Моллі опускається на коліна й піднімає крайку покривала. Витягає з-під ліжка дві яскраві спортивні сумки, які Ралф колись купив на розпродажі в магазині «Л. Л. Бін» в Елсворсі (на червоній написано «Бреден», а на помаранчевій із гавайськими квітами — «Ешлі». Моллі важко сказати, за що їх забракували: за колір, стиль чи просто дивність цих імен, вишитих білою ниткою). Коли вона висовує горішню шухляду свого комода, вібрації під ковдрою перетворюються на коротеньку версію «Імпакто» Дедді Янкі. «Це щоб ти знала, що це я, і взяла бісову слухавку», — сказав Джек, коли купив їй цю мелодію для дзвінка.

— Hola, mi amigo, — каже Моллі, коли нарешті знаходить телефон.

— Привіт, як справи, chica?

— Та як. Діна гнівається.

— Справді?

— Ага. Дуже.

— Як дуже?

— Ну, напевно, мене виженуть. — Вона відчуває, як до горла підступає клубок. Це дивує, враховуючи, що вже стільки разів вона переживала подібне.

— Та ні, — відказує він. — Навряд чи.

— Виженуть, — каже Моллі, витягаючи купу шкарпеток і білизни й закидаючи їх у сумку «Бреден». — Я чую, як вони це обговорюють.

— Але ж ти маєш відпрацювати свої години виправної роботи.

— Мені не буде як. — Вона піднімає золотий ланцюжок із дармовисами, що лежить сплутаний на комоді, і тре його між пальців, намагаючись послабити вузол. — Діна каже, що ніхто мене не візьме. Я неблагонадійна. — Вузол послаблюється, й вона його розв’язує. — Та нічого. Я чула, що в колонії для неповнолітніх не так і погано. І це ж лише на кілька місяців.

— Але ж ти не крала тієї книжки.

Притуляючи до вуха плаский телефон, Моллі надягає ланцюжок, наосліп упоравшись із застібкою, й дивиться у дзеркало над комодом. Чорний олівець розмазався в неї під очима, як у гравця в футбол[3].

— Правда ж, Моллі?

Річ у тому, що вона її таки вкрала. Чи намагалася вкрасти. Це її улюблена книжка, «Джен Ейр», і Моллі хотілося її мати. У «Книгарні Шермана» в Бар-Гарборі її не було в продажу, і вона посоромилася попросити працівника замовити для неї. Діна не дала б їй номера своєї кредитки, щоб купити книжку в інтернет-магазині. Моллі ніколи нічого так сильно не хотілося. (Ну… вже давно.) Отак вона й опинилася в бібліотеці, на колінах у вузькому проході між полиць із романами, дивлячись на три примірники «Джен Ейр», два — в м’яких обкладинках і один у твердій. Вона вже двічі оформляла той, що у твердій обкладинці, — підходила до столу й записувала його на свою бібліотечну картку. Моллі взяла з полиці всі три книжки, подумки зважила їх у руці. Поставила назад примірник у твердій обкладинці поруч із «Кодом да Вінчі». Новішу з двох інших теж повернула на полицю.

Той примірник, який вона запхнула за пояс джинсів, був старий і пом’ятий, з жовтими сторінками й підкресленими олівцем абзацами. Дешева оправа з висохлим клеєм почала відставати від сторінок. Якби її виставили на продаж на щорічному бібліотечному ярмарку, то дали б за неї щонайбільше десять центів. Нікому її не бракуватиме, вирішила Моллі. Залишилися два інші, новіші примірники. Але нещодавно в бібліотеці запровадили магнітні протикрадіжкові наліпки, а кілька місяців тому четверо волонтерок, пані солідного віку, які присвятили себе пристрасному служінню бібліотеці Спрюс-Гарбора, тижнями наклеювали їх на внутрішню сторону обкладинок усіх одинадцяти тисяч книжок. Отож коли того дня Моллі виходила з бібліотеки крізь, як потім виявилося, двері з протикрадіжковою системою, головна бібліотекарка, Сьюзен Лебланк, кинулася до неї, мов яструб, зачувши гучне, наполегливе гудіння.

Моллі відразу зізналася, точніше спробувала сказати, що мала намір оформити книжку. Але Сьюзен Лебланк не повірила жодному слову. «Заради всього святого, не ображай мене брехнею, — сказала вона. — Я спостерігала за тобою. Я знала, що ти щось задумала». Як шкода, що її припущення виявилося слушним! Їй хотілося б, щоб її здивували в хорошому сенсі, хоч цього разу.

