголошуючись… А так — я спробую. Чом би й ні? Я ніколи не була за краєм світу. Коли й тікати від власної долі, то саме туди…

Вибач мені, Кею! Я так страшенно за тобою сумую! Я щоночі бачу тебе уві сні й щоранку не хочу прокидатись. Я втекла, нічого тобі не сказавши. Але я думаю, мама тобі пояснить. Вона знайде слова… ха, знайшла ж вона їх, оповідаючи мені про ту свою угоду! Ой, ліпше б мовчала, ліпше б… Кею, правда ж, ти зрозумієш мене? Правда?

Я сплету цю ковдру. Хоч і стерла вже собі пальці ледь не до крові тим клятущим священним прядивом. Вона буде найкращою з усього, що я бачила в житті, і тому князеві вона не зможе не сподобатись. І тоді, можливо… Ой ні, не можна дозволяти собі марних надій! Я просто плистиму в Белліріум. У нас, в Евдейї, сказали б, що це те саме, що померти. От і добре, адже двох смертей не буває… Хоча, може, я буду першою, кому це вдасться?

Не відразу, але я таки знайшла корабель, капітан якого погодився відвезти мене на той берег моря. Бедестан — торговий порт, десь там, на тому боці. Невідомо де, словом, але варто було мені згадати про Єрухалом, як моряки незмінно зсували брови й відправляли мене піти перепочити. Так що їдемо в Бедестан, а там буде видно.

Дивно, як він узагалі погодився взяти мене з собою. Засмаглий і порепании, як печена картопля, з бридливим вищиром і рубцем на скроні, капітан Чінчар і слухати не хотів, глумливо позираючи на жменьку витертих монеток — усе, що я могла запропонувати за переправу на той берег. Якусь хвильку його пильне голубе око озирало вже не монети — мене, мовби приміряючись, та, схоже, ціна, яку могли запропонувати в Бедестані (звісно, я ж чула про тамтешні порядки)… так от, вона, певно, не була достатньою. Я вже й не знала, що робити, я вже вичерпала всі можливості, окрім… окрім материного медальйону, котрий вона, повагавшись, віддала мені наостанку. То що ж — хіба в мене був вибір? Я зняла медальйон і простягла його капітанові — срібне сонячне кружальце з дев'ятьма променями. Не бозна-який скарб, але Чінчар втупився в той медальйон, мовби побачив на моїй долоні скаженого ґедзя, і наказав приходити третього дня… Цікаво, що ж це за цяцька дісталася мені від матусі?

Отож, ми відпливли, знайомий мені світ гойднувся на хвилях і пірнув за виднокрай, а попереду були довгі-довгі дні подорожі між небом і небом, коли ти, наче немовля, сповите в незмірну блакить, лежиш, нездатний ворухнутись, у величезній люльці, чиє хитання заколисує аж до млості. Лише натужний скрип щогли, з якої рветься геть напнуте вітрило, і ґелґотіння вічно голодних чайок…

Утім, все це було потім. Вийшло так, що моя подорож заледве не урвалася майже на самому початку, коли капітан Чінчар, зобачивши на горизонті дивне смугасте вітрило, сполотнів і почав гарячково ганяти палубою. Від Мессаламбрії ми на той час відпливли вже досить далеко; смугасте вітрило було значно ближче й посувалося, схоже, у наш бік. «Спейра! Асспарухів крюк… То ж Вовча Ватага!» — побивалися моряки, скупчившись коло борту, а Чінчар нарешті вкляк біля керма, загнано лупаючи очима. Якби не його помічник — верткий дідуган на прізвисько Жучок, який шарпнув того й почав щось швиденько втовкмачувати — я би, певно, невдовзі дізналася, що воно таке за «спейра»… На койне це слово означає «зграя», і певно вже, нічого доброго не віщує. Чінчар іще якусь мить вагався, стежачи за просуванням вітрила, потім люто сплюнув і крикнув до веслярів: «На Фаеллан, тритонове поріддя!» Екіпаж, схоже, сприйняв зміну курсу без особливого ентузіазму, але підкорився.

