Джон-копач до будь-яких нововведень ставився вороже. Тільки-но Хазяйка розпочинала свої оптимістичні просторікування («Гувернантка неодмінно буде вимогливою і працьовитою… Ти навіть не уявляєш, наскільки поліпшаться справи з її приїздом…»), він витуплювався у вікно і вперто мовчав. Коли ж лікар Модслі запропонував йому поїхати каретою і зустріти гувернантку на станції, садівник грубо відрізав:

— Ніколи мені роз'їжджати по всіх усюдах у пошуках тієї бісової виховательки!

І довелося лікареві самотужки робити необхідні приготування і забирати зі станції міс Барроу.

Після трагічного випадку з класичним парком Джон трохи звихнувся і тепер, напередодні очікуваних змін, просиджував години на самоті, прокручуючи в голові свої страхи щодо непевного майбутнього. Поява небажаної особи означала появу додаткової пари очей і додаткової пари вух у домі, де роками ніхто ні до чого як слід не приглядався й не прислухався. Джон-копач, як і Хазяйка, вже звик до певного нехлюйства, тож передчував цілу купу прикрощів.

Усі ми теж, кожен по-своєму, боялися приїзду гувернантки. Усі, окрім Чарлі. У день приїзду міс Барроу він поводився як завжди: замкнувшись від усього й від усіх, ридав у своїй кімнаті (до його щоденних «шумових ефектів» ми всі вже так звикли, що майже не звертали на них уваги). Він удень і вночі дожидався повернення Ізабель і втратив будь-яке уявлення про час. До появи гувернантки йому було байдужісінько.

Того ранку ми байдикували в кімнаті на першому поверсі — її можна було б назвати спальнею, якби ліжко хоч трохи виднілося з-під купи різного лахміття, що громадилося довкола протягом десятиліть. Еммеліна довго видряпувала нігтями сріблясту нитку з облямівки штор; коли їй це вдалося, вона крадькома засунула нитку до кишені, щоб пізніше додати до купи всіляких предметів, що їх вона, мов та сорока, позносила до себе під ліжко. Але раптом щось відволікло її увагу. До будинку хтось наближався. І хоча Еммеліна навряд чи усвідомлювала можливі наслідки оголошеного напередодні приїзду, нею теж заволоділо передчуття майбутніх змін, що вже витало у повітрі.

Саме Еммеліна й помітила першою, як під'їхала карета. З вікна вона спостерігала, як незнайома жінка вийшла з екіпажа, двома швидкими і вправними рухами обсмикнула спідницю й обдивилася довкола. Новоприбула глянула на парадний вхід, ліворуч, праворуч, нарешті, вгору (при цьому я відскочила від вікна). Вона нас не помітила, подумавши, що мигтіння у вікні — то якийсь оптичний ефект на віконному склі, можливо, вітер колихнув завіску крізь розбиту шибку. Ні, вона нас не побачила.

Зате ми побачили її. Крізь дірку, яку Еммеліна щойно проробила у шторі, ми невідривно спостерігали за нею, не знаючи, що й гадати. Естер мала середній зріст. Була середньої статури. Пальто, черевики, сукня, капелюшок — усе мало якесь незрозуміле забарвлення й фасон. Волосся міс Барроу не можна було назвати ані світлим, ані темним; колір обличчя був так само невизначений, а саме обличчя позбавлене будь-якого виразу. Однак ми все одно на неї витріщалися — витріщалися, аж доки очі не заболіли. Кожна часточка її обличчя наче світилася. Світився її одяг та волосся. Світився навіть її багаж. Від гувернантки йшло якесь сяйво — як від електричної лампочки. Щось робило її несхожою на інших. І ми не мали ані найменшого уявлення, що саме.

Утім, пізніше все з'ясувалося.

Естер просто була чистою. Відшкрябаною, вимитою з милом, сполосканою і начищеною скрізь і всюди.

Тож можете тільки уявити собі, яким їй видався маєток Енджелфілд.

Не встигла Естер пробути у будинку й півгодини, як наказала Хазяйці покликати нас. Ми цей наказ проігнорували і стали чекати, що трапиться далі. Чекали собі та чекали, але нічого так і не трапилося. І саме в цьому Естер уперше й перехитрувала нас, хоча ми тоді про це ще не здогадувалися. Усе наше вміння переховуватися ставало марним, якщо гувернантка навіть не збиралася нас шукати. І вона нас таки не шукала.

Спочатку ми стирчали у кімнаті, потім нам це обридло, і зрештою нас опанувала цікавість. Ми стали прислухатися до звуків, що йшли знизу: ось Джон-копач щось сказав, ось меблі пересувають, ось іще якийсь стукіт і грюкіт…

О шостій Хазяйка знову покликала нас:

— Діти, ходіть вечеряти! Познайомитесь із вашою новою вихователькою!

