— Ви не образилися? Вибачте за моє запитання, але… Як це краще пояснити… Родина — справа делікатна, я розумію… Вибачте. Якщо не бажаєте, не відповідайте.

— Та ні, все гаразд, — неквапливо промовила я. — Я не проти.

Я й справді була не проти. Може, на мене так вплинула химерна обстановка цього будинку, а може, я й досі не оговталася від недавніх потрясінь, — так чи інак, але я раптом відчула: все, що я тут, на цьому руйновищі, скажу цьому чоловікові, назавжди тут і залишиться й не матиме для мене жодних поганих наслідків.

— Так, у мене є мати, — спокійно відповіла я.

— О, мати! Це… це, мабуть, так прекрасно! — У його очах читалася дивна туга. — Мати! Що може бути кращим!..

— Виходить, у вас немає матері? — запитала я.

Обличчя Аврелія спотворила болісна гримаса.

— Дуже шкода, але в мене не було матері… А я так хотів… Принаймні батька… Або брата чи сестру. Щоб завжди мати когось поруч… У дитинстві я фантазував — уявляв, ніби живу у справжній родині, ніби родина ця має довгу і славетну історію… От сміхота! — Але на його обличчі не було й тіні сміху. — Стосовно ж справжньої, біологічної, так би мовити, матері… Звичайно ж, як і кожну людину, мене народила мати. Але я не знаю, хто вона. Я завжди сподівався, що одного дня… У нашому житті всяко буває, хіба ні?.. Знаєте, надія й досі не полишає мене.

— Розумію.

— Жалюгідна ситуація. — Аврелій знизав плечима, намагаючись продемонструвати, що він не надто й переймається, але в нього нічого не вийшло. — Словом, шкода, що у мене немає матері.

— Містере Лав…

— Краще називайте мене Аврелій.

— Знаєте, Аврелію, з матерями не все виходить так гладенько, як ви гадаєте.

— Та невже?! — Здавалося, мої слова прозвучали для нього як одкровення. Велетень втупився в мене уважним поглядом. — Що, сварки?

— Та не те, щоб сварки, але…

Аврелій насупився.

— Непорозуміння?

Я похитала головою.

— Щось гірше?.. — Він отетеріло замовк, перевів погляд на небо, ніби шукаючи відповіді там, потім позирнув на ліс і нарешті глянув мені в очі.

— Таємниці, — відповіла я йому.

— Таємниці?! — Зі здивування його очі стали зовсім круглими. Він приголомшено захитав головою, марно намагаючись осягнути значення почутого. — Перепрошую, але тут я нічим не зможу зарадити. Я погано знаюся на родинних проблемах. Тут моє невігластво величезне, як море. Тож вибачте мені.

Погляд його сповнився співчуттям, і він подав мені білу, акуратно складену носову хусточку.

— Це ви мені вибачте, — сказала я. — Мабуть, я й досі не змогла пережити потрясіння, якого зазнала у дитинстві.

Поки я втирала сльози, Аврелій відвів від мене очі й знов поглянув у бік оленячого заповідника. Потроху сутеніло. Я простежила очима за його поглядом і побачила, як на темному тлі дерев майнула світла пляма: то олень у своїй блідо-сірій одежині з короткого хутра зробив граціозний стрибок і зник поміж дерев.

— А я була подумала, що ви привид, — порушила я мовчанку. — Коли відчула, як обертається ручка. Уявляєте — привид! Або скелет…

— Скелет? Я — скелет?! — Він задоволено розсміявся, і все його тіло затряслося.

— А виявилося, що ви велетень.

— Саме так! Я і є велетень. — Аврелій утер сльози, що виступили від сміху на його очах. — А знаєте, кажуть, що тут і справді є привид!

— Знаю. — Я ледь не прохопилася, що бачила його, точніше, її… але, звісно, Аврелій не це мав на увазі, і я сквапливо запитала: — А вам він не траплявся?

— Ні, — розчаровано зітхнув велетень. — Навіть тіні його не бачив.

Ми трохи посиділи мовчки, кожен по-своєму уявляючи собі привидів.

— Стає прохолодно, — зазначила я.

— З ногою все гаразд?

— Начебто гаразд. — Сповзши з котячої спини, я спробувала стати на ногу. — Так. Зараз набагато краще.

— Ну й чудово. Просто чудово.

Наші голоси були як шерех сухого листя у прохолодному осінньому повітрі.

— То хто така місіс Лав? — наважилася спитати я.

