— Зрозуміло.

Витягаючи з теки табель Моллі, Лорі каже:

— Погляньмо. Твоя оцінка за академічний тест — понад 600. А середній бал за семестр — 3,8. Це дуже добре.

— У цій школі легко вчитися.

— Та ні, це не так.

— Це не має аж такої ваги.

— Загалом має. З такими оцінками можна спробувати вступити до коледжу. Ти про це думала?

— Ні.

— Чому?

Торік, коли вона перейшла з іншої школи, вона мало не провалилася. Тоді її ніщо не заохочувало виконувати домашні завдання — її тодішні названі батьки були гуляки, і вона, повертаючись додому після школи, виявляла, що їхній будинок був повний п’яниць. У Спрюс-Гарборі її майже нічого не відволікає. Діна і Ралф не курять і не вживають алкоголю, і вони суворі. Джек іноді п’є пиво, але цим усе й обмежується. А ще Моллі виявила, що їй подобається вчитися.

Ніхто з нею не розмовляв про вступ до коледжу, крім шкільного консультанта з навчання, що без ентузіазму порадив коледж для медсестер, коли в минулому семестрі вона дістала А з біології. Її оцінки покращилися, але ніхто цього не помітив.

— Навряд чи я належу до тих, хто вчиться в коледжі, — відказує Моллі.

— Ну, виходить, що належиш, — мовить Лорі. — А що ти офіційно будеш сама по собі, досягнувши вісімнадцятиріччя, то варто розглянути варіанти. Бувають пристойні стипендії для повнолітньої молоді, що перебувала під опікою названих батьків. — Вона закриває теку. — Або можеш найнятися на роботу в магазин на заправці. Вибір за тобою.

— То як там твоя суспільно-корисна діяльність? — питає Ралф під час вечері, наливаючи собі велику склянку молока.

— Непогано, — відповідає Моллі. — Та жінка дуже стара. У неї багато мотлоху.

— Аж на п’ятдесят годин? — приєднується Діна.

— Не знаю. Але, напевно, мені знайдеться, що робити, коли закінчу розбирати коробки. Будинок величезний.

— Ага, я там дещо лагодив. Старі труби, — каже Ралф. — Ти знайома з Террі? Вона доморядниця.

Моллі киває.

— Власне, вона Джекова мама.

Діна оживляється.

— Чекай, Террі Ґаллант? Ми разом училися в старшій школі! Я й не знала, що Джек її син.

— Ага, — відповідає Моллі.

Махаючи наколотою на виделку сосискою, Діна каже:

— Це ж треба, як низько впала її величність!

Моллі дивиться на Ралфа з питанням «що за чортівня?» у погляді, але він лише спокійно дивиться на неї у відповідь.

— Так сумно, що стається з людьми, — веде далі Діна, хитаючи головою. — Террі Ґаллант колись була міс Популярність. Королева балу й усе таке. А тоді якийсь невдаха-мексиканець зробив їй дитину, й тепер маєш — вона покоївка.

— Взагалі він домініканець, — бурмоче Моллі.

— Та байдуже. Ці нелегали всі однакові, хіба ні?

Дихай глибоко, зберігай спокій, протримайся до кінця вечері.

— Раз ти так кажеш.

— Саме так і кажу.

— Панянки, годі вам. — Ралф усміхається, але вираз у нього стурбований, він знає, що Моллі сердиться. Він завжди знаходить причини: «Вона тебе дражнить», коли Діна, приміром, протягує: «О, плем’я сказало своє слово» після того, як Моллі висловлює свою думку. «Тобі не варто сприймати себе так серйозно, крихітко, — відповіла Діна, коли Моллі попросила її більше так не казати. — Якщо не навчишся сміятися з себе, тобі буде несолодко».

Отож Моллі викривляє м’язи обличчя в усмішку, бере свою тарілку і дякує Діні за вечерю. Вона бреше, що має багато домашніх завдань, а Ралф обіцяє навести лад на кухні. Діна говорить, що саме час для гівняних телепередач.

— «Домогосподарки Спрюс-Гарбора», — каже Ралф. — І коли вже ми їх побачимо?

— Може, Террі Ґаллант могла б узяти участь. Показали б її фотографію з альбому, з тіарою, а тоді як вона миє підлогу. Я б на таке точно подивилася!

