Але Чарлі був чоловіком. І альманах зробив натужне зусилля, достатнє для того, щоб увібрати його в себе, хоча тінь незначущості вже накинула на Чарлі край свого серпанку: відомості про нього були мізерними. Ім'я — Чарльз Енджелфілд. Народився. Мешкав у Енджелфілді. Не одружився. Не помер. Упорядники альманаху вважали цю інформацію цілком достатньою.
Знов і знов витягала я том за томом, знов і знов знаходила ту ж саму, схематично означену частину Чарльзового життя. Беручи кожен новий фоліант, я думала: «Ну, вже цього року вони точно вилучать його з переліку». Але щороку він уперто залишався у альманасі: той самий Чарльз Енджелфілд, мешкає в тому самому Енджелфілді, так само неодружений. Я пригадала розповідь міс Вінтер про подробиці стосунків Чарлі з його сестрою — і аж, губу прикусила від жалощів, уявивши, як важко, мабуть, довелося йому в довгому парубоцькому житті після того, як у нього забрали Ізабель. Аж ось, коли Чарлі вже мало бути під п'ятдесят, я натрапила на несподіванку. Ім'я, дата народження, місце проживання, і раптом — дивовижна абревіатура: ОСС. Раніше мені ця абревіатура не траплялася.
Я розгорнула таблицю скорочень.
ОСС: офіційне свідоцтво про смерть.
Повернувшись до відомостей про Чарлі, я насупилася і стала зосереджено їх вивчати, наче сподіваючись розгледіти у структурі паперу, у водяних знаках чи між рядків розтлумачення всіх таємниць.
Отже, Чарльза Енджелфілда офіційно оголосили померлим. Наскільки я знала, офіційне свідоцтво про смерть видавалося тоді, коли якась особа зникала і через деякий час родині — для вирішення питань спадку — дозволялося вважати її померлою, хоча ні доказів, ні трупа виявити не вдалося. Цей «деякий час» зазвичай окреслювався сімома роками, протягом яких особа не давала про себе знати. Отже, смерть Чарлі могла настати в будь-який момент упродовж цього періоду. Він міг взагалі не померти, а просто кудись піти й заблукати, або ж податися у мандри і перебувати далеко від людей, які його знали. Бути мертвим де-юре не обов'язково означало бути мертвим де-факто. Що ж то було за життя, подумалось мені, яке мало отакий непевний і жалюгідний кінець — ОСС?
Я швидко згорнула альманах, поставила його назад на полицю і спустилася до крамниці заварити собі какао.
— Що ти знаєш про юридичні процедури, які необхідно здійснити, щоб офіційно оголосити когось мертвим? — гукнула я батькові, підігріваючи на плиті молоко.
— Боюсь, не більше, ніж ти, — пролунала відповідь.
Батько з'явився у дверях і подав мені пошарпану клієнтську картку.
— Ось кого треба спитати. Професор права, пенсіонер. Нині мешкає в Уельсі, але щоліта приїздить сюди попорпатися у книжках і погуляти біля річки. Приємний чолов'яга. Може, напишеш йому? Заодно спитаєш, чи слід мені притримати для нього оту «Justitiae Naturalis Рrinсіріа».
Допивши какао, я повернулася до альманаху, щоб спробувати видобути яку-небудь додаткову інформацію про Роланда Марша та його сім'ю. Дядько Роланда писав картини, тож коли я навідалася до розділу історії мистецтва, щоб перевірити ці дані, то дізналася, що написані ним портрети (які зараз вважаються посередніми) колись, хоча й недовго, тішилися великою популярністю. Каталог «English Provincial Portraiture» Мортімера містив репродукцію ранньої роботи Льюїса Ентоні Марша під назвою «Роланд, небіж художника». Химерна річ — вдивлятися в обличчя навіть не дорослого чоловіка, а хлопчика, шукаючи в ньому схожості з обличчям старої жінки, його дочки.
Кілька хвилин я вивчала це м'ясисте і хтиве обличчя, лискуче світле волосся, лінивий нахил голови.
А потім згорнула книжку. Це все — марнування часу. Хоч день і ніч вдивляйся в портрет Роланда — все одно в ньому неможливо виявити ані найменшого сліду двійнят, батьком яких він здогадно був.
В архівах «Бенбері Герольд»
Наступного дня я сіла в поїзд до Бенбері, щоб навідатися до офісу газети «Бенбері Геральд».
