Геммінгфорд, штат Міннесота, 1935–1939 роки

Мені п’ятнадцять, коли місіс Нілсен знаходить у моїй сумочці пачку сигарет.

Коли я заходжу на кухню, то розумію, що зробила щось таке, що їй не сподобалося. Вона тихіша, ніж завжди, і має засмучений вигляд. Я подумки ставлю собі питання, чи це не гра моєї уяви; я намагаюся згадати, чи сказала або зробила щось, що могло її засмутити, перш ніж пішла до школи. Пачка сигарет, яку хлопець моєї подруги Джуді Сміт купив для неї на заправці за містом і яку вона віддала мені, навіть не спадає мені на думку.

Після того як додому повертається містер Нілсен і ми сідаємо вечеряти, місіс Нілсен простягає мені пачку «Лакі страйка».

— Я шукала свої зелені рукавички й подумала, що, можливо, ти їх узяла поносити, — каже вона. — А натомість знайшла оце.

Я дивлюся на неї, а тоді на містера Нілсена, який бере виделку й ножа і починає різати свинячий биток на маленькі шматочки.

— Я скурила лише одну, щоб спробувати, — відповідаю я, хоча їм добре видно, що пачка напівпорожня.

— Звідки ти їх узяла? — питає місіс Нілсен.

Мені кортить сказати, що від хлопця Джуді, Дугласа, але я розумію, що втягування інших людей тільки погіршить ситуацію.

— Це був… експеримент. Мені не сподобалося. Я через них кашляла.

Вона підводить брови, дивлячись на містера Нілсена, і я бачу, що вони вже визначили, як мене покарати. Єдине, що вони можуть мені заборонити, — ходити в кіно з Джуді в неділю по обіді, а натомість наступні два тижні залишатися вдома. І терпіти їхній мовчазний осуд.

Після цього я вирішую, що не варто їх засмучувати. Я не вилізаю з вікна спальні й не спускаюся по трубі, як Джуді; я ходжу до школи й на роботу в магазин, допомагаю з вечерею, виконую хатню роботу й лягаю спати. Коли-не-коли ходжу гуляти з хлопцями, завжди в компанії або на подвійне побачення. Один хлопець, Ронні Кінг, закохався в мене й подарував каблучку обіцянки. Але я так боюся зробити щось таке, що розчарує Нілсенів, що уникаю будь-яких ситуацій, які можуть привести до чогось непристойного.

Якось після побачення Ронні намагається поцілувати мене на прощання. Його губи злегка торкаються моїх, і я швидко відвертаюся. Незабаром я повертаю йому каблучку.

Я не припиняю боятися появи містера Соренсона на порозі, який скаже, що Нілсени вирішили, що на мене йде забагато грошей, що зі мною забагато клопоту чи що я просто їх розчарувала і вони вирішили відпустити мене жити своїм життям. Коли мені сняться нічні жахіття, у них я сама в потязі, що їде в глушину. Або в лабіринті з паків сіна. Або йду вулицями великого міста, дивлюся на світло в кожному вікні, бачу всере´дині сім’ї, й жодна з них не моя.

Якось я випадково чую, як чоловік біля прилавка говорить до місіс Нілсен.

— Дружина послала мене сюди купити дещо для кошика, який збирає наша церква для хлопчика, що приїхав на сирітському потязі, — каже він. — Пам’ятаєте їх? Приїжджали якийсь час тому, безпритульні діті? Я ходив до зали засідань в Елбансі подивитися на них. Бідолахи. Словом, з оцим хлопчиною трапилося не одне лихо. Фермер, який узяв його до себе, сильно його побив, а старенька пані, до якої він потім пішов жити, померла, й він тепер знову сам. Який сором — відправляти цих бідних дітей сюди самих, очікуючи, що місцеві про них подбають, наче в нас немає своїх проблем.

— Угу, — ухильно бурмоче місіс Нілсен.

Я підходжу ближче, питаючи себе, чи не про Голландчика йдеться. А потім усвідомлюю, що Голландчикові вже вісімнадцять. Він досить дорослий, щоб жити самому.

