Естер святкувала перемогу; Може, ніс її й скидавсь на картоплину, але цілеспрямованості їй було не позичати.

Міс Вінтер перервала розповідь, її очі дивились кудись у віддалений куток кімнати, а свідомість, вочевидь, опанувало минуле, яке подекуди уявляється нам реальнішим від сьогодення. У куточках її очей та вуст ховалася печаль і втома. Знаючи, якою тонкою буває нитка оповіді, я міркувала, яким би чином тактовніше підштовхнути письменницю до продовження розмови.

Пауза явно затяглася.

— А ви, — обережно мовила я, — як ви ставилися до Естер?

— Хто, я? — Міс Вінтер якось відсторонено кліпнула очима. — О, вона мені подобалася. У тім-то й біда.

— Біда?

Віда Вінтер знову кліпнула очима, завовтузилася у кріслі й кинула на мене несподівано гострий, не надто привітний погляд, і я зрозуміла, що нитка таки перервалася.

— Гадаю, на сьогодні досить. Можете йти.

Скринька з чужими життями

Записуючи історію гувернантки Естер, я швидко повернулася до звичного розкладу й темпу роботи. Уранці я вислуховувала розповідь міс Вінтер, майже не роблячи при цьому позначок у записнику, а згодом, повернувшись до себе й озброївшись своїми вірними дванадцятьма олівцями та стругачкою, схилялася над сторінками, переносячи на них те, що чітко зафіксувала моя пам'ять. Слова, збігаючи з кінчика олівця на аркуш, відтворювали в моїх вухах інтонацію міс Вінтер, а пізніше, перечитуючи вголос написане, я відчувала, що моє обличчя набуває характерного для письменниці виразу. При цьому моя ліва рука то підводилася, то опускалася, імітуючи її промовисті жести, а права лежала, наче скалічена, на колінах. У моїй уяві слова перетворювалися на образи і сцени. Ось стоїть Естер, чепурна і чиста, від неї виходить сріблясте сяйво, воно утворює навколо неї світлий ореол, що поволі шириться — спочатку на її кімнату, потім на будинок, а опісля й на його мешканців. Хазяйка з невиразної постаті, що повільно рухалася в напівтемряві, трансформувалася у жваву бабцю з чіткими обрисами, яка моторно порається в чистих і світлих кімнатах, приглядаючись до всього вже зрячими (дяка окулістові!) очима. А ось і Еммеліна, яка піддалася чарівній аурі Естер і дозволила перетворити себе з немитої та недогодованої бродяжки на чистеньку, пухкеньку і добросерду дівчинку. Ореол Естер поширився навіть на класичний парк: ось її світло осяває скалічені тисові гілки і кличе до життя нові зелені пагони. Ген там, поодаль, на межі світла й мороку — похмурий мовчазний садівник на прізвисько Джон-копач; він пасивно опирається змінам і ніяк не хоче потрапляти під магічний вплив сяйва, що виходить від Естер. Поставав у моїй уяві й Чарлі; він блукав у темряві, поза межами аури Естер, усіма чутий, але ніким не бачений. А ще я бачила Аделіну… цю загадкову і жорстокосерду Аделіну.

Для своїх біографічних досліджень я завела таку собі «картотеку життів». Це була скринька з картками-покажчиками, що містили подробиці про персонажів: ім'я, рід занять, дати народження та смерті, місце проживання тощо. Інколи ця картотека здається мені меморіалом, зведеним задля вшанування померлих (я уявляю, як вони заглядають у мою кімнату крізь темне вікно й перешіптуються: «Ти диви! Вона записує нас у картки! І це — через двісті років після нашої смерті!»). Коли ж за вікном непроглядний морок і я почуваюся безпорадною та самотньою по цей бік темного скла, картки стають схожими на маленькі надгробки, бездушні й холодні, а сама скринька — на глухий цвинтар. Список персоналій, що його мені надала міс Вінтер, був надто короткий, і коли я тасувала картки, жалюгідність їхньої кількості збурювала в мені розчарування й роздратування. Інформаційна складова історії видавалася мені явно недостатньою.

Я взяла чисту картку і почала її заповнювати.

Естер Барроу

Гувернантка

Маєток Енджелфілд-хаус

Рік народження:?

Рік смерті:?

