— А яка ваша думка? — спитав лікар Модслі третього чоловіка.

Вілфред Боннер, який стояв трохи поодаль і досі помовкував, зняв капелюха і повільно, з присвистом, втягнув повітря.

— Слухайте, що я вам скажу. Я не лікар, але здається мені, що оті дівчата, ну… якісь не такі.

Ці слова корчмар супроводив поглядом, сповненим значущості, а потім, для кращої дохідливості своєї заяви, покрутив пальцем біля скроні й постукав себе по лисій макітрі — тук-тук!

І всі троє чоловіків із надзвичайно серйозним виглядом втупилися у свої черевики.

— Дозвольте мені самому це з'ясувати, — сказав лікар. — Я поговорю з Енджелфілдами.

Прохачі пішли. Свою частину роботи вони виконали. Тепер справа була за лікарем і старостою села.

Лікар Модслі сказав, що поговорить з Енджелфілдами, але спершу він поговорив зі своєю дружиною.

— Не впевнена, що двійнята мали на думці щось лихе, — сказала вона, дослухавши чоловіка. — Ти ж знаєш, що таке дівчата. Дитинча для них — це та ж сама лялька, тільки з ним набагато цікавіше бавитися. Ніякої шкоди малюкові вони не заподіяли. Одначе їх треба попередити, що чинити так більше не слід. Бідолашна Мері. — І, відірвавши очі від шитва, вона поглянула на чоловіка.

Місіс Модслі була дуже привабливою жінкою. Вона мала великі карі очі з довгими, красиво загнутими віями; темне волосся без жодного сліду сивини було зіп'яте на потилиці в дуже простий спосіб, але це анітрохи не надавало їй буденного вигляду. Рухалася місіс Модслі надзвичайно граційно.

Лікар Модслі знав, що його жінка — красуня, але вони були одружені вже надто довго, щоб цей факт мав для нього якесь особливе значення.

— У селі подейкують, що дівчата розумово неповноцінні.

— Дурниці!

— Принаймні так думає Вілфред Боннер.

Місіс Модслі заперечливо похитала головою.

— Він боїться їх тому, що вони — двійнята. Бідолаха Вілфред. Це забобони і невігластво, тільки й усього. Дякувати Богові, молодше покоління мислить ширше і знає більше.

Лікар Модслі був людиною науки. Він знав: якщо вірити статистиці, розумова недорозвиненість у двійнят трапляється значно рідше, ніж у звичайних дітей; але лікар усе одно вирішив сам оглянути дівчат. Він не здивувався, що його дружина, чия віра забороняла гудити людей, не мала й тіні сумніву, що все сказане — лише безпідставні плітки.

— Мабуть, ти маєш рацію, — промимрив лікар із невпевненістю, яка означала впевненість — упевненість у тому, що дружина не мала рації. Він давно полишив спроби навчити її вірити лише тому, що є істинним і не підлягає сумнівам: його жінку виховали в такій релігії, яка не допускала існування розбіжності між істиною та добром.

— І що ж ти робитимеш? — спитала місіс Модслі.

— Піду до Енджелфілдів. Чарльз Енджелфілд — людина відлюдькувата, але мене йому доведеться прийняти.

Місіс Модслі кивнула головою. У такий спосіб вона зазвичай висловлювала незгоду з чоловіком, але він про це не знав.

— А що їхня мати? Ти про неї що-небудь знаєш?

— Дуже мало.

Лікар замовк і замислився. Місіс Модслі теж замовкла й повернулася до свого шитва.

Минуло чверть години, і лікар мовив:

— А може, ти сходиш, Теодоро? їхня мати охочіше поговорить із жінкою, аніж із чоловіком. Що скажеш?..

Тож три дні по тому місіс Модслі підійшла до будинку, де мешкали химерні двійнята, і постукала у двері. Не діставши ніякої відповіді, вона вкрай здивувалася, невдоволено нахмурилася — і пішла до тильної частини будинку. Двері в кухню були прочинені, тож місіс Модслі постукала і, не зупиняючись, швидко увійшла. Нікого. Місіс Модслі поглянула довкола. На столі — три коричневих, зморщених яблука, що вже починали гнити, чорний від бруду рушник для тарілок біля раковини з купою немитого посуду, а вікна такі закіптюжені, що, перебуваючи в кухні, важко відрізнити день від ночі.

Зморщивши свого білого носика, місіс Модслі понюхала повітря. І огидний запах розповів їй усе, про що вона хотіла дізнатися. Вона стулила губи, розправила плечі, міцніше стиснула в руці черепахову ручку сумочки й вирушила у свій хрестовий похід. Розшукуючи Ізабель, місіс Модслі ходила з кімнати у кімнату — і скрізь бачила злиденність, неохайність і безлад.