Мені майже шістнадцять, я оглядаю магазин й усвідомлюю, що в ньому мало що змінилося, відколи я сюди вперше прийшла. І що є як зробити його кращим. Багато чого є. Спочатку, порадившись з містером Нілсеном, я розміщую журнали попереду, біля каси. Шампуні, лосьйони та бальзами, які раніше були вглибині магазину, я переставляю на полиці біля аптеки, щоб люди, які приходять по ліки за рецептом, могли купити також і пластирі та мазі. Жіночій секції катастрофічно бракує товарів, що не дивно, враховуючи загальне невідання містера Нілсена й брак зацікавленості з боку місіс Нілсен (іноді вона фарбує губи, однак завжди складається таке враження, що колір вона вибрала навмання й фарбувалася поспіхом). Пам’ятаючи довгі обговорення панчіх, підв’язок і макіяжу в будинку місіс Мерфі, я пропоную збільшити й розширити цей відділ, купивши, скажімо, стійку-карусель для продажу панчіх зі швом і без від одного з виробників, і давши про це рекламу в газеті. Попри скептицизм Нілсенів, за перший тиждень ми розпродаємо весь запас. Наступного тижня містер Нілсен подвоює замовлення.

Згадуючи слова Фенні про те, що жінки хочуть почуватися гарними, навіть якщо вони не дуже заможні, я переконую містера Нілсена замовити маленькі недорогі товари: блискучу біжутерію, вельветові рукавички, браслети й кольорові шарфи з візерунками. У школі є кілька дівчат, за якими я уважно спостерігаю, на клас чи два старші за мене, чиї заможні батьки возять їх на закупи у Міннеаполіс та Сент-Пол. Я помічаю, у що вони вбираються, що їдять, яку музику слухають, про які автомобілі мріють, якими кінозірками захоплюються. Наче сорока, я несу ці клаптики й гілочки в магазин. Якщо одна з дівчат має на собі якийсь новий колір, пояс в інакшому стилі чи капелюх, зсунутий набакир, того ж пообіддя я гортатиму каталоги виробників, щоб знайти подібні речі. Я вибираю манекени з каталогу, схожі на цих дівчат, з тонесенькими бровами, губками-бантиками, з пишним, хвилястим волоссям, і вбираю їх в одяг найостанніших стилів і кольорів. Я дізнаюся, яким парфумам вони віддають перевагу, на кшталт «Блу грасс» від Елізабет Арден, і ми починаємо продавати їх у себе в магазині поряд з традиційними «Джой» від Жана Пато та «Воль де Нюї» від «Герлен».

Бізнес процвітає, й ми звужуємо проходи, встановлюємо спеціальні полиці в кінці кожного ряду, ставимо пляшечки з лосьйонами ближче одна до одної. Коли сусідній магазин, ювелірна крамниця, зачиняється, я переконую містера Нілсена переплануватися й розширитися. Склад тепер буде в підвалі, а не вглибині, й магазин буде поділений на відділи.

Ми тримаємо низькі ціни й ще більше їх знижуємо, влаштовуючи щотижня розпродажі й друкуючи в газеті купони. Започатковуємо розрахунок навиплат, щоб люди могли купувати дорожчі речі, виплачуючи за них частинами. Ставимо стійку з газованою водою, біля якої люди можуть бавити час. Незабаром магазин досягає великих успіхів. Здається, що лише наш бізнес процвітає за цієї жахливої економіки.

— Ти знаєш, що очі — твоя найгарніша риса? — питає мене Том Прайс на занятті з математики у випускному класі, перехиляючись через парту, щоб у них заглянути, то в один, то в другий. — Карі, зелені, навіть трохи є золотавого. Ніколи ще не бачив стільки кольорів в парі очей.

Я знічуюся під його уважним поглядом, але того пообіддя, прийшовши додому, довго розглядаю свої очі.

Моє волосся вже не таке руде, як було. За кілька років воно набуло глибокого червонувато-каштанового кольору, барви опалого листя.

Я зробила собі модну стрижку — принаймні модну в нашому місті — до плечей. А коли почала фарбуватися, то на мене зійшло осяяння. До того моменту я вважала своє життя серією непов’язаних пристосувань, від ірландки Ніїв до американки Дороті та перевтіленої Вівіан. Кожна ідентичність проектується на мене й спочатку здається незручною, наче пара взуття, яку треба розносити, перш ніж вона стане комфортною. Але з червоною помадою я можу вигадати цілком нове — й тимчасове — амплуа. Я можу сама визначити власне втілення.

Я йду на випускний з Томом. Він приходить до моїх дверей із букетиком на манжеті: дві великі білі гвоздики й дві маленькі троянди; я сама пошила собі сукню з рожевого шифону, таку як Джинджер Роджерс вбирала в фільмі «Час для свінгу», і місіс Нілсен дає мені своє перлове намисто й такі самі сережки. Том поводиться ввічливо й приязно аж до того моменту, коли напивається віскі з фляжки, яку дістає з кишені завеликого батькового піджака. Коли він примудряється зав’язати бійку з іншим старшокласником на танцполі, нас удвох виганяють із танців.