— Якщо я не спроможна це викинути, то буду вже користуватися.

Доки Вівіан обгортає Моллі ковдрою ноги, дівчина каже:

— Вибачте, що заявилася до вас отак.

Вівіан змахує рукою.

— Та що ти, мені збудження на користь. Пришвидшує пульс.

— Я не певна, що це добре.

Новини про Мейсі каменем лежать у Моллі в животі. Вона не хоче відразу звалювати їх на Вівіан — забагато несподіванок як на один раз.

Вівіан наливає чаю в дві чашки, одну дає Моллі, другу бере собі, додає й розмішує два кубики цукру, викладає на тарілку сир і крекери, сідає на інше крісло і складає руки на колінах.

— Гаразд, — каже вона. — А тепер розповідай.

Отож Моллі розповідає. Вона розповідає Вівіан про те, як жила в трейлері на Індіан-Айленді, про автокатастрофу, в якій загинув її батько, про труднощі її матері з наркотиками. Показує їй черепашку Шеллі. Розповідає про десяток названих сімей, кільце в носі, сварку з Діною й про те, як знайшла в Інтернеті, що її мама у в’язниці.

Чай так і стоїть у чашках, спочатку літеплий, а тоді зовсім холодний.

А потім, бо вирішила бути цілковито чесною, Моллі набирає повні груди повітря й говорить:

— Є дещо, що я мала б вам розповісти одразу. Громадські роботи були не для школи, я мала їх відпрацювати, бо вкрала книжку з бібліотеки в Спрюс-Гарборі.

Вівіан щільніше закутується в бордовий ворсистий халат.

— Зрозуміло.

— Я утнула дурницю.

— Що то була за книжка?

— «Джен Ейр».

— Чому ти її украла?

Моллі згадує момент, коли взяла кожен із примірників з полиці, покрутила в руках і повернула той, що у твердій обкладинці, і той, що в паперовій, але новіший, назад, а старіший заховала під сорочку.

— Ну, це моя улюблена книжка. Там стояло три примірники. Я думала, що нікому не бракуватиме найпошарпанішого. — Вона знизує плечима. — Мені просто… хотілося її мати.

Вівіан торкається нижньої губи великим пальцем.

— Террі знала?

Моллі знизує плечима. Їй не хочеться створювати неприємності для Террі.

— Джек за мене поручився, а ви ж знаєте, як вона ставиться до Джека.

— Знаю.

Ніч тиха, чути лише їхні голоси. За заштореними вікнами темрява.

— Мені шкода, що я так прийшла до вашого дому. Обманом, — каже Моллі.

— Ет, нехай, — відповідає Вівіан. — Напевно, ми всі так чи інак колись та обманюємо, хіба ні? Врешті, інакше я тобі не дозволила б приходити. — Переплітаючи пальці, вона каже: — Однак раз ти вже зібралася красти книжку, треба було принаймні брати найгарнішу. А то який тоді сенс?

Моллі так нервується, що заледве всміхається.

А от Вівіан сміється.

— Украсти «Джен Ейр»! Ти мала б дістати грамоту. Перейти в старший клас.

— Ви не розчаровані в мені?

Вівіан знизує плечима.

— Ет.

— Справді? — Її накриває хвиля полегшення.

— Хай там як, ти точно все відпрацювала, витративши на мене стільки годин.

— Я не почувалася так, наче відбуваю покарання.

Колись давно — власне, відносно недавно — Моллі похлинулася б цими словами, бо вони такі неприкрито улесливі й огидно сентиментальні. Але не сьогодні. По- перше, вона не обманює. По-друге, вона так зосереджена на другій частині своєї оповіді, що майже ні про що більше не може думати. Вона рветься вперед.

— Послухайте, Вівіан. Я ще дещо маю вам розповісти.

— О Боже. — Вівіан робить ковток холодного чаю й ставить чашку на блюдце. — Що ще ти накоїла?

Моллі глибоко вдихає.

— Справа не в мені. Справа в Мейсі.

Вівіан дивиться на неї невідривно, її карі очі ясні й спокійні.

— Я шукала в Інтернеті. Просто хотіла подивитися, чи зможу хоч щось знайти, і це виявилося на диво легко; я знайшла архіви з острова Елліс…

— Щодо «Агнес Пауліни»?

— Саме так. Я знайшла імена ваших батьків у списку, а потім повідомлення про смерть вашого батька й братів. Але не її, не Мейсі. А тоді мені майнула думка спробувати знайти Шацманів. Ну, я наткнулася на блог про збір родини… і… коротше, там йшлося, що вони вдочерили дитину, Маргарет, у 1929 році.

