Дізнавшись, що я приїхала майже без речей, міс Мерфі заходжується збирати мені одяг. У холі стоїть велика валіза, повна вбрання, яке залишили пожилиці: сорочки, панчохи й сукні, светри і спідниці, й навіть кілька пар черевиків. Вона викладає все це у власній великій кімнаті на подвійному ліжку, щоб я приміряла.

Майже все завелике, але кілька одежин підхожі — небесно-блакитна кофта, вишита білими квіточками, брунатна сукня з перловими ґудзиками, кілька пар панчіх, одна пара черевиків.

— Дженні Ерлі, — зітхає місіс Мерфі, показуючи пальцем на особливо гарну жовту сукню в квіточки. — Худесенька вона була й симпатична. Але коли виявилося, що вона при надії… — Вона дивиться на міс Ларсен, яка хитає головою. — Позаторішній сніг. Я чула, що Дженні мала гарне весілля й народила здорового хлопчика, тож добре те, що добре закінчується.

Одужуючи, я починаю хвилюватися: це довго не протриває. Мене відправлять геть. Я пережила цей рік, бо була змушена, бо не мала інших варіантів. Але тепер, пізнавши комфорт і безпеку, як я можу повернутися? Ці думки доводять мене мало не до відчаю, отож я наказую собі, примушую себе їх відганяти.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Коли Моллі приїжджає, Вівіан чекає її біля вхідних дверей.

— Готова? — питає вона, обертаючись до сходів, щойно та переступає поріг.

— Заждіть, — дівчина поспіхом знімає свою армійську куртку й вішає її на чорний металевий вішак у кутку. — А як щодо чашки чаю?

— Ні´коли! — гукає через плече Вівіан. — Сама розумієш, я вже немолода. Будь-коли можу дати дуба. Мусимо братися до справи!

— Справді? Не буде чаю? — бурчить Моллі, йдучи за нею.

Відбувається цікава річ. Історії, які Вівіан починала розповідати, лише коли її підштовхнути, лише щоб слухняно відповісти на певні запитання, розгортаються самі собою, одна за одною, та їх стільки, що й сама Вівіан дивується.

— «Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові!»[14] — каже вона після однієї з таких розмов. — Це «Макбет», люба. Пошукай.

Вівіан нікому по-справжньому не розповідала про свою мандрівку потягом. Соромилася, каже вона. Занадто багато потрібно пояснювати, занадто важко повірити. Стількох дітей, зібраних з вулиць Нью-Йорка, наче непотріб, покидьки на баржі, відправили потягами на Середній Захід, якомога далі, геть з-перед очей.

І хай там що, а як розповісти про те, що втратила все?

— А чоловікові? — питає Моллі. — Ви не могли йому не розповісти.

— Дещо розповіла, — відповідає Вівіан. — Але стільки з цих спогадів було болючих, що я не хотіла його обтяжувати. Іноді легше забути.

Спогади Вівіан виринають з кожною відкритою коробкою. Набір для шиття, загорнутий у марлю, нагадує про похмурий дім Бернів. Пальто гірчичного кольору з військовими ґудзиками, плетені рукавички з підкладкою, брунатна сукня з перловими ґудзиками, дбайливо запакований чайний сервіз із трояндочками. Незабаром Моллі вже має образи персонажів: Ніїв, бабуня, Мейсі, місіс Скетчерд, Дороті, містер Соренсон, міс Ларсен… Кожна оповідка веде за собою наступну. «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя». Наче клаптики тканини для ковдри, Моллі складає ці спогади в правильному порядку й зшиває їх докупи, створюючи візерунок, який неможливо побачити, якщо не зібрати все разом.

Коли Вівіан описує, як це — жити з ласки чужих людей, Моллі киває. Вона добре знає, як воно — притлумлювати свої природні схильності, видушувати з себе усмішку, коли нічого не почуваєш. За якийсь час перестаєш розуміти свої потреби. Стаєш вдячний за найменший прояв доброти, а тоді, дорослішаючи, набуваєш підозріливості. Чого це хтось буде щось для тебе робити, нічого не очікуючи у відповідь? Власне, здебільшого ніхто нічого й не робить. Зазвичай доводиться бачити найгірші сторони людей. Дізнаєшся, що більшість дорослих обманюють. Що більшість людей дбають тільки про себе. Що ти цікавий рівно стільки, скільки можеш бути для когось корисний.