— От чорт. Ти серйозно?

Дивлячись у дзеркало, Моллі проводить пальцями по ланцюжку, що висить у неї на шиї. Вона тепер нечасто його носить, але щоразу, коли щось стається й вона знає, що ще раз доведеться переїжджати, знову його надягає. Моллі купила цей ланцюжок у магазині здешевлених товарів «Марденс» в Еллсворті й почепила на нього три дармовиси — синьо-зелену емальовану рибку, олов’яного ворона й крихітного брунатного ведмедя, — що батько подарував їй на восьмі іменини. Він загинув в автомобільній аварії через кілька тижнів після того, перевищивши швидкість на вкритій льодом трасі І-95, після чого мама почала скочуватися вниз і вже не змогла вибратися назад. На наступні іменини Моллі вже жила з новою сім’єю, а її мама була у в’язниці. Ці дармовиси — це все, що їй лишилося від того, що колись було її життям.

Джек — хороший хлопець. Але вона цього чекала. З часом, як і всім іншим — соціальним працівникам, учителям, опікунам, — йому набридне, він почуватиметься обманутим, усвідомить, що зв’язуватися з Моллі собі ж дорожче. Хай як їй хочеться бути до нього небайдужою і хай як вона дає йому підстави так думати, насправді вона собі цього не дозволяє. Не те щоб вона прикидалася, але все-таки щось у ній примушує її стримуватися. Вона збагнула, що може контролювати свої емоції, уявляючи на місці своїх грудей велику коробку з навісним замком. Вона подумки відкриває коробку, й запихає туди всілякі випадкові некеровані почуття, непокірний сум чи жаль, і щільно її закриває.

Ралф теж намагався знайти в ній хороші риси. Він до цього схильний; він бачить навіть те, чого немає. І хоча якоюсь мірою Моллі вдячна йому за віру в неї, вона не покладається на це повністю. З Діною їй, можна сказати, краще — та не намагається приховати свої підозри. Легше думати, що на тебе мають зуб, ніж розчаруватися, коли показують спину.

— «Джен Ейр»? — питає Джек.

— Яка різниця?

— Я купив би її для тебе.

— Що ж…

Навіть вскочивши в таку халепу й, напевно, вимушена поїхати геть, вона знає, що ніколи не попросила б Джека купити їй ту книжку. В житті з опікунами вона ненавидить найбільше оцю залежність від людей, яких заледве знає, беззахисність перед їхніми забаганками. Вона навчилася нічого ні від кого не очікувати. Про її іменини часто забувають; на свята про неї думають останньою чергою. Їй доводиться задовольнятися тим, що дають, а те, що дають, — це рідко те, що вона просила.

— Ти така збіса вперта! — каже Джек, наче читаючи її думки. — Подивися, в яку халепу себе втягнула.

У двері Молліної кімнати гучно стукають. Вона притискає телефона до грудей і дивиться, як повертається ручка. Ще одне, з чим їй доводиться жити, — ні замка, ні особистого простору.

Діна заглядає в кімнату, міцно стиснувши нафарбовані рожевою помадою губи.

— Ми маємо поговорити.

— Гаразд. Я тільки закінчу розмову.

— З ким ти говориш?

Моллі вагається. Чи зобов’язана вона відповідати? Ой, та яка різниця.

— З Джеком.

Діна насуплюється.

— Поквапся. Ми не можемо витратити на це весь вечір.

— Я за хвилинку буду.

Моллі чекає, дивлячись просто на Діну, доки та зникає за дверима, й знову прикладає телефона до вуха.

— Настав час розстрілу.

— Ні, ні, послухай, — відказує Джек. — Я маю ідею. Але вона трохи… божевільна.

— Вибач, — каже Моллі похмуро. — Мені треба йти.

— Я поговорив зі своєю мамою…

— Джеку, ти серйозно? Ти їй розповів? Вона й так мене ненавидить.

— Зажди, вислухай мене. По-перше, вона тебе не ненавидить. А по-друге, вона мала розмову з тією пані, на яку працює, і, здається, ти зможеш там відпрацювати свої години.

— Що?

— Ага.

— Але як?

— Ну, ти ж знаєш, що моя мама — найгірша доморядниця у світі.

Моллі подобається, як він це каже — буденно, без осуду, наче повідомляє, що його мама — шульга.

— Отож ця пані хоче навести лад у себе на горищі — поскладати старі папери, коробки й усе таке, а для моєї мами це страх Господній. Отож мені спало на думку, щоб ти це зробила. Закладаюся, що там легко можна буде провести п’ятдесят годин.