Вівіан сидить непорушно.

— Маргарет.

Моллі киває.

— Мейсі.

— Напевно, правда ж?

— Але… він же мені сказав, що вона не вижила.

— Я знаю.

Здається, Вівіан намагається зібрати себе докупи, випрямити спину.

— Він мені збрехав. — Якусь мить вона втуплюється у щось, кудись над книжковою шафою. А тоді додає: — І вони її вдочерили?

— Виходить, що так. Я більше нічого про них не знаю, але певна, що є способи дізнатися. Вона прожила довге життя. У північній частині штату Нью-Йорк. Вона померла лише півроку тому. Там є фото… Вона здається по-справжньому щасливою — діти, онуки й усе таке. — «Боже, яка я ідіотка, — думає Моллі. — Нащо я це сказала?»

— Звідки ти знаєш, що вона померла?

— Прочитала некролог, я вам покажу. І… хочете побачити фото? — Не дочекавшись відповіді, Моллі підводиться й витягає лептоп із наплічника. Вона вмикає його й приносить туди, де сидить Вівіан. Відкриває фотографії зі зборів родини й некролог, збережений у неї на робочому столі, і кладе лептоп Вівіан на коліна.

Вівіан дивиться на фотографію на екрані.

— Це вона. — Піднімає погляд на Моллі. — Я бачу по очах. Вони точно такі самі, як колись.

— Вона схожа на вас, — відповідає Моллі, й вони обидві якийсь час мовчки дивляться на широко усміхнену літню жінку з проникливими блакитними очима, оточену родиною.

Вівіан простягає руку й торкається екрана.

— Глянь, яке в неї сиве волосся. Колись воно було світле. Кучеряве. — Вона крутить пальцем біля своєї сивої голови. — Усі ці роки… вона була жива, — бурмоче. — Мейсі була жива. — Усі ці роки їх було двоє.

Міннеаполіс, штат Міннесота, 1939 рік

Стоїть кінець вересня дев’ятнадцятого року мого життя, і двоє нових подруг, Ліліан Барт та Емілі Ріс, запрошують мене піти з ними подивитися нове кіно, що показують у кінотеатрі «Орфеум» у Міннеаполісі, «Чарівник країни Оз». Воно довге, з перервою, тож ми спланували залишитися на ніч. Жених Ліліан там живе, й вона їздить мало не кожні вихідні, ночує в готелі для жінок. Це безпечне, чисте місце, запевняє вона нас, не дуже дороге, і вона забронювала три одиничні номери. Я бувала в Містах-близнюках[17] лише вдень, разом із Нілсенами — ми їздили святкувати в ресторані іменини, на закупи, а одного пообіддя — в художній музей, але сама — ніколи й ніколи не залишалася на ніч.

Я не певна, що хочу їхати. По-перше, я не так довго знаю цих дівчат — вони обидві вчаться зі мною на вечірніх курсах у коледжі Святого Олафа. Вони разом живуть у квартирі поблизу. Коли вони говорять про вечірки з випивкою, я не певна, чи знаю, що вони мають на увазі. Такі вечірки, де є тільки випивка? Єдина вечірка, яку влаштовують Нілсени, — це обід а ля фуршет на Новий рік для їхніх постачальників.

Ліліан, з її приязним виразом обличчя й золотистим світлим волоссям, простіше симпатизувати, ніж хитрій і практичній Емілі, з дивною напівусмішкою й простим чорним чубчиком, чиїх жартів я ніколи не можу зрозуміти. Їхній їдкий гумор, заливистий сміх і легке, недоречно близьке ставлення до мене трохи нервують.

По-друге, велика партія осіннього одягу надійде в магазин сьогодні чи завтра, і мені не хочеться повернутися й побачити, що все лежить не там, де треба. У містера Нілсена артрит, і, хоч він досі приходить рано кожного дня, зазвичай іде додому близько другої, щоб прилягти поспати після обіду. Місіс Нілсен коли буває, а коли й ні; тепер здебільшого її час забирає клуб гравців у бридж і волонтерство в церкві.

Але вона заохочує мене поїхати з Ліліан та Емілі:

— Дівчина твого віку має час від часу кудись вибиратися. У житті є ще щось, крім магазину та навчання, Вівіан. Інколи я хвилююся, що ти про це забуваєш.

Після випускного містер Нілсен подарував мені авто, білий «б’юїк» з відкидним верхом, на якому я їжджу переважно в магазин і в коледж увечері, й містер Нілсен вважає, що автомобілеві буде корисно проїхатися далі.