Й отак формується твоя особистість. Ти знаєш забагато, і це знання робить тебе недовірливим. Стаєш боязким і настороженим. Вираження емоцій втрачає свою природність, і доводиться їх вдавати. Прикидатися. Виказувати співчуття, коли не відчуваєш його. Й отак учишся губитися в натовпі, мати такий самий вигляд, як усі, хоча всередині почуваєшся зламаним.

— Ет, не знаю, — каже якогось дня Тайлер Болдвін на занятті з американської історії, після того як вони всім класом подивилися фільм про індіанців вабанакі. — Як там кажуть — переможець здобуває все? Таке стається повсякчас, по всьому світу, правда? Одна група перемагає, інша зазнає поразки.

— Це правда, що люди захоплювали й пригноблювали одне одного споконвіку, — говорить містер Рід. — Ти думаєш, що пригноблена група має припинити скаржитися?

— Ага. Ви програли. Мені ніби кортить сказати «змиріться», — каже Тайлер.

Лють, яку відчуває Моллі, так її переповнює, що перед очима починає мерехтіти. Упродовж понад чотирьохсот років індіанців обманювали, заганяли в загони, примушували жити в резерваціях, дискримінували, називали брудними, червоношкірими, дикунами. Вони не могли знайти роботу чи купити дім. Якщо вона задушить цього імбецила, чи вплине це на її випробувальний термін? Вона глибоко вдихає й намагається заспокоїтися. А тоді піднімає руку.

Містер Рід здивовано на неї дивиться. Моллі рідко піднімає руку.

— Так?

— Я індіанка. — Вона нікому ніколи про це не казала, крім Джека. Вона знає, що для Тайлера вона просто… готка, якщо він взагалі про неї якоїсь думки. — Із пенобскотів. Я народилася на Індіан-Айленді. І мені хочеться сказати: те, що сталося з індіанцями, те саме, що сталося з ірландцями за врядування Великої Британії. Боротьба була нечесна. У них украли землю, їхню релігію заборонили, їх примусили скоритися іноземному пануванню. Ірландці з цим були незгодні, й так само індіанці.

— Боже, це що, імпровізована промова? — бурмоче Тайлер.

Меган Макдоналд, що сидить за партою в ряду перед Моллі, піднімає руку, й містер Рід киває.

— Вона має слушність. Мій дідусь народився в Дубліні. Він увесь час розказує, що накоїли британці.

— Ну, а батьки мого дідуся збанкрутіли під час Великої депресії. Як бачите, я не жебракую. Лайно трапляється, перепрошую за свою французьку, — перебиває Тайлер.

— Якщо не зважати на Тайлерову французьку, — говорить містер Рід, підводячи брови, наче показуючи учням, що він цього не схвалює, але розбереться пізніше, — саме це вони роблять? Жебракують?

— Вони просто хочуть чесного ставлення, — каже хлопець із заднього ряду.

— Але що це означає? І де воно закінчується? — питає інший хлопець.

Доки інші приєднуються до розмови, Меган обертається на сидінні й дивиться на Моллі, наче вперше її помітивши.

— Оце так, індіанка. Круто, — шепоче вона. — Як Моллі Мелесіз, так?

Тепер у будні Моллі не чекає, доки Джек підвезе її до дому Вівіан. Вийшовши зі школи, вона сідає на екскурсійний автобус.

— У тебе є що робити, — каже вона йому. — Я знаю, як неприємно тобі сидіти й чекати на мене. — Але, по правді, дістаючись автобусом, вона вільна провести з Вівіан стільки часу, скільки Вівіан дозволить, і не мусить відповідати на Джекові питання.

Моллі не розповіла Джекові про проект з інтерв’юванням. Знає, що він назвав би поганою ідеєю аж так втручатися в життя Вівіан, занадто багато в неї просити. Навіть більше, нещодавно в його голосі з’явилося напруження.

— То що, скоро відпрацюєш свої години? — спитав він. А ще: — Є там якийсь прогрес?

У ці дні Моллі прослизає в дім Вівіан, нахиляє голову до Террі на знак привітання і піднімається на горище. Їй здається й важким, і недоречним пояснювати свої дедалі глибші стосунки з Вівіан. Яка різниця, що думають інші?

— Моя теорія така… — каже Джек якогось дня, коли вони сидять на галявині під час обідньої перерви між шкільними заняттями.