— Аделіна просто приголомшує мене, докторе Модслі. Тому ваша думка — думка досвідченого лікаря — стала б мені у великій пригоді.

Лікар чемно вклонився.

— Звичайно ж. Що саме вас непокоїть?

— Ніколи раніше не зустрічала я такої незрозумілої дитини. — Естер на мить замовкла. — Вибачте мені мою нетямущість, але мені навіть важко знайти потрібні слова, щоб схарактеризувати всі її дивацтва.

— Не поспішайте. Я маю вдосталь часу.

Лікар Модслі вказав рукою на низьку лавку біля живоплоту у формі витонченого ліжкового бильця, й вони сіли напроти однієї з найрозкішніших зелених фігур парку.

— Аделіна, — почала Естер, — дитина зла й агресивна. Вона не терпить моєї присутності в домі і чинить опір усім моїм спробам навести лад. Харчується вона хаотично: буває, не їсть нічого, аж доки не почне конати з голоду, й лише тоді щось перехопить, та й то якийсь мізерний шматочок, не більше. Викупати її можна лише силоміць, і попри те що Аделіна худа як скелет, потрібні зусилля двох дорослих людей, щоб утримати її у воді. Будь-який вияв доброзичливості з мого боку вона зустрічає цілковитою байдужістю. Здається, нормальні людські почуття їй незнані, і я, чесно кажучи, дуже сумніваюся, що ця дівчинка має у собі хоч дещицю людяності.

— Чи вона розумна?

— Радше хитра й підступна. Її ніщо не цікавить, крім її власних безглуздих забаганок.

— А як вона навчається?

— Ну, хіба це навчання? Арифметики немає, немає ні латини, ні географії. Утім, в інтересах дисципліни й порядку я змушую дівчат навчатися по дві години двічі на день і розповідаю їм різні історії. Оце і все навчання.

— Аделіні подобаються ваші уроки?

— Якби ж я знала, пане лікарю! Вона ж несамовита, абсолютно некерована, розумієте?! Щоразу її треба заманювати до кімнати якоюсь хитрістю, а інколи мені навіть доводиться кликати на допомогу Джона, щоб той затягнув її силоміць. При цьому вона всіляко опирається: то руками вчепиться за одвірок, то навмисне заклякне усім тілом, щоб її неможливо було пронести крізь двері. На стілець посадовити її геть неможливо, тож Джон лишає її на підлозі і йде. У класній кімнаті вона не слухає мене й не дивиться на мене, а замикається в собі й поринає у якийсь вигаданий нею світ.

Лікар Модслі уважно слухав, а потім кивнув:

— Дійсно важкий випадок. Отже, її поведінка дуже вас непокоїть, і ви побоюєтеся, що результати вашої роботи з Аделіною будуть менш успішними, аніж з її сестрою. Та все ж, — чарівно всміхнувся він, — вибачте, міс Барроу, але особливих підстав для стурбованості я не бачу. Я вірю у ваші здібності. Щойно я почув від вас розповідь більш зв'язну й більш дохідливу, ніж чув від багатьох лікарів у схожих випадках.

Естер зміряла лікаря холодним поглядом.

— Я ще не все сказала.

— Слухаю вас.

— Є методи, які з успіхом застосовували і застосовують до таких дітей, як Аделіна. Я маю також власні перевірені розробки, які можна було б використати, якби не…

Вихователька завагалася, й цього разу лікареві вистачило кмітливості не переривати її. І Естер знову заговорила — неквапно, ретельно зважуючи слова.

— Таке враження, ніби в душі Аделіни якась імла. І ця імла відокремлює її не лише від решти людей, але й від самої себе: Інколи імла рідшає, інколи зовсім розвіюється, і тоді з'являється зовсім інша Аделіна. Але так триває недовго. І коли імла повертається, дівчина стає такою, як і раніш.

Естер поглянула на лікаря, чекаючи його реакції. Той наморщив лоба.

— А як вона поводиться в ці періоди просвітління?

— Зовнішніх ознак обмаль. Насамперед це її дихання. Інколи воно змінюється, і тоді я вгадую, що Аделіна мене чує. Потім… її руки.

— Що — її руки?

