Зі свого стільця з підкладеною подушкою я бачу дерев’яний ослінчик для ніг перед кріслом-гойдалкою, вкритий вишивкою з квітами, невелику полицю з книжками — переважно молитовниками й збірками віршів — біля сходів. Я бачу, як бабуня наспівує, наливаючи чай. Її сильні руки й добру усмішку. Її любов до мене.

Тепер, крутячись на цьому сирому, смердючому матраці, я намагаюся зосередитися на своєму досконалому дні, але ці спогади ведуть до інших, темніших думок. Місіс Ґрот, яка стогне у своїй спальні, не так і відрізняється від моєї власної мами. Вони обидві — переобтяжені й невмілі, слабкі від природи чи через обставини, одружені з впертими, себелюбними чоловіками, занурені в опіат сну. Мама очікувала, що я куховаритиму, наводитиму лад і дбатиму про Мейсі та хлопців, покладалася на мене, розказуючи про свої негаразди, й називала наївною, коли я запевняла, що життя покращиться, що в нас усе буде добре. «Ти не можеш цього знати, — відказувала вона. — Що ти там знаєш». Одного разу, незадовго до пожежі, вона скрутилася калачиком на ліжку в темряві, я почула її плач і підійшла, щоб втішити. Коли я її обійняла, вона підвелася й відштовхнула мене. «Тобі до мене байдуже, — гаркнула вона. — І не вдавай, що це не так. Тільки вечерю й маєш на думці».

Я сахнулася, моє обличчя запаленіло, як від ляпаса. І в ту мить щось змінилося. Я більше їй не довіряла. Коли вона плакала, я почувалася занімілою. Після цього вона називала мене безсердечною, зачерствілою. Може, такою я й була.

На початку червня в нас усіх завелися воші, в усіх до одного, навіть у Нетті, в якої на голові заледве чотири волосини. Я пам’ятаю про вошей із корабля — мама страшенно боялася, що ми їх підчепимо, оглядала наші голови щодня й забороняла виходити, коли чула про їх масову появу в інших каютах. «Немає нічого гіршого, як їх позбуватися», — сказала вона й розповіла нам про епідемію в дівчачій школі в Кінварі, коли вона там вчилася. Усім ученицям поголили голови. Мама пишалася своїм густим, темним волоссям і відтоді відмовлялася його стригти. Та ми однаково підчепили їх на кораблі.

Джералд безперестанку чухається, й, оглянувши його голову, я бачу, що їх там аж кишить. Оглядаю ще двох і знаходжу вошей і в них. Напевно, воші на кожній поверхні в домі: на дивані, стільцях і на місіс Ґрот. Я знаю, яке важке буде це випробування: більше ніякої школи, волосся зголять, години роботи, прання простирадл…

Мене охоплює палке бажання втекти.

Місіс Ґрот лежить у ліжку з малям. Примостившись на двох засмальцьованих подушках, натягнувши ковдру до підборіддя, вона просто дивиться на мене, коли я заходжу. Очі в неї запали.

— У дітей воші.

Вона закусує губу.

— А в тебе?

— Напевно, раз у них, то й у мене.

Здається, вона роздумує над цим якусь мить. А тоді каже:

— Ти принесла паразита в цей дім.

Моє обличчя буряковіє.

— Ні, мем, я з цим не згодна.

— Звідкись вони ж узялися.

— Думаю, — починаю я, але слова вимовити важко. — Думаю, доведеться оглянути ліжко. І ваше волосся.

— Ти їх занесла! — кричить вона, відкидаючи простирадла. — Приїхала сюди, така чванлива, наче ти краща за нас…

Її нічна сорочка збрижилася навколо живота. Я бачу чорний трикутник волосся у неї між ніг і відвертаюся, присоромлена.

— Навіть не думай іти! — верещить вона, хапає малу Нетті, що заходиться плачем, бере її під одну пахву, а другою вказує на ліжко. — Простирадла доведеться виварити. А тоді почнеш вичісувати малих. Я казала Джералдові, що це занадто — привести в цей дім знайду, яка бозна-де волочилася.

Наступні п’ять годин іще гірші, ніж я очікувала, — закип’ятити відра води й вилити їх у велику ванну, не обваривши нікого з дітей, кинути у воду кожну ковдру, простирадло й одежину, які можу знайти, й випрати їх господарським милом, а потім пропустити через машинку для викручування. Мені заледве вистачає сили закидати праний одяг й крутити ручку, від важкої роботи болять руки.

