Щоразу, коли я відводжу погляд від аркуша, — чи то закінчивши розділ, чи то спокійно міркуючи після сцени смерті, чи то дошукуючись підхожого слова, — я завжди бачу оте обличчя позаду натовпу. Знайоме обличчя. Бліда шкіра, руде волосся, незмигний погляд зелених очей. Я чудово знаю, хто вона, однак щоразу відчуваю подив. Щоразу їй вдається захопити мене зненацька. Вона часто розтуляє рота і щось каже мені, але впродовж десятиріч вона була від мене надто далеко, і я не чула її; до того ж, усвідомивши її присутність, я відводила погляд вбік і вдавала, ніби не помічаю її. Гадаю, вона на мене не дуже ображалася.

Людей завжди цікавила причина моєї письменницької плідності. А причина — саме в тому обличчі. Якщо я починаю нову книжку через п'ять хвилин після закінчення попередньої, це тому, що коли я відведу очі від столу, то неодмінно зустріну її погляд.

Минули роки; збільшилась кількість моїх книжок на полицях магазинів — і відповідно натовп персонажів, що юрмляться в моєму кабінеті, дещо порідшав. Із кожною написаною книжкою бубоніння голосів стихало і відгомін у моїй голові слабшав. Кількість облич, що вимагали до себе уваги, зменшувалася, і завжди позаду натовпу, але щоразу ближче, була вона. Дівчинка із зеленими очима. Вона чекала.

Настав день, коли я завершила план своєї останньої книжки. Написавши останнє речення, я поставила останню крапку. Я знала, що станеться після цього. Ручка вислизнула з руки, і я заплющила очі.

«Ну що, — сказала вона (а може, і я — не знаю), — тепер залишилися тільки ми удвох».

Я слабо заперечила.

«Нічого не вийде. Це було надто давно, я була ще малою дитиною і геть усе забула».

Утім, це була не відмова, а радше побажання.

«Зате я не забула, — відповіла вона. — Пам'ятаєш, як…»

«Ні, від неминучого не втечеш. Я дуже добре все пам'ятаю».

Ледь вловима вібрація повітря припинилася. Я відірвала погляд від зірок у дзеркалі й повернулася до міс Вінтер. Її очі незмигно дивилися в якусь точку в кімнаті, наче саме там вона щойно побачила зеленооке дитя з мідно-червоним волоссям.

— Ота дівчинка — це ви.

— Я? — Міс Вінтер здивовано перевела погляд з дівчинки-примари на мене. — Ні, вона — це не я. Вона… — письменниця завагалася. — Вона — це та, якою я колись була. Тієї дитини вже давно нема. Її життя скінчилося у ніч пожежі, вона немов згоріла в тому полум'ї. Особа, яку ви перед собою бачите, — це ніхто.

— Але ж ваша літературна кар'єра, ваші романи…

— Коли людина — ніхто, вона починає вигадувати. Вигадувати, аби заповнити порожнечу.

Ми мовчали й дивилися на вогонь. Час від часу міс Вінтер мимовільно потирала свою долоню.

— До речі, стосовно вашого есе про Жуля і Едмона Ландьє, — почала вона трохи згодом.

Я неохоче повернулася до неї.

— Чому саме їх ви обрали за предмет вашого дослідження? Що вас так зацікавило?

Я похитала головою.

— Нічого особливого.

Потім запала тиша. І були тільки непорушні миготливі зорі і потріскування дров у каміні.

Тільки за годину, коли вогонь уже почав гаснути, міс Вінтер озвалася втретє.

— Марґарет, — здається, вона вперше назвала мене на ім'я, — Марґарет, завтра ви поїдете звідси.

— Так.

— Ви ж повернетеся, правда?

У мерехтливому світлі важко було розгледіти вираз її обличчя, важко було судити, що спричинило тремтіння в її голосі — втома чи хвороба; але тієї миті мені здалося, що міс Вінтер боїться. Боїться, що я більше не приїду.

— Так, звичайно. Я неодмінно повернуся.

Наступного ранку Моріс відвіз мене на станцію, і я взяла квиток на поїзд, що прямував на південь.

Альманахи

Де ж іще розпочинати дослідження, як не вдома, у крамниці?

