— Зачекай хвильку, я зараз повернуся, — мовить вона, поспіхом виходить і незабаром повертається з широкою чорною стрічкою. — Обернися, — наказує, і, коли я обертаюся, зав’язує стрічку, наче пояс, із великим бантом позаду. Ми удвох оглядаємо її витвір у дзеркалі. — Отак краще. Моя люба, ти схожа на принцесу, — проголошує місіс Мерфі. — Твої чорні панчохи чисті?

Я киваю.

— Значить, вбирай їх. І чорні черевики сюди пасуватимуть. — Вона сміється, тримаючи руки на моїй талії. — Ти — руденька ірландська принцеса, просто тут, у Міннесоті!

О третій пополудні, за кілька годин після початку першої великої заметілі тієї зими, я зустрічаю містера та місіс Нілсен у вітальні місіс Мерфі, в присутності містера Соренсона й міс Ларсен.

Містер Нілсен скидається на велику сіру мишу, і цю схожість доповнюють посмикування вусів, рожеві крайки вух і крихітний рот. Він вбраний у сірий костюм-трійку, носить шовкового метелика-краватку в смужку й ходить із чорним ціпком. Місіс Нілсен худа, майже хвороблива. Її густе темне волосся помережане сивиною й укладене в ґульку. В неї темні брови та вії й глибоко посаджені карі очі, а тонкі губи нафарбовані темно-червоним. Шкіра смаглява, без пудри й рум’янцю.

Місіс Мерфі робить усе, щоб Нілсени почувалися розкуто: частує їх чаєм і печивом, розпитує про те, як вони дісталися через місто в хуртовину, й загалом обговорює погоду: як за останні кілька днів знизилася температура, як на заході повільно скупчилися хмари, як сьогодні нарешті, за загальними очікуваннями, почалася хурделиця. Вони висловлюють здогади щодо того, скільки снігу випаде, як довго він пролежить, коли знову сніжитиме і якою буде зима. Звісно, вона не дорівняється до зими 1922 року, коли за льодовою січкою прийшли сніги й не давали перепочинку. Або з пиловою бурею 1923 — пам’ятаєте? — коли падав брудний чорний сніг, принесений із Північної Дакоти, частину міста засипало двометровими кучугурами й люди тижнями не виходили з дому. Проте ще є шанс, що ця зима буде така ж м’яка, як у 1921 році, — такого теплого грудня ще не бувало.

Нілсени чемно розпитують про мене, і я чимдуж стараюся давати такі відповіді на їхні питання, які не були б повні відчаю або апатії. Інші троє дорослих спостерігають за нами з тремтячою напруженістю. Я відчуваю, як вони підштовхують мене добре триматися, не горбитися й відповідати на питання повними реченнями.

Нарешті теми для розмови одна за одною вичерпуються, й містер Соренсон каже:

— Ну гаразд. Напевно, ми всі знаємо, для чого ми тут — щоб визначити, чи захочуть Нілсени взяти Дороті до себе й чи Дороті зможе задовольнити їхні потреби. З цією метою, Дороті, розкажи Нілсенам, чому ти бажаєш жити з ними й що ти можеш запропонувати?

Якщо сказати правду — а це, звісно, не те, про що просить мене містер Соренсон, — то мені просто потрібне тепле й сухе житло. Мені хочеться мати вдосталь їжі, одяг і взуття, що захищатиме мене від холоду. Мені хочеться спокою й порядку. Понад усе я хочу почуватися в безпеці у своєму ліжку.

— Я вмію шити й досить акуратна. І мені добре вдається працювати з числами, — промовляю я.

Містер Нілсен, звертаючись до місіс Мерфі, питає:

— Чи вміє ця юна пані куховарити й наводити лад? Чи вона працьовита?

— Вона протестантка? — питає місіс Нілсен.

— Вона працьовита, це я можу підтвердити, — відповідає місіс Мерфі.

— Дещо я вмію готувати, — кажу я їм. — Однак у моєму попередньому домі мені доводилося готувати рагу з білок та єнотів, і я б воліла більше такого не робити.

— Боже, звісно ні, — мовить місіс Нілсен. — А щодо іншого питання?

— Іншого питання? — Я заледве ловлю нитку розмови.

— Ти ходиш до церкви, люба? — підштовхує мене місіс Мерфі.

