Отож, молодий жрець приречено зітхнув і рушив у дорогу.
Відтоді збігло кілька років, ущерть натоптаних знахідками та розчаруваннями. Правда, розчарувань було значно більше, і що далі він ішов, то легшим ставав вантаж Гаянових сподівань. Ніхто й ніде не зміг показати йому бога. Але дещо він таки здобув — це були якісь уривки оповідей, снів і вражень, які тулилися докупи, мов латки великої строкатої ковдри. У труадському храмі Йогде, бога-коваля, Гаян бачив, як вино, вилите на вівтар, всотується, неначе камінь жертовника мордувала якась невгамовна хтонічна спрага. У храмі Сефес, діви-мудрості, що в Анхіало, йому розказали про те, як раз на рік, удень вшанування богині, божевільним вертається здоровий глузд. У Мессаламбріі, побувавши у храмі Тахеї Елеус, Гаян бачив, як сплетена жрицями тонка пелерина, якою вбирали мармурову статую богині, гойдається, мовби від живого дихання.
Світ повнився маленькими, куцими дивами, на яких балансувала релігія, наче втомлений канатоходець над галасливим натовпом. Вона ледь животіла, але й не гинула, підтримувана тривкою тичиною ритуалу. Гаян дивувався, нащо ж і кому це все потрібно, аж доки одного дня, точніше, ночі, він не збагнув найголовнішого. Сталося так, що, зморений дорогою і не маючи чим заплатити за ночівлю, Гаян вирішив влаштуватися на ніч у храмі Лахес, вельми шанованої в Ахелої богині-матері.
Шумовиння дня вляглося, і Гаян, втомлений до тої межі, коли вже й спати не міг, почув дивний звук, що коливався на порозі чутності — тихе, рівномірне дихання. Сонний подих храму.
Гаян був таки жерцем попри всі свої сумніви й поневіряння. Недарма старійшини рахували йому родимки й заглядали в очі. Ніхто інший, мабуть, і не почув би цього, точніше, навіть почувши, не зміг би збагнути… Боги не померли, ні — всі вони спали, подолані довічним забуттям.
Наступного ранку Гаян облишив свої мандри. Не знайшовши бога, але здобувши задовільне пояснення, він вирушив додому, до білокам'яного святилища Евдейї.
Повернувшись, Гаян довідався, що старший жрець нещодавно відійшов до своєї захмарної вічності, і тепер йому, Гаянові, буде доручено служити відправи для евдейського бога. Гаян не заперечував, адже тепер він бачив цілком доладний сенс у своїх діях. Бог спав, жерці співали йому колисанку… Якщо чесно, Гаянові було навіть трохи шкода Айну, чия божественна могутність була йому нині зовсім ні до чого.
Дозвольте нині детальніше розглянути магію та магів як стрижневий мотив чарівних казок.
Аналізуючи ритуали народної магії, дослідники найчастіше послуговуються двома категоріями магічного дійства: принципом подібності та принципом збереження зв'язку. Проте розглядаючи казки не як ритуальні практики, а радше, як продукт художньої уяви, маємо розширити цю типологію. Слід мати на увазі, що магія, оприявлена казкою, не має нічого спільного з дійсністю, а отже, не несе на собі тавра функціональності. Така магія — чиста естетика, сказати б навіть, поетична метафора, покликана не змінювати, але доповнювати всесвіт.
Магію, як і будь-яку іншу людську діяльність, можна категоризувати за шкалою упорядкування, де початком відліку є хаос, а екстремумом — складна, свідомо створена структура. Так, найбільш «хаотичним» різновидом чарівних дій, застосовуваних у казках, є магія стихій. Ідеться, звісно, про здобуття влади над стихіями: викликання дощу, вгамування пожежі або ж навпаки — спричинення засухи чи повені. Така магія вважається переважно жіночою — факт, значною мірою зумовлений параноідальним ставленням наших пращурів до жінки, з якою вони неминуче споріднювали самочинність природи.
Другим різновидом магічних дій, котрий залучає чарівника до більш складної, предметної взаємодії, є магія перетворень. У казках Архади та сусідньої Таланти можна знайти згадки про перетворення магів у тварин чи предмети, а також зміну якостей окремих предметів. Цей вид магії найчастіше виконується чоловіками, хоча зрідка до нього вдаються й жінки. Переважну маскулінність магії перетворень можна пояснити більшою зайнятістю чоловіків у ремеслі — діяльності, котра якраз і передбачає зміну якостей речовини.
