— Дороті, містер Соренсон не певний… — Вона замовкає, кладе руку собі на шию й благально дивиться на містера Поста.

— Здається, міс Ларсен намагається сказати, — каже він повільно, — що тобі доведеться все детально розповісти про те, що сталося, містерові Соренсону. Як ти знаєш, бажано, щоб із розміщенням дітей не було проблем. Містер Соренсон думає, чи не могла бути справа просто в… непорозумінні.

Мені паморочиться в голові, коли я усвідомлюю, що має на увазі містер Пост.

— Він мені не вірить?

Вони обмінюються поглядами.

— Тут річ не в тому, вірить чи ні. Просто треба, щоб він почув це від тебе, — говорить міс Ларсен.

Уперше в житті я відчуваю порив протесту. На очі навертаються сльози.

— Я туди не повернуся. Я не можу.

Міс Ларсен кладе руку мені на плече.

— Дороті, не хвилюйся. Ти розкажеш містерові Соренсону, що сталося, а я додам те, що знаю. Я не дам їм примусити тебе повернутися туди.

Наступні кілька годин минають, мов у тумані. Я повторюю рухи Люсі, беру букваря, коли вона його бере, стаю позаду неї в черзі писати на дошці, але заледве усвідомлюю, що відбувається навколо. Коли вона шепоче: «У тебе все гаразд?», я знизую плечима. Вона стискає мою долоню, але не допитується, і я не знаю, чи вона відчуває, що я не хочу про це говорити, чи боїться почути, що я скажу.

Після обіду, коли ми повертаємося за парти, я помічаю автомобіль удалині. Торохтіння мотора заглушує інші звуки, я більше нічого не бачу, крім темної вантажівки, що під’їжджає до школи. Й ось вона вже тут, їде похилою доріжкою, зі скреготом зупиняється позаду вантажівки містера Поста.

Я бачу містера Соренсона на водійському сидінні. Якусь хвилю він просто сидить. Знімає чорного фетрового капелюха, пригладжує вуса. А тоді відчиняє двері автомобіля.

— Оце так, оце так, — каже містер Соренсон, коли я закінчую свою розповідь. Ми сидимо на твердих стільцях на задньому ґанку, де тепер тепліше, ніж зранку, завдяки сонячному світлу й теплу від печі. Він простягає руку, щоб погладити мене по нозі, а тоді, здається, передумує, й кладе її собі на стегно. Другою рукою він погладжує собі вуса. — Стільки пройти в такий холод… Напевно, ти була дуже… — Його голос стихає. — І все ж, і все ж. Я оце думаю: посеред ночі. Може, ти?..

Я дивлюся на нього невідривно, відчуваючи, як у грудях гупає серце.

— …неправильно зрозуміла?

Він дивиться на міс Ларсен.

— Дівчинці десять років… ви не думаєте, міс Ларсен, що їй може бути властива певна… чутливість? Схильність до надмірної драматизації?

— Це залежить від дівчинки, містере Соренсон, — відказує вона холодно, піднімаючи підборіддя. — Я ніколи не ловила Дороті на брехні.

Хмикнувши, він хитає головою.

— Ох, міс Ларсен, я ж про зовсім інше, звісно, ні! Я просто мав на увазі, що, коли людині довелося у своєму юному житті пережити лихоліття, то вона матиме схильність зашвидко робити висновки й ненавмисне реагувати надто гостро. Я на власні очі бачив, що умови проживання у Ґротів були, так би мовити, не оптимальні. Але всі не можуть мати ідеальні сім’ї, хіба не так, міс Ларсен? Світ не досконалий, і, покладаючись на доброчинність інших, ми не завжди маємо змогу скаржитися. — Він усміхається мені. — Я раджу тобі, Дороті, спробувати ще раз. Я можу поговорити з Ґротами й переконати їх у потребі покращити умови.

Очі міс Ларсен дивно виблискують, а шиєю піднімається червона пляма.

— Ви чули, що вона розказала, містере Соренсон? — питає вона хрипким голосом. — Щодо неї була вчинена спроба… зґвалтування. А місіс Ґрот, заставши жахливу сцену, вигнала її геть. Ви ж не очікуєте, що Дороті повернеться в ті умови, правда? Чесно кажучи, мені цікаво, чому ви не запросили поліцію навідатися туди й усе перевірити. Здається, іншим дітям там теж залишатися нездорово.