— Жінка, яка мене всиновила. Вона дала мені своє прізвище. Дала мені книжку рецептів. Вона дала мені все. Абсолютно все.

Я кивнула й узяла свій фотоапарат.

— Мабуть, мені вже час. Хочу зробити ще кілька знімків церкви, поки зовсім не стемніло. Дуже дякую за чай.

— Мені самому вже час іти. Було дуже приємно з вами познайомитися, Марґарет. Ми ще побачимося?

— Але ж ви тут не живете? — запитала я з сумнівом у голосі.

Аврелій розсміявся. Сміх його був приємний і солодкий, як торт, яким він мене частував.

— Звісно, що ні. Я маю хатину он там, — він кивнув у напрямку лісу. — А тут я буваю тільки вдень. Щоб… скажімо, щоб споглядати… і роздумувати про життя.

— Незабаром цю будівлю знесуть. Ви, мабуть, знаєте?

— Та знаю. — Про щось замислившись, він ніжно погладив кота, на якому сидів. — Який жах, еге ж? Я сумуватиму за цим старим будинком. Коли я помітив вас, то подумав, що ви з будівельної компанії. Землемір чи що… Однак на землеміра ви не схожі.

— Ні, я не землемір. Я пишу книжку про людей, які тут колись мешкали.

— Про дівчат на прізвище Енджелфілд?

— Так.

Аврелій задумливо кивнув.

— Кажуть, вони були двійнятами. Лишень уявіть собі!

На якусь мить його погляд став відстороненим, наче подумки він полинув кудись далеко-далеко.

— То ви ще повернетеся, Марґарет? — спитав велетень, коли я підняла свою сумку.

— Я просто мушу сюди повернутися, Аврелію.

Він видобув з кишені візитівку: Аврелій Лав, організація традиційних англійських весіль, хрестин та гулянь. Тицьнувши пальцем в адресу й номер телефону, Аврелій сказав:

— Коли ще раз сюди завітаєте, зателефонуйте мені, гаразд? Прийдете до моєї оселі, і я почастую вас добрим чаєм.

Узявши мою руку, Аврелій злегка, по-старомодному, потиснув її; потім його масивна фігура легко злетіла широкими сходами вгору, і він зачинив за собою двері.

Я повільно рушила алеєю до церкви, сповнена думок про незнайомця, з яким я щойно зустрілася; зустрілася — і затоваришувала. Це було анітрохи на мене не схоже. А коли я пройшла крізь цвинтарну браму, мені подумалося, що це радше я тут — незнайомка. Чи це просто моя уява, чи після зустрічі з міс Вінтер я дійсно стала сама не своя?..

Могили

Було вже надто пізно, сутеніло, тож про фотографування й мови бути не могло. Тому для відвідин цвинтаря я приготувала свій записник. Енджелфілд був невеличким поселенням, хоча й старовинним; могил на цвинтарі було небагато. Я знайшла тут Джона Діґенса, якого Всевишній забрав до райського саду, і його подругу, Марту Дюн, Вірну служницю Всевишнього, дата життя і смерті якої досить близько збігалися з фактами оповіді міс Вінтер про Хазяйку. Імена, дати й написи на могилах я переписала.

На одній з могил лежали свіжі квіти, і я підійшла подивитися, кого ж це згадують із такою ніжністю… Джоанна Мері Лав, Повік незабутня.

Я придивлялася, але ніде не бачила прізвища Енджелфілд. Подумавши, я згадала: людей знатного походження ховають не в простих могилах на цвинтарі, а у величних склепах, з портретами і викарбуваними в мармурі детальними життєписами. Тож шукати треба всередині, в каплиці.

У церкві панувала похмура напівтемрява. Старовинні вікна — вузькі смуги зеленавого скла у товстих кам'яних стінах — пропускали слабке, наче потойбічне світло, якого ледь вистачало, щоб можна було побачити бліді кам'яні арки й колони, побілені склепи між потемнілими дерев'яними підпорами стелі та гладенько відполіровану поверхню церковних лавок. Коли мої очі призвичаїлися, я почала вглядатися в меморіальні плити і знаки на них. Усі Енджелфілди, що померли кілька століть тому, мали епітафії — численні рядки гучних і багатослівних панегіриків, за чималі гроші вкарбовані в мармур, який так само коштував чималих грошей. Іншим разом я неодмінно повернуся сюди, щоби розшифрувати ці написи, присвячені давно померлим людям; сьогодні ж мене цікавлять лише кілька імен.