Я зупинилася. Зробила на пальцях деякі підрахунки. Дівчатам було лише по тринадцять років. І Естер була молода. Вона просто не могла бути старою, беручи до уваги її неабияку бадьорість та винахідливість. Скільки ж їй було? Тридцять? А може, тільки двадцять п'ять? На якихось дванадцять років старша за самих двійнят… І тут мені зайшла одна гадка. Що, коли Естер ще жива? Цікаво, чи може таке бути? Міс Вінтер у свої сімдесят із гаком перебуває на порозі смерті — але ж це ще не означає, що людина старша за неї вже мала померти.

Залишалося одне.

Я зробила у карточці ще одну позначку й підкреслила її.

ЗНАЙТИ ЕСТЕР!

Як не дивно, тієї ночі мені наснилася гувернантка.

Я бачила її непоказну фігуру в акуратно підперезаному халаті. Ось Естер стоїть на майданчику галереї і, стуливши губи, скрушно хитає головою, розглядаючи закіптюжені пожежею стіни, гострі краї поламаних дощок долівки і плющ, який в'ється навколо поруччя сходів. Посеред того хаосу стоїть Естер — і все довкола неї світлішає, ясніє, наче заспокоюється.

Естер кидала гострий погляд жвавих очей то ліворуч, то праворуч, не залишаючи нічого поза своєю увагою. Аж ось її погляд зупинився на постаті, що стояла за моєю спиною. Імовірно, це була моя сестра-близнючка; я була майже певна цього…

Я почала наближатися до Естер, як той нічний метелик, що летить на світло. Та коли я потрапила всередину магічного кола, нічого не сталося. Навколо мене так і залишилася темрява. Очі Естер ковзнули по мені — і вона мене не побачила. Наче мене не було взагалі.

Я прокинулася, відчуваючи збоку вже знайомий пекучий холод, і почала перебирати картини зі сну, щоб зрозуміти джерело свого страху. У самій Естер нічого страхітливого не було. Налякало мене до дрожу не те, що я бачила уві сні, а те, ким я в тому сні була. Якщо Естер мене не побачила, то я, мабуть, була привидом. Бути привидом — означає бути мертвою. Хіба ні?..

Я встала з ліжка й пішла до ванної кімнати, щоб змити із себе страх. Намагаючись не дивитися у дзеркало, я поглянула, була на свої руки у воді… і зазнала нового нападу жаху. Мої руки існували тут... але я знала, що водночас вони існують і там, по той бік, де вони мертві. І очі, якими я їх бачила, — теж мертві у потойбічному світі. А мій розум, крізь який проходять ці думки, він що — теж мертвий?!! Мене охопив панічний страх.

Яка жахлива природна аномалія розділяє особистість між двома тілами ще до їхнього народження, а потім одне з них убиває? Що ж від мене залишилося? Хто я така? Напівпомерла душа моя, гнана зі світу живих удень, вночі лине до свого двійника у похмуре небуття.

…Я запалила вогонь, заварила какао, закуталася в халат та ковдри й заходилася писати листа батькові. Як там крамниця, питалася, як там мати, як там він і як зазвичай чинять люди, коли хочуть когось розшукати? Чи існують приватні детективи в реальному житті, чи тільки в книжках?.. Я переповіла батькові все те нечисленне, що знала про Естер. Чи можна розпочати пошук за наявності такої скупої інформації? Чи візьметься приватний детектив за таку роботу? А якщо ні, то що робити тоді?..

Я перечитала листа. Стислий і діловий, він жодним чином не видавав мого страху. Уже розвиднювалося. Дрож припинився. Незабаром тут з'явиться Джудіт зі сніданком.

Маленька шпигунка у тисових заростях

Для нової гувернантки не існувало нічого недосяжного.

Так принаймні здавалося спочатку.

Але подекуди виникали труднощі. От, скажімо, суперечка з Хазяйкою. Естер, вичистивши й причепуривши кімнати, замкнула їх, а трохи згодом із незадоволенням виявила, що хтось їх знову відімкнув. Вона покликала до себе Хазяйку.

— Яка потреба, — запитала вона, — залишати кімнати відімкненими, якщо вони не використовуються? Ви ж бачите, до чого це призводить: дівчата заходять до них, коли їм заманеться, і вчиняють безлад. У результаті і моя, і ваша робота стає марною.