— Чекай, ти хочеш, щоб я навела лад на горищі старої пані?

— Ага. Справа на твій смак, хіба ні? Годі тобі, я знаю, яка ти акуратна. Навіть не намагайся заперечити. Усі речі ставиш рівненько. Усі папери в теках. І хіба твої книжки стоять не за алфавітом?

— Ти це помітив?

— Я знаю тебе краще, ніж ти думаєш.

Моллі і справді не може заперечити, що хай яка вона дивна, а любить, щоб скрізь був лад. Її навіть можна назвати фанаткою порядку. Так багато переїжджаючи з місця на місце, вона навчилася дбати про своє нехитре майно. Але вона не впевнена, що це вдала ідея. Сидіти на самоті на пліснявому горищі, перебирати непотріб якоїсь старої?

Але враховуючи альтернативу…

— Вона хоче з тобою зустрітися, — продовжує Джек.

— Хто?

— Вівіан Дейлі. Стара пані. Вона хоче, щоб ти прийшла на…

— Бесіду. Ти маєш на увазі, що я маю пройти бесіду.

— Це частина угоди. Ти на це згодна?

— А в мене є вибір?

— Звісно. Можеш піти в колонію.

— Моллі! — гиркає Діна, грюкаючи у двері. — Ану бігом сюди!

— Іду! — гукає вона, а тоді до Джека: — Гаразд.

— Гаразд що?

— Я це зроблю. Сходжу й зустрінуся з нею. Пройду бесіду.

— Чудово, — відказує він. — А, і ще — може, краще вбрати спідницю абощо, ну ти знаєш. І, може, зняти кілька сережок.

— А що з тією, яка в носі?

— Мені вона подобається. От тільки…

— Ясно.

— Лише на першу зустріч.

— Гаразд. Слухай — дякую.

— Не дякуй мені за егоїстичність. Мені просто хочеться провести з тобою ще трохи часу.

Коли Моллі відчиняє двері й бачить напружені й сторожкі обличчя Діни й Ралфа, вона всміхається.

— Не хвилюйтеся. Я знайшла, як відпрацювати свої години. — Діна зиркає на Ралфа з виразом, який Моллі розуміє, маючи багаторічний досвід розпізнавання думок різних опікунів. — Але я зрозумію, якщо ви хочете, аби я пішла. Я знайду щось інше.

— Ми не хочемо, щоб ти пішла, — каже Ралф, і водночас із ним Діна говорить:

— Нам треба про це поговорити.

Вони втуплюються одне в одного.

— Хай там як, — мовить Моллі. — Якщо у нас із вами не складеться, не страшно.

І в той момент, сповнена позиченої в Джека напускної сміливості, вона й справді так думає. Якщо не складеться — значиться, не складеться. Моллі вже давно зрозуміла, що з більшістю розчарувань і віроломства, яких інші люди бояться все своє життя, вона вже зіткнулася. Батько помер. Матір пустилася берега. Її передавали з рук у руки й відмовлялися від неї раз у раз. Та вона все одно дихає, спить і росте. Прокидається щоранку і вбирається. Отож, кажучи, що це не страшно, вона має на увазі, що здатна пережити мало не будь-що. А тепер, вперше, відколи вона себе пам’ятає, знайшовся хтось, хто дбає про неї. (Власне, а що це йому заманулося?)

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Моллі набирає повні легені повітря. Будинок більший, ніж вона уявляла, — білий вікторіанський моноліт із завитками й чорними віконницями. Виглядаючи з авта, помічає, що він у бездоганному стані — нічого не відлущується й не гниє, а це означає, що його, напевно, нещодавно пофарбували. Безсумнівно, ця стара пані постійно наймає людей для догляду за ним, цілу армію бджіл-трударів.

Стоїть приємний квітневий ранок. Земля ще сира від талого снігу й дощу, але сьогодні один із тих рідкісних, майже теплих днів, які натякають, що попереду — чудове літо. Яскраво-блакитне небо помережали пухнасті хмарки. Здається, скрізь заквітли кущики крокусів.

— Отож, — каже Джек, — справа така. Вона приємна пані, але трохи сувора. Ну знаєш, жартами не сипле. — Він вимикає двигун й лагідно стискає плече Моллі. — Просто кивай і всміхайся, й усе буде добре.

— Нагадай-но, скільки їй років? — мимрить Моллі. Вона сердиться на себе за те, що нервується. Подумаєш! Якась стара карга, якій треба, щоб хтось розгріб її барахло. Хоч би воно не виявилося огидним і смердючим, як будинки тих скнар, що показує телебачення.

