Моллі натискає кнопку маленького цифрового магнітофона, якого взяла зі шкільної бібліотеки, й перевіряє, чи той працює. А тоді набирає повні легені повітря й проводить пальцем по ланцюжку, що висить у неї на шиї.

— Ці дармовиси мені подарував батько, й кожен із них символізує щось своє. Ворон оберігає від лихої магії. Ведмідь надихає на сміливість. А риба означає відмову визнавати магію інших людей.

— Я й не знала, що вони мають якесь значення. — Заглиблена в думки, Вівіан торкається власного ланцюжка.

Уперше придивляючись до олив’яної підвіски, Моллі питає:

— А ваша прикраса, вона чимось особлива?

— Для мене — так. Але магічних властивостей не має, — всміхається Вівіан.

— Може, й має, — відказує Моллі. — На мій погляд, ці властивості метафоричні. Лиха магія — це будь-що з того, що веде людей у темний бік, — жадібність чи невпевненість, яка підштовхує їх до деструктивних дій. А войовничий дух ведмедя захищає нас не лише від інших людей, що можуть нас скривдити, а й від власних внутрішніх демонів. І, як мені здається, магія інших людей — це те, до чого ми вразливі, те, що збиває нас зі шляху. Отож, моє перше питання до вас дивне. Напевно, його теж можна вважати метафоричним. — Вона ще раз зиркає на магнітофон і глибоко вдихає. — Гаразд, почнімо. Ви вірите в духів? Або привидів?

— Оце так питання. — Складаючи свої слабкі, помережані венами долоні на колінах, Вівіан дивиться у вікно. Якусь мить Моллі здається, що вона не відповість. А тоді так тихо, що їй доводиться нахилитися вперед, щоб розчути, Вівіан каже: — Так. Я вірю в привидів.

— Думаєте, вони… присутні в нашому житті?

Вівіан упирається поглядом своїх карих очей у Моллі й киває.

— Вони — ті, хто до нас навідуються, — мовить вона. — Ті, хто відійшли першими.

У будинку майже немає їжі. Містер Ґрот приходив з полювання порожняком останні три дні, тож ми тримаємося на яйцях і картоплі. Стає так голодно, що він вирішує зарубати одну з курок і починає поглядати на козу. В ці дні, повернувшись додому, він стає тихий. Не говорить до дітей, які вимагають уваги, хапаючись йому за ноги. Він відганяє їх так, наче вони мухи, що злетілися на мед.

Увечері третього дня я відчуваю на собі його погляд. У нього дивний вираз обличчя, наче він щось обчислює подумки. Нарешті він озивається:

— Що це в тебе на шиї? — І стає ясно, що він задумав.

— Він не коштовний, — відповідаю я.

— Схоже на срібло, — каже він, приглядаючись. — Потьмяніле.

Серце тьохкає в моїх грудях.

— Це олово.

— Дай гляну.

Містер Ґрот підходить ближче, а тоді торкається рельєфного серця і складених долонь своїм брудним пальцем.

— Що це таке, якийсь язичницький символ?

Я не знаю, що таке «язичницький», але звучить неприємно.

— Напевно.

— Хто тобі його дав?

— Бабуня. — Це вперше я згадую при ньому свою сім’ю, і мені не подобається відчуття. Хочеться забрати слова назад. — Вона не вбачала в ньому цінності. Збиралася викинути.

Він нахмурюється.

— Дивний на вигляд — це точно. Навряд чи я зміг би його продати, якби й спробував.

Містер Ґрот увесь час до мене говорить — коли я висмикую пір’я з курки, коли смажу картоплю на печі, коли сиджу біля комина у вітальні, тримаючи на колінах дитя. Він розказує мені про свою сім’ю, як у розпалі якоїсь сварки його брат убив їхнього батька, коли містерові Ґроту було шістнадцять, і він утік з дому й більше не повернувся. Приблизно тоді він познайомився з місіс Ґрот, і Гаролд народився ще до того, як їм виповнилося по вісімнадцять. Власне, вони пошлюбилися тільки тоді, коли вже мали повну хату дітей. Він каже, що йому лише того хочеться, що рибалити й полювати, але доводиться годувати й одягати всіх цих малих. Бачить Бог, він жодного з них не хотів. Бачить Бог, він боїться, що може розізлитися так, що заподіє їм шкоду.

