Щонеділі зранку ми ходимо до церкви. Лютеранська церква відрізняється від тих храмів, у яких мені доводилося бувати: проста біла будівля зі шпилем, готично закругленими вікнами, дубовими лавами та скромним вівтарем. Тутешні ритуали мені здаються заспокійливими — перевірені часом псалми, проповіді тихого, вузькоплечого священника, який підкреслює важливість добропристойності й хороших манер. Містер Нілсен та інші прихожани нарікають на органіста, який то грає так швидко, що ми ковтаємо слова, то так повільно, що куплет звучить як панахида, і, здається, не може забрати ногу з педалі. Але ніхто по-справжньому не протестує — люди просто підводять брови, дивлячись одне на одного посеред пісні, й знизують плечима.

Мені подобається думка, що кожен докладає всіх зусиль й нам усім просто варто бути добрими одне до одного. Мені подобається зустріч за кавою з мигдальним тортом і печивом «снікердудл» у ризниці. І мені подобається, що мене асоціюють з Нілсенами, яких, здається, вважають хорошими, порядними людьми. Уперше в житті сяйво схвалення з боку інших людей поширюється та охоплює й мене.

Життя з Нілсенами спокійне й впорядковане. Шість днів на тиждень, щоранку о п’ятій тридцять місіс Нілсен готує сніданок для свого чоловіка, зазвичай яєчню та тост, і він іде з дому, щоб відчинити магазин для фермерів о шостій. Я збираюся і виходжу о сьомій сорок п’ять, щоб за десять хвилин дійти до школи — цегляної будівлі на шістдесятьох дітей, поділених на класи.

У мій перший день в новій школі вчителька п’ятого класу, міс Бучковскі, просить нас дванадцятьох у її класі представитися й назвати одне чи два своїх хобі.

Я не знаю, що таке «хобі». Але хлопець попереду мене каже «грати в стікбол», а дівчинка перед ним — «збирати марки», тож, коли настає моя черга, я кажу «шиття».

— Як чудово, Дороті! — відповідає міс Бучковскі. — І що тобі подобається шити?

— Переважно одяг, — кажу я класові.

Міс Бучковскі підбадьорливо всміхається.

— Для ляльок?

— Ні, для жінок.

— Що ж, хіба це не прекрасно! — мовить вона надто веселим голосом, і так мені стає ясно, що більшість десятирічних дівчаток, напевно, не шиють одяг для жінок.

Отож я починаю пристосовуватися. Діти знають, що я нетутешня, але з плином часу та завдяки старанним зусиллям я втрачаю останні залишки акценту. Я помічаю, що носять дівчатка мого віку, їхні зачіски та теми розмов і дуже стараюся позбутися своєї чужорідності, знайти друзів, не вирізнятися.

Після занять, о третій годині, я відразу йду до магазину. Універмаг Нілсенів — велике приміщення, поділене на ряди полицями, з аптекою вглибині, прилавком із цукерками біля входу, одягом, книжками й журналами, шампунями, молоком та іншими продуктами. Моя робота полягає в тому, щоб наповнювати полиці й допомагати з веденням обліку. Коли багато людей, я стаю за касу.

Зі свого місця за прилавком я бачу жагу на лицях деяких дітей — тих, що схвильовано заходять у крамницю й вештаються біля прилавка з цукерками, оглядаючи тверді смугасті льодяники з помітним голодом, який я надто добре пам’ятаю. Я питаю містера Нілсена, чи можу витрачати свої зароблені гроші, щоб давати дітям час від часу цукерку за цент, й він сміється. «На твій розсуд, Дороті. Я не братиму гроші з твоєї платні».

Місіс Нілсен іде з крамниці о п’ятій, щоб почати готувати вечерю; іноді я йду додому з нею, іноді залишаюся й допомагаю містерові Нілсену все впорядкувати перед зачиненням. Він завжди йде о шостій. Під час вечері ми говоримо про погоду, мої домашні завдання та магазин. Містер Нілсен належить до торговельної палати, тож наші розмови часто стосуються ініціатив і планів стимулювання бізнесу за умов «неслухняної» економіки, як він її називає. Пізно ввечері містер Нілсен сидить у вітальні за своїм столом зі зсувною кришкою, переглядає складські книги, а в той час місіс Нілсен готує для нас обід на наступний день, наводить лад на кухні, робить хатню роботу. Я допомагаю мити посуд, підмітаю підлогу. Закінчивши зі справами, ми граємо в шашки або в карти й слухаємо радіо. Місіс Нілсен вчить мене вишивати по канві; доки вона робить неймовірно багату на деталі подушку для канапи, я працюю над квітковою накривкою для ослінчика.