Повернувшись додому, містер Ґрот іде поговорити з дружиною, яка примостилася на канапі у вітальні. До мене долітають уривки їхньої розмови — «погань», «гадина», «брудна ірландка», — і за кілька хвилин він заходить у кухню і бачить, що я стою навколішках і намагаюся повернути ручку машини для викручування. «Святий Боже», — каже він і кидається мені допомагати.

Містер Ґрот погоджується, що, напевно, матраци заражені теж. На його думку, якщо їх витягнути на ґанок й облити окропом, то це уб’є паразитів. «Я майже надумав зробити те саме з дітьми», — посміхається він, і я знаю, що це він жартує. Бритвою він швидко голить їм чотирьом голови. Попри мої намагання рівно тримати їхні голови, вони крутяться й смикаються, тож у результаті мають повно маленьких порізів і подряпин. Я згадую фотографії солдатів, що повернулися з Першої світової війни, з запалими очима, голомозих. Містер Ґрот миє дітям голови милом, ті плачуть і верещать. Місіс Ґрот сидить на канапі й спостерігає.

— Вілмо, твоя черга, — каже він, обертаючись до неї з лезом у руці.

— Ні.

— Треба принаймні перевірити.

— Перевір її, це вона їх сюди принесла. — Місіс Ґрот повертається обличчям до спинки.

Містер Ґрот жестом наказує мені підійти. Я розплітаю тугі коси й стаю перед ним на коліна, а він ніжно перебирає моє волосся пальцями. Дивно відчувати дихання цього чоловіка на своїй шиї, його пальці на шкірі. Він щось затискає між пучками й присідає.

— Ага. У тебе є гниди.

Я єдина серед моїх братів і сестер маю руде волосся. Коли я спитала татка, як так вийшло, він пожартував, що, певно, в домі поржавіли труби. У нього самого волосся було темне — «виправлене», як він сказав, роками тяжкої праці, — але в молодості воно було рудувате. «До твого далеко, — казав він. — Твоє волосся таке яскраве, як кінварський захід сонця, як осіннє листя, як золота рибка у вітрині того готелю в Голуеї».

Містерові Ґроту не хочеться голити мені голову. Він каже, що це буде злочин. Натомість він намотує моє волосся на кулак і відрізає його на потилиці. На підлогу падає купка кучерів, і далі він відрізає пасмо за пасмом, залишивши десь сантиметрів із п’ять.

Наступні чотири дні я проводжу в тому нещасному домі, палячи дрова й кип’ятячи воду, діти капризують і плутаються під ногами, як завжди, місіс Ґрот лежить на вологих простирадлах на запліснявілому матраці зі своїм повних вошей волоссям, і я нічого, зовсім нічого з цим усім не можу вдіяти.

— Нам бракувало тебе, Дороті! — каже міс Ларсен, коли я повертаюся до школи. — І — оце так, нова стрижка!

Я торкаюся маківки, де вихоряться пасма. Міс Ларсен знає, чому в мене коротке волосся — це написано в записці, яку я мала їй дати, коли зійшла з вантажівки, — але нічим цього не виказує.

— Власне, — говорить вона, — ти схожа на модницю. Знаєш, хто це такі?

Я хитаю головою.

— Модниці — це дівчата з великих міст, які роблять собі короткі стрижки, ходять на танці й роблять, що хочуть. — Вона дружньо до мене всміхається. — Хто знає, Дороті, може, й ти такою станеш.

Округ Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік

Здається, під кінець літа містерові Ґроту починає щастити більше. Хай що впольовує, він приносить це додому в торбині, відразу патрає, знімає шкіру й вішає вглибині сараю. Він зробив коптильню за сараєм, яка тепер безперестанку димить, повна білок, риби й навіть єнотів. У м’яса кисло-солодкий запах, що викликає в мене огиду, але це краще, ніж ходити голодною.

Місіс Ґрот знову вагітна. Вона каже, що має народити в березні. Я непокоюся, що від мене очікуватимуть допомоги, як настане час. Коли мама народжувала Мейсі, на Елізабет-стріт було багато сусідок, які через це вже проходили, тож на мене залишили тільки приглядати за молодшими дітьми. Місіс Шацман, що жила на нашому поверсі, та сестри Краснови з нижнього поверху, які мали на двох семеро дітей, прийшли в квартиру й взяли все на себе, зачинивши двері в спальню. Тато пішов геть. Може, вони його відіслали, я не знаю. Я була у вітальні, грала в ладки-ладусі, вголос повторювала абетку й мугикала пісень, які він виспівував на все горло, коли пізно вночі повертався додому з пабу, будячи сусідів.