Минають тижні, надворі теплішає, і він дедалі частіше просиджує допізна на ґанку, все щось обстругуючи, поставивши поруч пляшку віскі, і завжди запрошує мене приєднатися. У темряві він розповідає мені більше, ніж мені хотілося б знати. Вони з місіс Ґрот уже й словом не перекидаються, каже він. Вона ненавидить балачки, але любить секс. Та йому огидно до неї торкатися — вона не завдає собі клопоту митися й на ній завжди висить дитина. Він додає: «Треба було мені взяти собі за дружину когось такого, як ти, Дороті. Ти мене не загнала б отак у пастку, правда?» Йому до вподоби моє руде волосся. «Знаєш, як кажуть: хочеш біду — знайди собі руду». Перша дівчина, яку він поцілував, мала руді коси, але це було давно, коли він іще був молодий і вродливий.

— Здивована, що я був вродливий? І я колись був хлопчиком. Мені тепер лише двадцять чотири.

Він ніколи не любив своєї дружини, каже він.

Клич мене Джералдом, каже він.

Я знаю, що містерові Ґроту не варто було б мені всього цього розповідати. Мені лише десять років.

Діти скімлять, наче поранені цуценята, й туляться одне до одного, шукаючи розради. Вони не граються, як звичайні діти, не бігають і не стрибають. Їхні носи завжди повні зелених шмарклів, а очі сльозяться. Я ходжу по будинку, наче броньований жук, глуха до гострого язика місіс Ґрот, скигління Гаролда, плачу Джералда-молодшого, який ніколи в житті не задовольнить своєї палкої потреби бути на руках. На моїх очах Мейбел перетворюється на журливу дівчинку, надміру свідому того, яка на ній лежить ноша, як з нею неправильно обходяться і яка сумна доля на неї чекає. Я витрачаю всі сили на те, щоб дотримуватися чистоти, щоб зранку вставати і йти до школи.

Лежачи вночі на матраці під час зливи, відчуваючи, як металеві пружини штрикають мене з-під тонкої тканини, як вода крапає на лице, як порожньо в шлунку, я згадую якийсь день на «Агнес Пауліні», коли йшов дощ і всіх нудило від морської хвороби, і мій тато намагався нас, дітей, відволікти від страждань, сказавши заплющити очі й уявити бездоганний день. Це було три роки тому, коли мені було сім, але те, що я собі тоді уявила, й досі добре пам’ятаю. Я уявила, що стоїть недільне пообіддя і я йду провідати бабуню в її затишному будинку за містом. Дорогою, перелізаючи через кам’яні стіни та перебрідаючи поля дикої трави, що колишеться на вітрі, як море, я відчуваю пряний запах диму з торф’яних згарищ і слухаю трелі дроздів та іволг. Удалині я бачу будиночок під стріхою із потинькованими набіло стінами, горщиками з червоною геранню, що цвітуть на підвіконні, бабусин міцний чорний велосипед, приставлений до воріт, біля паркану, де густими синіми кетягами висить ожина й терен.

Усередині в печі готується гуска, і чорно-білий песик, Монті, сидить під столом, чекаючи об’їдків. Дідусь пішов на річку ловити форель власноруч зробленою вудкою або полювати на куріпку чи тетерю. Тож ми з бабусею на кілька годин залишаємося вдвох.

Бабуня розкачує тісто на ревеневий пиріг, рухаючи качалкою вперед-назад, посипаючи жовте тісто жменями муки, розпластуючи так, щоб воно накрило повну начинки форму. Час від часу вона пихкає своїм «Світ Афтоном[12]», і над її головою піднімаються хмарки диму. Вона пропонує мені льодяника, який тримає в кишені фартуха разом з півдесятком напівскурених «Афтонів» — суміш смаків, яку я ніколи не забуду. На лицьовій частині жовтої пачки цигарок — вірш Роберта Бернса, який бабуня любить наспівувати на староірландський лад:

Я сиджу на табуретці й слухаю потріскування гусячої шкіри й шкварчання жиру в пічці, доки бабуня обводить форму для пирога стрічкою з тіста, залишком посередині викладає хрест і змащує пиріг яйцем, закінчує приготування, проштрикуючи його виделкою й посипаючи цукром. Коли пиріг опиняється в печі, ми переходимо до вітальні, «хорошої кімнати», як її називає бабуня, лише удвох, пити пообідній чай, міцний, чорний, дуже солодкий, пригощатися кексом із родзинками, покраяним на кусні, ще теплим. Бабуня вибирає дві чашки зі своєї колекції посуду з трояндочками, що стоїть у буфеті за скляними дверцятами, і такі ж самі блюдця й десертні тарілки, й обачно їх ставить на накрохмалені полотняні серветки. Ірландське мереживо, що висить на вікнах, затримує сонячне світло й пом’якшує зморшки на її обличчі.