— Не знаю. Багато. До слова, маєш гарний вигляд, — додає Джек.

Моллі сердито на нього зиркає. Вона вбрана в рожеву блузку від «Лендс Енд», що їй позичила Діна з такої нагоди. «Я тебе ледве впізнаю, — кинула сухо, коли Моллі вийшла в ній зі спальні. — Ти в ній така… жіночна».

На Джекове прохання Моллі витягла з носа кільце й залишила тільки по дві сережки в кожному вусі. І з макіяжем теж постаралася — сьогодні вона просто бліда, а не схожа на привида, й очі обведені не так густо. Вона навіть купила рожеву помаду «Мейбелін» відтінку «мальвовий», посміявшись над його вигадливою назвою. Вона зняла всі свої численні каблучки з крамниці вживаних речей і залишила тільки ланцюжок із дармовисами від свого батька, замість звичного численного набору хрестиків і срібних черепів. Волосся залишилось чорним, з білими пасмами, що обрамляють лице, і нігті в неї теж помальовані начорно, але ясно, що вона постаралася, як зазначила Діна, «бути схожішою на нормальну людину».

Після Джекового відчайдушного втручання Діна знехотя погодилася дати Моллі ще один шанс.

— Наводити лад на горищі? — пирхнула вона. — Ага, вже. Може, з тиждень і протримається.

Певна річ, Моллі не сподівалася від Діни вотуму довіри, але й сама сумнівається. Чи справді вона збирається присвятити п’ятдесят годин свого життя допомозі якійсь буркотливій карзі, сидячи на горищі з протягами, перебираючи коробки, повні молі, пилових кліщів і ще бозна-чого? У колонії вона могла б проводити цей час на груповій психотерапії (що завжди цікаво) й дивитися ток-шоу «Погляд» (що досить непогано). Там можна було б спілкуватися з іншими дівчатами. А так вдома її чекатиме Діна, а ця стара пані пильнуватиме за кожним її рухом.

Моллі зиркає на годинника. Вони приїхали на п’ять хвилин раніше завдяки Джекові, який її підганяв.

— Не забувай дивитися в очі, — каже він. — І обов’язково всміхайся.

— Ти вже як мама.

— Знаєш, у чому твоя проблема?

— У тому, що мій хлопець поводиться як мама?

— Ні. У нерозумінні того, що на карту поставлений твій зад.

— На яку карту? Де? — Вона озирається, соваючись на сидінні.

— Послухай… — Він тре підборіддя. — Моя мама не розповіла Вівіан про колонію й усе таке. Їй відомо лише, що це громадський проект, який задали у школі.

— Тож вона не знає про моє кримінальне минуле? Боягуз.

— Ay diablo[4], — відповідає Джек, виходячи з авта.

— Ти підеш зі мною?

Він зачиняє дверцята, обходить авто й відчиняє пасажирські дверцята з іншого боку.

— Ні, проведу тебе до сходів.

— Який джентльмен. — Вона ступає на землю. — Чи боїшся, що я втечу?

— Правду кажучи, і те, й те, — відказує він.

Стоячи перед колосальними дверима з горіхового дерева з величезним мідним кільцем, Моллі вагається. Озирається на Джека, що вже повернувся в авто, надів навушники й гортає пошарпану збірку оповідань Джуно Діаса, який завжди тримає в бардачку. Вона виструнчується, розправляє плечі, прибирає волосся за вуха, пригладжує комірець блузки (коли вона востаннє мала на шиї комір? Хіба що собачий) і стукає у двері. Тихо. Вона стукає знову, трохи гучніше. А тоді помічає кнопку дзвінка ліворуч від дверей і натискає її. У будинку голосно звучить передзвін, і за мить з’являється Джекова мама, Террі, що поспішає їй назустріч із занепокоєним виглядом. Завжди дивно бачити Джекові великі карі очі на широкому, приємному обличчі його матері.

Хоч Джек і запевнив Моллі, що його мама дала згоду — «та бісова справа з горищем висіла над її головою так довго, ти навіть не уявляєш», — вона знає, що насправді все куди складніше. Террі обожнює свого єдиного сина і, щоб його порадувати, зробить майже все. Але хай скільки йому хочеться думати, що Террі не має нічого проти його плану, Моллі знає, що Джекові довелося на неї натиснути.

Коли Террі відчиняє двері, вона оглядає Моллі з голови до ніг.

— Ну, причепурилася ти гарно.