Але ми знову залишилися у кімнаті. І знову ніхто не прийшов нас шукати. Ми вже поволі усвідомлювали: новоприбула — не абихто, вона — сила, на яку доведеться зважати.

Згодом до нас долинули звуки, які свідчили, що домашні збираються спати. Кроки на сходах, потім голос Хазяйки:

— Сподіваюся, вам буде зручно, пані.

І відповідь гувернантки — судячи з голосу, людини вихованої, але рішучої:

— Безумовно, місіс Дюн. Дякую вам за турботу.

— А як же дівчата, міс Барроу?..

— Не варто непокоїтися, місіс Дюн. Із ними все буде гаразд. Добраніч.

Почулося обережне човгання Хазяйки по східцях, а потім усе стихло.

Настала ніч, і всі в будинку поснули. Усі, окрім нас. Спроби бабці привчити нас до того, що вночі слід спати, зазнали поразки, так само як і решта її спроб привчити нас хоч до чого-небудь. Темряви ми не боялися. Постоявши біля дверей виховательки і так нічого й не почувши, окрім тихенького шарудіння миші під долівкою, ми спустилися вниз, до комори.

Але що це? Двері до комори не відчинялися! Ніколи доти комори не замикали, а тут… Сумніву не було: двері замкнено, а шпарину нещодавно змащено.

Тупо кліпаючи очима, Еммеліна стала терпляче чекати, коли ж двері якимось дивом відчиняться. Вона аніскільки не сумнівалася, що за якусь хвилину зможе поживитися і хлібом, і маслом, і варенням.

Спокійно! Без паніки. Кишеня бабусиного фартуха! Саме там можна знайти ключ від комори. У фартухові завжди лежало кільце заіржавілих ключів від дверних, буфетних та навісних замків з усього будинку. Трохи часу на пошуки — і потрібний ключ неодмінно знайдеться.

Але кишеня фартуха виявилася порожньою.

Еммеліна нервово засопла: вона нарешті збагнула, що з'явилася несподівана перешкода.

Ми починали розуміти ту загрозу, якою стане для нас міс Барроу. Але нехай не думає, що в неї все так легко вийде. Ми знаємо, що робити. Урешті-решт, у кожній сусідській хаті завжди можна чимось підхарчитися.

Ручка кухонних дверей провернулася й зупинилася, дійшовши до упору. Ми її і смикали, і обертали, але двері все одно не відчинялися. Ясна річ — вони ж були замкнені на навісний замок.

Розбите вікно у вітальні було обшите дошками, а вікно у їдальні надійно захищене віконницями. Залишався останній шанс: вибратися надвір через залу, відчинивши подвійні парадні двері. До них ми й вирушили. Еммеліна отетеріло пленталася ззаду, ніяк не розуміючи, чому це вона й досі не змогла напхати свого животика харчами. І до чого взагалі уся ця незрозуміла катавасія з дверима і замками?..

Місячний промінь, підсинений кольоровою шибкою, чітко освітлював масивні важучі засуви. Їх змастили і засунули в пази у верхній, недосяжній для нас, частині дверей.

Ми потрапили в пастку.

Еммеліна подала голос.

— Ням-ням! — сказала сестра.

Вона зголодніла.

А коли Еммеліна почувалася голодною, то її неодмінно треба було нагодувати.

Просто сказати, та непросто зробити. Ми потрапили у скрутне становище. Тямущістю Еммеліна не вирізнялася, але зрештою й до її бідолашної голівки дійшло, що їжі сьогодні вона не побачить. В очах її з'явився вираз безмежного здивування й образи. Вона розтулила рота й заскиглила.

Це її скигління знеслося сходами догори, звернуло ліворуч у коридор, злетіло ще одним сходовим маршем і прослизнуло попід дверима спальні виховательки.

Невдовзі до рюмсання додався ще один звук. Це було не човгання ніг підсліпуватої Хазяйки, а чіткі, як метроном, кроки Естер Барроу. Лунали вони переконливо й розмірено: тук, тук, тук! Сходами вниз, потім коридором, потім знову вниз, до галереї.

Я встигла заховатися у складках довгих цупких штор за мить до появи гувернантки. Година була вже опівнічна. Естер стояла нагорі сходового маршу: невеличка, міцно збита фігура на сильних ногах, не худа, але й не повна; спокійний, рішучий вираз обличчя. Охайно зачесана, у туго затягнутому на пасок халаті, вона мала такий вигляд, наче спала навсидячки, тримаючи спину рівно і з нетерпінням чекаючи, коли ж настане ранок. Її тонке волосся було прилизане до голови. Я розгляділа опецькувате обличчя та короткий товстий ніс. Словом, жінкою Естер Барроу була, м'яко кажучи, непоказною, але її незугарна зовнішність не відштовхувала, а навпаки, як не дивно, вабила.