Містер Соренсон повільно киває, наче кажучи: «Що ви, що ви, це була просто думка, не варто кричати, заспокоймося». Але натомість промовляє:

— Ну знаєте, є одна заковика. Як я знаю, наразі немає сімей, які хотіли б прийняти до себе сироту. Звісно, я можу попитати ще. Сконтактувати з Товариством допомоги дітям у Нью-Йорку. Якщо до цього дійде, то Дороті, напевно, доведеться повернутися назад до прибуття наступного потяга.

— Безумовно, нам не доведеться вдаватися до цього, — каже міс Ларсен.

Він злегка знизує плечима.

— Сподіваймося. Але певності немає.

Вона кладе руку мені на плече й трохи стискає.

— Розгляньмо, які ще є варіанти, містере Соренсон. А доти, на день чи два, Дороті може пожити в мене.

Я здивовано піднімаю на неї погляд.

— Але ж я думала…

— Лише тимчасово, — додає вона швидко. — Я живу в пансіоні, містере Соренсон, куди не дозволено приводити дітей. Але у його власниці добре серце, й вона знає, що я працюю вчителькою в школі й що далеко не всі мої учні… — здається, вона обачно добирає слова, — мають достойне місце проживання. Думаю, вона матиме співчуття. Як я вже сказала, на день чи два.

Містер Соренсон гладить вуса.

— От і чудово, міс Ларсен. Я пошукаю інших можливостей, а поки що залишу Дороті у вас на кілька днів. Юна леді, я сподіваюся, що ви будете поводитися добре й чемно.

— Так, сер, — кажу я похмуро, але моє серце наливається радістю. Міс Ларсен забере мене до себе! Я не можу повірити в цей дарунок долі.

Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік

Чоловік, який забирає міс Ларсен зі школи, виказує подив від моєї присутності піднятою бровою, але нічого не каже.

— Містере Єйтс, це Дороті, — говорить вона йому, і він киває мені у дзеркало заднього огляду. — Дороті, містер Єйтс працює на власницю пансіонату, де я живу, місіс Мерфі, і з доброти душевної щодня відвозить мене до школи, бо я сама не маю автомобіля.

— Завжди радий, міс, — відповідає він, і, судячи з того, як порожевіли його вуха, так і є.

Геммінгфорд куди більший за Елбанс. Містер Єйтс повільно веде авто по Мейн-стріт, тож я розглядаю вивіски: «Імперський театр» (чиї першокласні трубачі «Тепер розмовляють, співають і танцюють!»), Газета «Геммінгфорд леджер», «Розважальний заклад Волли», де у вітрині реклама більярду, газованих напоїв, цукерок і тютюну, Державний банк «Фармерс», Шиндлерів магазин обладнання, Нілсенів універмаг — «Їжа й одяг на будь-який смак».

На розі вулиць Мейн і Парк, за кілька кварталів від центру міста, містер Єйтс зупиняється перед світло-блакитним вікторіанським будинком з широким ґанком. На овальній табличці біля вхідних дверей написано «Геммінгфордський пансіонат для молодих жінок».

Коли міс Ларсен відчиняє двері, дзеленькає дзвоник. Вона заводить мене всередину, але прикладає пальця до губ і шепоче: «Зачекай хвильку», а тоді знімає рукавички, шарф і зникає за дверима в кінці коридору.

Фойє оформлене традиційно: винної барви шпалери з ворсяним малюнком, велике дзеркало в позолоченій рамі і темний, фігурний комод. Озирнувшись навкруги, я всідаюся на високий стілець зі слизьким сидінням. У кутку голосно цокає пишний високий підлоговий годинник, і, коли він вибиває годину, я від здивування мало не падаю.

Через кілька хвилин міс Ларсен повертається.

— Хазяйка пансіону, місіс Мерфі, хотіла б з тобою познайомитися, — каже вона. — Я розповіла їй про твою… ситуацію. Я думала, що маю пояснити, чому привела тебе сюди. Сподіваюся, ти не проти.

— Звісно, ні.

— Просто поводься як завжди, Дороті, — говорить вона. — Гаразд. Ходімо.

Я йду за нею коридором і через двері у вітальню, де кругленька пишногруда жінка з ореолом пухкого сивого волосся сидить на рожевій оксамитній канапі близько від яскравого вогню. Обабіч носа вона має глибокі зморшки, як у маріонетки, а також уважний, сторожкий вираз обличчя.

— Ну, дитино, здається, багато тобі довелося пережити, — каже вона, жестом вказуючи мені сісти навпроти неї на один із двох високих стільців із оббивкою в квіточки.

Я сідаю на один зі стільців, а міс Ларсен опускається на другий, трохи стривожено мені всміхаючись.