Третій різновид магії, найскладніший у цьому переліку, дає чарівникові можливість здійснювати інформаційний вплив на реальність. Мова йде про магію імен, тобто отримання влади над людьми чи об'єктами за рахунок знання їхнього істинного імені. Цей тип магії вважався виключно чоловічим. Навіть більше того: у казках і легендах, складених жителями Архади та Таланти, є численні згадки про Раду дев'ятьох, яка мала резиденцію в місті Труад — умовно кажучи, йдеться про елітне магічне об'єднання, члени якого, і лише вони, мали право користуватися магією імен.
Період переходу привніс свою дещицю в історію Труадської Ради. У переказах того часу змальовується протистояння Дев'ятки та загадкової Сірої Барти, яке завершилося поразкою магічної спільноти. Автори тодішніх казок оповідають, що Вартові подолали своїх супротивників, уразивши їх невідомою недугою, яка призвела до поступового розумового зубожіння й божевілля магів-книжників. Прикметно, що психіатри ще й досі сушать голови над природою легендарної недуги, відчуваючи, що в цьому випадку йдеться зовсім не про магію, а про щось значно реальніше і значно згубніше.
Він вибрав гірську дорогу з Труаду до Мессаламбрії цілком свідомо, хоч, звісно, якби його візник Вонда знав про це, Абеландер був би змушений здійснювати подорож під акомпанемент його невпинного скорботного ремства. Евдейська дорога буцалася, мов норовлива конячка, щедро підкладаючи під колеса жорству, каміння й рівчаки. Екіпаж лихоманило з такою силою, що його єдиного пасажира раз у раз підкидало аж до стелі, однак Абеландер зовсім не заперечував, насправді ж саме цього він і прагнув. Так йому було легше. Невпинне гойдання й підстрибування відволікало його, даючи можливість бодай на хвильку забути про того хижого звіра, який, сховавшись десь за очима, скуб його невсипну свідомість… Невсипну, так, уже не перший місяць — ані крихти сну, ані дрібки дрімоти… Часом йому здавалось, що він обсувається кудись у пекучу прірву безумства, але ні, він ще тримався, хоч і з останніх сил. А слід сказати, що в мага Труадської Ради їх було немало.
Нині Абеландер тримав у долонях срібне горнятко, наповнене темною запашною рідиною, яка звалася ґахва — то було неймовірно бридке зілля, що його привозили до Труада засмаглі кочівники землі Сахнех. Зілля було таке гірке, що аж наверталися сльози, зате після ковтка ґахви серце дивовижним чином підкидалось, ненадовго обдаровуючи власника гарячковою бадьорістю.
Збоку здавалося, ніби пасажир задумливо розглядає вміст горнятка, та якби хто мав нахабність зазирнути йому через плече, він побачив би, як рідина під пильним поглядом подорожнього починає клекотати й пінитись. Абеландер шпарко всміхнувся, пересвідчившись, що напій готовий. Та щойно він підніс горнятко до вуст, як екіпаж виконав черговий пірует, жбурнувши пасажира разом із його зіллям вперед, лицем у стінку. Абеландер насилу встиг випростати руки й виректи слово, котре найбільше нагадувало якусь екзотичну лайку. Гойднувшись, горнятко повисло в повітрі.
Продихнувши та витерши бризки ґахви зі свого дорожнього плаща, Абеландер усвідомив, що екіпаж не рухається. Здивовано гмукнувши, пасажир штовхнув дверцята, аби з'ясувати, що ж стало причиною такої драматичної зупинки.
Причина ця, варто відзначити, мала вигляд досить неординарний. Худеньке дівча, чия коротка витка чуприна понад усе була схожа на гірський будячок, а завеликий убір — на капустяний жмут, стояло посеред дороги, замружившись, певно, від переляку. Коні дратівливо чмихали, а Вонда шпетив нещасну на всі заставки, велемовно оповідаючи, що він думає про її стрибки просто під колеса екіпажеві, і не десь-інде, а саме тут, на гірській дорозі, де лише якийсь крок до урвища. Замість тікати геть від гнівливого візника, дівча стояло твердо і якось наче затято.