— Ах, щодо цього. Сім’я, з якою я жила, була не з тих, хто ходить до церкви, — відповідаю я чесно, хоча, правду кажучи, я востаннє бувала в церкві, коли зайшла у капличку в Товаристві захисту дітей, а до цього — тільки з бабусею. Пам’ятаю, як тримала її за руку дорогою до церкви Святого Йосипа, просто в центрі Кінвари, маленького храму, побудованого з каменю, з вітражними вікнами й темними дубовими лавками. Запах ладану й лілій, свічки, які запалюють за померлих дорогих людей, гортанні співи священника й чарівний звук орга`на. Тато казав, що в нього алергія на релігію, що вона нікому нічого доброго не зробила; а коли сусіди з Елізабет-стріт критикували маму за те, що вона не ходить на службу, вона відповідала: «Спробуйте зібрати купу дітей в неділю зранку, коли в одного з них жар, в іншого — кольки, а чоловік п’яний спить на ліжку». Я пам’ятаю, як спостерігала за іншими католиками, дівчатами в сукнях для причастя, хлопчиками в начищених до блиску черевиках, що йшли вулицею під нашою квартирою, поки їхні мами штовхали поперед себе возики, а тати ступали поряд.

— Вона ірландка, Віоло, тож, напевно, вона католичка, — каже дружині містер Нілсен.

Я киваю.

— Хай ти католичка, дитино, — містер Нілсен уперше звертається безпосередньо до мене, — але ми протестанти. Й ми очікуватимемо, що ти ходитимеш з нами на лютеранську службу в неділю.

Я вже багато років не бувала ні на якій службі, тож яка різниця?

— Так, звісно.

— І ти маєш знати, що ми тебе відправимо до школи тут, у місті, недалеко від нашого дому, тож ти більше не ходитимеш на заняття до міс Ларсен.

Міс Ларсен квапиться:

— Я вважаю, що Дороті й так ось-ось переросла б нашу школу, вона така розумна дівчинка.

— І після занять, — продовжує містер Нілсен, — ми очікуватимемо від тебе допомоги в магазині. Звісно, ми платитимемо тобі погодинно. Ти ж знаєш про магазин, Дороті, так?

— Це щось на кшталт універмагу для всіх і для кожного, — додає місіс Нілсен.

Я киваю, киваю й киваю. Поки що нічого з того, що вони сказали, не викликає в мене тривоги. Але я й не відчуваю з ними іскри зв’язку. Здається, їм не надто кортить щось дізнатися про мене, але, знову ж таки, мало кому кортить. Відчуваю, що моє сирітство та обставини, що привели мене до них, мало для них важать проти прогалини в їхньому житті, яку я могла б заповнити.

Наступного дня, о дев’ятій ранку, містер Нілсен зупиняє свій біло-синій «студебекер» зі срібною облямівкою й стукає у вхідні двері. Місіс Мерфі була така щедра, що тепер у мене дві валізи й наплічник, повні одягу, книжок і взуття. Коли я закриваю свої валізи, міс Ларсен заходить до мене в кімнату й дає мені в руки «Енн із Зелених Дахів».

— Це моя власна книжка, не шкільна, і я хочу, щоб ти її мала, — говорить вона, обіймаючи мене на прощання.

Тоді вчетверте, відколи ступила на землю Міннесоти понад рік тому, все, що я маю, завантажують в авто, і я вирушаю до нового місця.

Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930–1931 роки

Оселя Нілсенів — двоповерхова колоніальна будівля, пофарбована в жовтий, із чорними віконницями й довгою асфальтовою доріжкою, що веде до вхідних дверей. Вона стоїть на тихій вуличці за кілька кварталів від центру міста. Всередині вона спланована так, що кімнати утворюють коло: сонячна вітальня праворуч веде до кухні позаду, з’єднаної з їдальнею, а звідти можна зайти у фойє.

Нагорі в мене власна велика кімната, з рожевими стінами, вікном, що виходить на вулицю, й навіть із власною ванною з великою порцеляновою раковиною, рожевими кахлями та яскравою білою завіскою з рожевим візерунком.

Містер та місіс Нілсен звикли до речей, про які я й мріяти не наважувалася. У кожній кімнаті є вентиляційне вікно з сіточкою. Навіть коли нікого немає вдома, працює нагрівач води, щоб їм не доводилося чекати, коли вона нагріється. Жінка на ім’я Бесс наводить лад у будинку й пере раз на тиждень. У холодильнику повно молока, яєць, сиру й соку, місіс Нілсен помічає, що мені смакує, й купує такого більше — наприклад, вівсянки на сніданок та фруктів, навіть екзотичних, як-от помаранчі та банани. Я знаходжу аспірин та магазинну зубну пасту в шафочці для ліків і чисті рушники в комоді в коридорі. Кожні два роки, каже мені містер Нілсен, він міняє авто на новішу модель.