Увічливий молодий працівник провів мене до архіву. На людей не надто обізнаних слово архів може справити солідне враження, але я, людина, що роками майже увесь свій вільний час проводила в подібних місцях, абсолютно не здивувалася, побачивши перед собою усього-на-всього велику стінну шафу в підвальному приміщенні без вікон.
— Мене цікавить пожежа в будинку в Енджелфілді, — стисло пояснила я, — що сталася приблизно шістдесят років тому.
Хлопець показав мені полицю, де зберігалися дані за відповідний період.
— Я допоможу вам зняти шухляди, добре?.
— Коли ваша ласка. А ще я б хотіла побачити сторінки з книжковими оглядами за останні сорок років, але я не певна щодо точної дати.
— Книжкові огляди? А я й не знав, що «Геральд» колись мав розділ книжкових оглядів!
Працівник підсунув драбину, витягнув іще кілька шухляд і поставив їх біля першої на довгий стіл, освітлений яскравою лампочкою.
— Ось, можете працювати, — підбадьорливо сказав він і пішов.
Я прочитала, що пожежа в Енджелфілді виникла, радше за все, випадково. У ті часи люди зазвичай тримали запаси сировини для опалювання у своїх помешканнях; саме через це вогонь і поширився з такою неймовірною швидкістю. В оселі нікого, крім двох племінниць господаря, не було; їм удалося врятуватися, й вони потрапили до шпиталю. Сам же господар був, як вважалося, у від'їзді. (Як вважалося… Дивно. Я швидко занотувала дати: до появи ОСС залишалося ще шість років.) Газетна стаття закінчувалася коротким коментарем стосовно архітектурної цінності будинку, де сталася пожежа; зазначалося також, що наразі мешканців у ньому не залишилося.
Я занотувала цю інформацію й швидко переглянула заголовки — чи є щось про подальші події довкола будинку; але не знайшла нічого і, відклавши газети, взялася за інші шухляди.
«Розкажіть мені правду», — сказав колись хлопчина-ре-портер. Старомодно вдягнений парубійко прийшов до Віди Вінтер сорок років тому, щоб узяти інтерв'ю. Довіку не забуде вона цих слів.
Та жодних ознак інтерв'ю я не виявила. Не було навіть літературного розділу в чіткому розумінні цього слова. Єдиним, що мало стосунок до літератури, були спорадичні книжкові ревю під заголовком «Цікаві книжки», написані рецензентом міс Дженкінсоп. У її коментарях мій погляд двічі наштовхнувся на ім'я міс Вінтер. Міс Дженкінсоп, вочевидь, читала романи Віди Вінтер і захоплювалася ними; вона відгукувалася про них із похвалою, сповненою ентузіазму. Ця похвала, хоч і висловлена не зовсім вміло з літературної точки зору, була цілком заслуженою, але було очевидно, що міс Дженкінсоп із відомою письменницею ніколи не зустрічалася, як очевидно було й те, що сама міс Дженкінсоп аніяк не могла бути отим парубійком у старомодному костюмі брунатного кольору.
Я згорнула останню газету й акуратно поклала її до шухляди.
Отже, хлопець у брунатному костюмі був вигадкою, фікцією. Навмисне придуманою пасткою для мене. Хробачком, що його чіпляє на гачок рибалка. Власне, цього й слід було очікувати. Моя надія на реальність хлопця-репортера зросла, мабуть, через те, що я знайшла підтвердження існування Джорджа й Матильди, Чарлі та Ізабель. Що ж, вони і справді існували, а от парубок у брунатному костюмі — ні.
Одягнувши капелюшок і рукавички, я вийшла з офісу «Бенбері Геральд».
Ідучи вулицею в пошуках кафе, я згадала лист міс Вінтер. Я згадала слова уявного репортера у брунатному костюмі та їхнє відлуння у моїй кімнаті в мансарді. Усе це виявилося просто фікцією, що її створила уява письменниці! Що ж, я не повинна була виключати такого варіанта. Вона ж володарка слів. Пряде з них легенди. Вона — оповідачка. Творець сюжетів. Іншими словами, брехунка. І оте благання, що так зворушило мене, — «Розкажіть мені правду!» — вимовила людина, якої в дійсності не існувало.
Моєму жорстокому розчаруванню не було меж.
Руїни
У Бенбері я сіла в автобус.
— Енджелфілд? — перепитав водій. — Ні, автобуси туди не ходять. Принаймні поки що. Може, коли збудують готель, ситуація зміниться.