Одне з моїх найперших завдань у магазині — допомогти прикрасити його до Різдва. Ми з містером Нілсеном приносимо з комори коробки, повні скляних кульок, порцелянових фігурок, стрічок та низок блискучих намистин. Містер Нілсен з двома хлопцями-розносниками, Адамом і Томасом, їдуть за місто спиляти ялинку для вітрини, й ми проводимо пообіддя, розвішуючи зелені гірлянди з червоними оксамитовими бантами над входом у крамницю, прикрашаючи ялинку й загортаючи порожні коробки у фольгу й обв’язуючи їх стрічками й шовковими шнурками.

Доки ми разом працюємо, місіс Нілсен потроху розказує мені про своє життя. Вона шведка, хоч із її вигляду цього не скажеш, — її батьки були кароокі роми, що переїхали до Гетеборга з Центральної Європи. Вони померли, а брати й сестри розсипалися по світу. Вони з містером Нілсеном одружилися вісімнадцять років тому, коли їй було двадцять п’ять, а йому — близько тридцяти. Вони думали, що не можуть мати дітей, але років з одинадцять тому вона завагітніла. Сьомого липня тисяча дев’ятсот двадцятого року народилася їхня донька, Вівіан.

— Нагадай-но, Дороті, коли в тебе день народження? — питає місіс Нілсен.

— Двадцять першого квітня.

Вона обачно просовує сріблясту стрічку між гілок позаду дерева, нахиляючи голову так, що мені не видно її обличчя. А тоді каже:

— Ви, дівчатка, десь одного віку.

— Що з нею сталося? — наважуюся спитати. Місіс Нілсен ще ніколи не згадувала своєї дочки, і я відчуваю, що як не спитаю зараз, то, напевно, більше не матиму такої можливості.

Місіс Нілсен прив’язує стрічку до гілки й нахиляється по іншу. Вона прив’язує кінець нової стрічки до тієї самої гілки, щоб здавалося, що це продовження першої, й починає її обкручувати навколо ялинки.

— Коли їй було шість, якось у неї почалася гарячка. Ми подумали, що це застуда. Поклали її в ліжко, викликали лікаря. Той сказав дати їй відпочити, багато пити — звичайні поради. Але їй не полегшало. А далі раптом посеред ночі вона стала марити, була сама не своя, й ми знову викликали лікаря. Він оглянув їй горло й побачив характерні плямки. Ми не знали, що це, але він знав. Він забрав її до лікарні Святої Марії в Рочестері й розмістив в ізоляторі. Коли нам сказали, що більше нічого не можуть вдіяти, ми не повірили. Далі все було лише справою часу. — Вона трусить головою, наче щоб прояснити думки.

Я думаю про те, як важко їй було втратити доньку. Думаю про своїх братів та Мейсі. Скільки суму в наших душах — і місіс Нілсен, і моїй. Мені шкода нас обох.

Увечері перед Різдвом, під легеньким сніжком, ми втрьох ідемо до церкви. Ми запалюємо свічки на шестиметровій ялинці праворуч від вівтаря, всі біляві лютерани: діти, батьки, бабусі з дідусями співають псалми з розгорнутих книжок, священик читає проповідь таку просту, як історія з дитячої книжки, напучування про милостиню й співчуття.

— Люди у великій нужді, — каже він парафіянам. — Якщо у вас є що дати — дайте. Проявіть свої найкращі риси.

Він називає декілька сімей у біді: свинар Джон Слеттері втратив правицю під час молотьби, його сім’ї потрібна консервована їжа й стільки робочої сили, скільки знайдеться, щоб допомогти врятувати ферму… Вісімдесятисемирічна місіс Абел осліпла вже на обидва ока й живе сама, коли ваша ласка, знайдіть для неї кілька годин на тиждень, вона буде дуже вдячна… сім’я з сімох осіб, Ґроти, потрапила в безвихідь: у батька немає роботи, четверо дітей і ще одне народилося місяць тому передчасно й тепер хворіє, а матір не може підвестися з ліжка…

— Як шкода, — бурмоче місіс Нілсен. — Зберімо кошика з продуктами для цієї бідолашної сім’ї.

Вона не знає про мій зв’язок із ними. Вони просто ще одна далека для неї біда.

Після служби ми повертаємося назад тихими вулицями. Снігопад припинився, і стоїть ясна, холодна ніч; газові лампи кидають кружальця світла. Коли ми втрьох підходимо до будинку, я вперше бачу його таким — горить ліхтар на ґанку, на дверях висить ялиновий вінок, чорні металеві перила й акуратно розчищена доріжка. Усередині, за завіскою, сяє лампа у вітальні. Приємно сюди повертатися. Це — дім.