Упродовж останніх кількох тижнів на заняттях з американської історії Моллі та її однокласники вивчали індіанців вабанакі, конфедерацію п’яти племен, що послуговуються алгонкінськими мовами, зокрема пенобскотів, які живуть уздовж Північноатлантичного узбережжя. Мен, за словами містера Ріда, — це єдиний штат у всій країні, де в школах обов’язкове вивчення культури й історії індіанців. Вони читали індіанські байки та контраверсійні сучасні інтерпретації, а також з’їздили на екскурсію в музей Роберта Аббе, музей індіанських артефактів, що у Бар-Гарборі, і тепер мають скласти науково-дослідну доповідь, за яку отримають третину балів за семестр.

Для виконання цієї роботи треба дослідити поняття «переправлення волоком». У далекому минулому індіанці вабанакі мали переносити свої каное та решту майна через сушу від однієї водойми до іншої, тож мусили зважувати, які з речей брати з собою, а які залишити. Вони навчилися мандрувати неперевантаженими. Містер Рід каже учням, що ті мають узяти в когось інтерв’ю — в когось із батьків чи дідуся або бабусі — про особистий досвід мандрування, про момент у житті, коли їм довелося відбути подорож, буквальну чи метафоричну. Треба буде скористатися магнітофоном і записати, як він каже, «усну оповідь», ставлячи вибраній людині питання, а потім транскрибувати відповіді й записати все в хронологічному порядку, щоб вийшла розповідь. Аркуш із завданням містить такі питання: «Що ви вирішили взяти з собою на нове місце?», «Що вам довелося залишити?», «Які висновки ви зробили для себе стосовно того, що є важливим?»

Моллі до вподоби ідея цього проекту, але їй не хочеться інтерв’ювати Ралфа чи — Боже борони — Діну.

Джека? Надто молодий?

Террі? Вона навідріз відмовиться.

Соціальну працівницю, Лорі? Пфе, ні.

Отож залишається лише Вівіан. Моллі по дрібочці дізналася дещо про неї: що її вдочерили, що вона виросла на Середньому Заході країни й успадкувала сімейну справу від заможних батьків, і що вони з чоловіком розширили її й врешті продали з таким зиском, що змогли на пенсії жити в маєтку в штаті Мен. А найголовніше — що вона дуже, дуже стара. Може, буде перебільшенням шукати трагічність у подорожах Вівіан — про щасливе, стабільне життя не буває цікавих оповідок, хіба ні? Але у багатих є свої негаразди, принаймні так Моллі казали. І її завданням буде ці проблеми виявити. Якщо, звісно, їй вдасться вмовити Вівіан на інтерв’ю.

Дитячі спогади самої Моллі — мізерні й уривчасті. Вона пам’ятає, що телевізор у вітальні ніколи не вимикався, що в їхньому трейлері стояв запах сигаретного диму, котячого лотка та плісняви. Вона пам’ятає, як мама лежала на дивані й курила сигарети одну за одною в кімнаті з заштореними вікнами, перш ніж піти на роботу в магазин. Вона пам’ятає, як розшукувала їжу — холодні сосиски чи тост, — коли мами не було вдома, а іноді й коли була. Вона пам’ятає велетенську калюжу розталого снігу просто від дверима трейлера, таку велику, що доводилося її перестрибувати з горішньої сходинки, щоб дістатися до сухого.

А є й інші, кращі спогади: як вона смажила з батьком яєчню, перевертаючи її великою чорною пластиковою лопаткою. «Не поспішай, Моллі Мелесіз, — казав батько. — Легенько. Інакше розбризкаєш олію». Як ходила на Великдень до церкви Святої Анни й вибирала розквітлий крокус у зеленому пластиковому горщику, вкритому фольгою, срібною з одного боку і яскраво-жовтою — з другого. Кожного Великодня вони з мамою саджали ці крокуси біля паркана, і незабаром їх уже була ціла галявина, білих, бордових і рожевих. Вони виростали щороку з голої квітневої землі, наче завдяки магії.

Вона пам’ятає, як вчилася в третьому класі у школі на Індіан-Айленді, де дізналася, що назва племені пенобскот походить від назви регіону Панавапскек, що означає «місце, де розкинулися камені», біля гирла племінної річки, просто там, де вона тепер живе. І що «вабанакі» означає «земля світанку», що ці племена живуть у регіоні, де зорі з’являються найпершими на всій землі США. Що люди племені пенобскот жили на території, яка стала штатом Мен, упродовж одинадцяти тисяч років, переїжджаючи залежно від сезону, шукаючи їжі. Вони заманювали в пастки й полювали на лосів, оленів карибу, видр і бобрів; ловили рибу, молюсків та мідій. Індіан-Айленд, просто над водоспадом, став їхнім місцем зустрічі.