Старі альманахи завжди вабили мене. Ще у дитинстві, відчувши нудьгу, неясний неспокій або страх, я завжди бігла до цих полиць — погортати сторінки з іменами, датами й коментарями. Під обкладинками альманахів спочивали життя давно померлих людей, брутально спресовані у кілька жалюгідних байдужих рядків. Це світ, де чоловіки були баронетами, єпископами та членами парламенту, а жінки — їхніми дружинами й дочками. Але там не йшлося про те, чи полюбляв хтось із них, скажімо, поласувати на сніданок телячими нирками; нічого не говорилося про те, кого вони любили, чого боялися, які істоти ввижалися їм у тінях на стіні, коли вони задмухували свічку і лягали спати… Альманахи не містили жодних особистих відомостей. Що ж тоді зворушувало мене у цих сухих коментарях про життя померлих людей? Тільки те, що вони були людьми, що вони колись жили, а потім помели…

Коли я читала ці альманахи, то відчувала в собі якесь легеньке ворушіння. Це не я ворушилася — це щось ворушилося в мені. Читання пробуджувало ту мою половину, яка вже була по той бік, і вона починала пестити мене.

Ніколи й нікому не пояснювала я, чому альманахи важили для мене так багато; я й не зізнавалася, що вони мені подобалися. Але батько помітив це моє вподобання, і коли на аукціоні виставлялися такі видання, він завжди намагався їх придбати. Тому так і сталося, що всі вельможні небіжчики нашої країни — цілі покоління — тихенько коротали своє потойбічне життя на полицях другого поверху нашої крамниці. І я складала їм компанію.

Саме на другому поверсі, скоцюрбившись на підвіконні, і гортала я зараз аркуші з іменами. І знайшла там діда міс Вінтер, Джорджа Енджелфілда. Він не був ні баронетом, ні священиком, ні членом парламенту. Але тим не менш — ось він, тут, в альманасі. Його родина мала аристократичне коріння, колись у ній з'явився навіть титул, але через кілька поколінь у родині відбувся розкол: титул дістався одним нащадкам, гроші й маєтність — другим. Дід міс Вінтер опинився серед тих, кому дісталися гроші і маєтність. Зазвичай альманахи відслідковували людей із титулами, але кревні зв'язки Енджелфілдів були достатньо близькими, щоб забезпечити й Джорджеві місце в альманасі. Отже, Енджелфілд, Джордж; дата народження; місце проживання — Енджелфілд-хаус в Оксфордширі; одружений з Матильдою Моньє з Реймса, що у Франції; має одного сина, Чарльза. Відслідковуючи особу Джорджа Енджелфілда в альманахах за наступні роки, я знайшла виправлення у виданні, що вийшло десять років по тому: один син, Чарльз, і одна донька, Ізабель. Погортавши ще трохи, я знайшла підтвердження смерті Джорджа Енджелфілда, а серед прізвищ Марш відшукала повідомлення про шлюб Роланда й Ізабель.

На якусь мить мені подумалося: ото треба було мені їхати аж до Йоркширу, щоб вислухати історію міс Вінтер, коли вона завжди була тут, в альманахах, на полицях під моєю кімнатою! Але згодом я відкинула емоції. Що він доводив, цей паперовий слід в історії? Тільки те, що такі люди, як Джордж і Матильда, а також їхні діти Чарльз та Ізабель дійсно існували. Міс Вінтер могла знайти їх так само, як і я — гортаючи альманах. Такі книжки трапляються у кожній бібліотеці Англії. Кожен охочий має змогу з ними ознайомитися. Може, письменниця просто відшукала кілька імен та дат і для власного задоволення прикрасила ці імена вигаданою історією?

Окрім цих підозр, у мене виникла ще одна проблема. Роланд Марш помер, і з його смертю офіційна інформація про Ізабель переривалася. Який же він химерний, цей світ альманахів! У реальному житті родини множилися й розгалужувалися, як дерева, змішана у шлюбах кров передавалася з покоління в покоління, забезпечуючи безперервне розгалуження павутини родинних зв'язків. Титули ж передавалися лише за чоловічою лінією, і альманах висвітлював тільки цю вузьку лінійну прогресію. І з кожного боку цієї лінії титулів перебувало кілька молодших братів, небожів і кузенів, які були родичами достатньо близькими, щоб потрапити у промінь світла альманахового прожектора. Наприклад, чоловіки, які колись могли здобути титул лорда чи баронета, а також — хоча про це відкрито не говорилося — ті, хто й досі мав потенційну можливість ці титули здобути, за умови, що з кимсь із щасливих власників відповідного титулу в належний час станеться нещастя. Але після певної кількості розгалужень родинного дерева ці імена випадали за межі альманахового променя і йшли у небуття. І корабельної катастрофи, епідемії чуми та землетрусу разом узятих не вистачило б для того, щоб відновити колишній поважний статус цих кузенів у третьому коліні. Бо альманах мав свої обмеження. Саме так і трапилося з Ізабель. Вона була жінкою; діти її були дівчатами; чоловік її (не член палати лордів) помер; батько її (не член палати лордів) теж помер. Тому альманах відчепив швартови їй та її дітям, і подрейфували вони у широкий океан простих людей, чиє життя і смерть, кохання й одруження, страхи і вподобання в їжі вважалися і поготів неістотними.