Невдовзі з-за млистої завіси вигулькнув берег, і несподівано скоро наш корабель увійшов до вузької скелястої гавані. Так я побачила острів, що звався Фаеллан — місце, куди моряки зазирають лише за винятково паскудних обставин і спішать якнайшвидше звідти забратись.

Я, звісно, не знала, у чому причина такої неласки, навіть навпаки: щойно побачивши гавань, я відчула нестримне бажання залишитись тут надовго і, можливо, назавжди. Це було найпрекрасніше з того, що я бачила на власні очі — місто, не просто витесане з каменю, але вималюване, випещене, викарбуване, та не каменярем — ювеліром. Місто випиналося зі скелі, наче квітка з рясного гілля — природно й розкішно, а мощеною береговиною походжали ошатні, веселі мешканці, радо вітаючи наш корабель.

Мабуть, я аж занадто захоплено розглядала острів — скоса зирнувши на мене, Жучок гмукнув і став поряд, спираючись на поруччя.

— Отак і не подумаєш, — стиха мовив він, — що живуть тут нелюди — упирі та примари. Ті, хто затримується тут надовго… Може, чула? Екіпаж «Пінної діви», який пропадав не знати де, вернувся — і всі як один божевільні, верзуть казна-що, аж слина по підборідді…

— Невже правда? — здивувалась я. — Ну, коли верзуть казна-що, хто ж доведе, що вони саме звідси такі лепські вернулись?

Жучок не відповів, лише дратівливо чмихнув, мовляв, нема дурням ради, і рушив собі далі. Моряки позирали на берег із відразою, Чінчар бентежно супився, намагаючись навіть не дивитися.

— Чекаємо до вечора, — похмуро виголосив він. — Потім спробуємо проскочити на веслах. Я тутешнє дно знаю, так що… І щоб ніхто на берег — ні ногою!

Та ніхто, схоже, й не поривався. Такі страхопуди, чесне слово! Я позирнула на причал… і голова мені пішла обертом, так що я мусила вхопитись за поруччя, аби не впасти. Кей! Він стояв на березі й дивився просто на мене!

— Кею! — заголосила я, але він, схоже, не чув. Він розвернувся й рушив кудись углиб міста.

Що він робить тут? Чому не відгукнувся? Чи це він взагалі? Невже здалося? Серце мені калатало, мов затятий острожник — у двері в'язниці; мені було гаряче й зимно водночас — я мусила пересвідчитись, що то він… чи не він, байдуже. Я мусила знати.

Тоді я перекинула мотузку за борт і зістрибнула на причал гавані Фаеллан.

— Агов, мала! — гукнув до мене Жучок: — Здуріла, чи що?

— Та хай собі йде… — єхидно кинув Чінчар. Звісно, він не мав за чим жаліти.

Та я, власне, теж. Щойно опинившись на березі, я рвонула за знайомою постаттю, яка вже майже розчинилась у натовпі. Так я пробігла не знати навіть скільки — так і не наздогнавши Кея чи того, хто був так убивчо на нього схожий. А потім нарешті я збагнула, що не знаю, куди мені йти.

То що ж… Трохи часу в мене було — адже Чінчар збирався відпливати, лише коли смеркатиме. Іще трохи поблукавши, я вийшла на чарівний майданчик, оточений кільцем струнких білокам'яних арок, на яких тримався ще й другий ярус аркади, пишно замережаний виноградним пагінням. Посеред майданчика стояла висока альтанка з тонкого кам'яного плетива, в якій на зручній лаві розташувався шляхетний літній добродій. Він мусив бути якимось князем чи володарем — його постава була незмірно владною, а вбрання — дорогим, оздобленим сріблом і коштовностями.