Старенька Хазяєчка швидко втомлювалася і вже була не в змозі підтримувати лад на сходах; їй часто здавалося, що вона вже скрізь поприбирала, хоча насправді не скрізь, або тільки мала намір прибрати, але швидко про цей намір забувала. Чесно кажучи, бабця знала, що до прибирання всім байдуже, тому зосередилася переважно на харчуванні дівчат, і малим надзвичайно поталанило, що вона хоч на це спромагалася. Отже, будинок був брудним і запорошеним; коли якась картина перекошувалася, то вона роками так і висіла перекошена, а коли з-під столу в кабінеті Чарлі зник кошик для сміття, Чарлі став кидати папір додолу й невдовзі збагнув, що виносити купу паперу раз на рік — набагато менший клопіт, ніж виносити кошик раз на тиждень.

Те, що побачила місіс Модслі, їй аж ніяк не сподобалося. Вона невдоволено насупилася, узрівши напіврозсунуті фіранки, тяжко зітхнула, забачивши потьмянілий срібний посуд, і спантеличено похитала головою, помітивши на сходах каструлі, а на підлозі у коридорі — розкидані нотні аркуші. У вітальні місіс Модслі мимоволі нагнулася, щоб підняти гральну карту, трійку пік, яку хтось впустив чи просто кинув посеред кімнати. Жінка озирнулася, шукаючи решту колоди, але навколо панував страшенний розгардіяш. Безпорадно поглянувши знову на карту, вона помітила, що та вся вкрита товстим шаром багаторічної пилюки. Місіс Моделі була людиною прискіпливою й бридливою, завжди носила білі рукавички, тому її враз охопило непереборне бажання куди-небудь цю карту викинути; але ж куди? На кілька секунд вона завмерла, розриваючись між двома суперечливими почуттями: бажанням випустити брудну та липку карту з руки, обтягненої вишуканою білою рукавичкою, та небажанням класти її у неналежне місце. Нарешті місіс Модслі, тремтячи від огиди, помістила карту на шкіряну оббивку крісла і з полегшенням вийшла з кімнати.

Бібліотека перебувала у дещо кращому стані. Певна річ, там теж скрізь лежав товстий шар пилюки, килим був пошарпаний і прочовганий, але книжки стояли в належному місці, і це вже було не абищо. Однак навіть у бібліотеці, де місіс Модслі вже хотіла була повірити в існування острівця відносного порядку серед океану безладу і розгардіяшу, в якому потонула ця недоладна родина, вона раптом наштовхнулася на якийсь барліг, щось на кшталт імпровізованого ліжка. У куток між двома рядами полиць хтось запхав завошивлену ковдру і чорну як земля подушку. На перший погляд місіс Модслі здалося, що це якесь котяче кубло. Але, придивившись, вона вгледіла книжку, спинка якої стирчала з-під подушки. Місіс Модслі витягла її. То була «Джейн Ейр».

З бібліотеки місіс Модслі перейшла до кімнати для музичення, де виявила розгардіяш не менший, аніж скрізь. Меблі стояли безладно, наче хтось навмисне пересунув їх, щоб гратися в хованки. Канапу повернули до стіни; крісло наполовину затуляв комод, який пересунули з-під вікна (саме під вікном, судячи з широкої світлої смуги на запорошеному килимі, було звичне місце комода). На фортепіано стояла ваза з почорнілими крихкими стеблами, а навколо неї — акуратне кружальце опалих пелюсток, схожих на згорілі папірці. Місіс Модслі взяла одну пелюстку — і вона розсипалася, залишивши на сніжно-білій рукавичці огидну сіро-жовту пляму.

Від безсилого розпачу місіс Модслі важко опустилася на фортепіанний стілець. Дружина лікаря була незлою людиною. Вона вважала себе особою достатньо значущою, щоби Бог невідступно спостерігав за всіма її вчинками та словами; вона мала забагато клопоту з подоланням гордині, спричиненої усвідомленням власної непогрішності, щоби помічати інші свої прогріхи та вади. Місіс Модслі творила добро, а це означало, що все зло, яке вона коїла, вона коїла несвідомо.

Про що думала вона, сидячи на фортепіанному стільчику і дивлячись у простір? Про те, що є люди, які не доглядають квітів і забувають долити води у вазу. Тож не диво, що їхні діти теж недоглянуті. Ті діти тільки й знають, що бешкетувати! Ось він, корінь проблеми, — у всохлих квітах!