— Зазвичай вони напружені, з розчепіреними пальцями — ось такі. — Естер розчепірила свої пальці. — Але інколи я помічаю, що вони розслабляються — ось так. — Вона розслабила пальці, й ті обм'якли. — Наче моя розповідь так захоплює увагу Аделіни, що її захисна реакція притупляється, дівчинка розслабляється й «забуває» демонструвати свою відразу до мене. Мені доводилося працювати з багатьма «важкими» дітьми, докторе Модслі. У цій сфері я маю великий досвід. І те, що я побачила, можна звести до такого висновку: в Аделіні розпочався процес, так би мовити, «бродіння», себто перевиховання.

Лікар відповів не відразу; на якийсь час він замислився, і Естер, схоже, була втішена його увагою до її міркувань.

— А чи простежується якась регулярність у прояві цих симптомів?

— Поки що впевненості немає. Але…

Лікар Модслі кивнув, заохочуючи її продовжувати.

— Може, це й дурниці, але мені здалося, що певні літературні твори…

— Літературні твори?

— Наприклад, «Джейн Ейр». За кілька днів я скорочено переказала їм першу частину; саме тоді я вперше й помітила це явище. А ще — Діккенс. Історичні ж легенди та повчальні казки не завжди дають ефект.

Лікар знову наморщив лоба.

— А «Джейн Ейр» діє регулярно?

— Ні. У цьому й полягає проблема.

— Гм. І що ж ви збираєтеся робити?

— Безперечно, існують перевірені методи виховання таких егоїстичних та впертих дітей, як Аделіна. Якнайсуворіший режим сьогодні міг би її вберегти від долі її матері завтра. Однак суворий режим, цілющий для «зовнішньої оболонки» Аделіни, буде вкрай руйнівним для…

— Для тієї дитини, яку ви бачите, коли імла розвіюється?

— Саме так. Для отієї дитини нічого гіршого й придумати не можна.

— То якщо підсумувати всі ваші спостереження… яким ви бачите майбутнє Аделіни?

— Це передчасне запитання. Наразі достатньо констатувати, що я не вважаю цю дитину повністю втраченою. Хто-зна, що з неї вийде?..

Вони сиділи, мовчки розглядаючи зелену геометричну фігуру напроти, і всерйоз розмірковували над проблемою… тоді як сама «проблема», сховавшись за кущем, крадькома позирала на них крізь листя.

Зрештою озвався лікар.

— Мені невідоме захворювання, яке б супроводжувалося такими симптомами. Але, можливо, справа тут у моєму невігластві. — Він сподівався, що Естер ввічливо заперечить, але вона цього не зробила. — Гм. Гадаю, мені слід ретельно оглянути цю дівчинку, щоб визначити загальний стан її здоров'я — як фізичного, так і розумового.

— Саме про це я й думала. До речі, — Естер почала ритися у кишенях, — ось мої нотатки. У них ви знайдете опис кожного засвідченого мною конкретного випадку. Опис супроводжується попереднім аналізом. Може, після огляду ви трохи затримаєтесь, щоб поділитися зі мною враженнями? Ми б могли разом поміркувати над належними заходами.

Лікар поглянув на Естер із чималим здивуванням. Вона вийшла поза межі свого амплуа гувернантки, вона поводилася так, наче була його колегою!

Естер теж збагнула, що порушила субординацію. Може, ще не пізно відступити? Але Рубікон уже було перейдено. Пішов на бій — міцно стій.

Тим часом погляд лікаря Модслі знов перекинувся на геометричну фігуру з гілок та листя.

— Це не додекаедр, — із хитруватим усміхом мовила Естер. — Це тетраедр.

Лікар Модслі підвівся з лавки й наблизився до зеленої фігури.

— Один, два, три, чотири… — почав рахувати він, ледь ворушачи губами.

Моє серце пішло у п'яти. Невже він збирається обійти дерево? А там, чого доброго, ще й мене надибає!

Але лікар дорахував до шести й зупинився. Він знав, що Естер мала рацію.

Вони якось знічено поглянули одне на одного. На його обличчі відбилася непевність. Хто вона, ця жінка? І хто дав їй право так з ним розмовляти? Вона ж усього-на-всього опецькувата провінційна гувернантка з носом-картоплиною! А може, ні? Може, все не так просто?..

Естер мовчки дивилася на лікаря, наче прикута до свого місця.

Нарешті вони зніяковіло відвернулися одне від одного. Земля колихнулася і на якусь дещицю відхилилася від своєї осі.

— То коли ви оглянете Аделіну? — спитала Естер.

— Може, вдень у середу? — запропонував лікар.

— Гаразд. У середу вдень.